Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 186

— Який у вас розкішний вигляд, пані! Ви просто-таки сяєте.

Вона враз засвітилася блаженною усмішкою. Анрі, сам того не знаючи, влучив напрочуд точно. «Тільки-но ти підеш, до мене прийде мій красень, — подумала Марія. — Знову прийде мій красень, мій коханий уже навіки. Те дитя, що в мене під серцем, — від нього. Я щаслива, я раюю. А ти, кощавий рогоносцю, як знаєш. Коли з тобою це станеться, я тут ні до чого, я захоплена іншим. Це споконвіку була моя мрія, і тепер я купаюсь у щасті, в раюванні, бо я заробила його».

Так думала вже прив'яла жінка, і погляд її був тупий.

— Чого ви так дивитесь на мене? Вам здається, що я схуд? — спитав Анрі.— Це від багатьох турбот.

— Що? У вас турботи? — спитала Марія, випнувши груди.

Анрі:

— А вам би так легко було розвіяти їх!

Марія — лукаво:

— Я вже розгадала загадку. Ви хочете, щоб я написала до Брюсселя.

Анрі:

— І до Мадрида.

Марія — здивовано:

— Ви навіть Конде хочете повернути. Самої нової Єлени вам уже мало. Що ж це сталося з Вічно Закоханим? Вам же колись упину не було, величносте. Ви тоді, щоб оплакувати втечу того дівчиська, додумались прийти до мене й сісти на моє ліжко.

Анрі:

— Я ж був вашим другом і не мав інших друзів, крім вас.

Марія — гордо:

— Свою дружбу я вам скоро доведу. Ваш намір викрасти з Брюсселя свою красуню ви теж звірили тільки одній людині.

Анрі:

— Вам.

Марія:

— Вашому другові. Вистачило ж нахабства! І кого послали туди — пана д'Естре. І хто там підігрував вам — пані де Берні. Все сказали своєму другові, нічого не приховали.

Анрі:

— То це ви мене виказали?

Марія — тріумфуючи:

— Мій кінний гонець був там раніше за вашого Аннібала. Хе! Брат вашої хвойди мав привезти вам іншу таку.

Анрі — зневажливо:

— Пані, досі ви умисне приховували свої почуття, а надто дружні. Коли вам захотілось відвертості, то кажіть уже зразу все, що ви маєте сказати.

Марія — крутить вказівним пальцем коло скроні:

— Так, треба сказати все, поки старого дурня ще не скинули й не посадили за грати.

Анрі — кричить:

— Ви з цієї кімнати не вийдете! Ви заарештовані.

Марія, не віднімаючи пальця від скроні, майже лагідно, майже ласкаво:

— А спробуйте-но, чи на багато ви ще спроможні. Коли не помиляюсь, ви маєте передати своєму єдиному другові управління в державі — через якихось п'ять днів, а на шостий світ почує ще більшу новину.

Останні слова були вимовлені дуже лагідно, дуже ласкаво, дуже тихо. Хтозна, чи справді вона вимовила їх.

Анрі опанував себе й зразу став спокійний, навіть холодний.

— Пані, ми розлучені. Ми це знаємо, але ні наш двір, ні чужоземні двори не повинні про це дізнатися. Навпаки, я пропоную вам хоч про людське око відновити згоду між нами й нашу утрачену гідність — кожне по своїй спромозі. Я не тільки відмовляюсь від принцеси Конде, й так уже забутої,— я зобов'язуюсь більше не мати жодної жінки. Жодної — за умови, що ви відішлете від себе пана Кончіні.

Марія Медічі враз приглушено захихотіла. Проте хихотіння все гучнішало, скоро їй стала потрібна носова хусточка, і Анрі подав їй свою. Напад істеричного сміху годі було спинити. Конвульсивно регочучи, вона боком вийшла з кімнати.

Дофін стояв у коридорі над поруччям великих сходів. Він плював униз і після кожного плювка швидко відскакував, ховаючись. Унизу плюснуло, і дофін сказав:

— Влучив. Просто в лисину.

— Кого ж ти влучив? — спитав батько.

— Не знаю. Та вони всі погані,— відповів блідий хлопець, зовсім не радий своїй витівці. Тоді взяв короля за руку.

— Куди ти мне ведеш? — спитав король.

— Туди, де ми будемо самі,— почув він у відповідь. — Мій всемилостивий тату, вволіть моє прохання: я хочу побачити ваші два нові обладунки.

І вони рука в руці подалися плутаними переходами, по давно не вживаних сходах, до таких закутків палацу, куди не ходив ніхто. Тої самої хвилини в палаці герцога д'Епернона пробирався на горище якийсь чоловік у ліловому каптані. Він був високий, кремезний і надзвичайно бридкий собою. Його рудоволоса голова сторожко поверталась на всі боки; перше ніж кудись звернути, він неодмінно зазирав туди. Він рахував двері і нарешті біля одних зупинився, але довго не наважувався ввійти.

Король видобув великого ключа, відчинив таємну комору, зайшов з дофіном туди і зразу замкнувся зсередини. Обладунки стояли, наче живі лицарі,— залізні ноги, шолом зі спущеним заборолом.

— Це просто для того, — пояснив король, — щоб подумали, ніби вони старі,— коли хтось сюди заблукає і йому захочеться попсувати мої обладунки.

Луї сказав:

— Високошановний мій тату, не скидайте їх із себе ні вдень, ні вночі. А надто там, куди ви збираєтесь.

Анрі поважно відповів:

— Я бачу, що ти вже, на жаль, не дитина.

У Луї затремтіли губи, і він насилу вимовив:

— Вона свого песика любить дужче, ніж мене. — І приклав руку до серця. — Я не підслухував під дверима. Я й так уже знаю забагато. Ви зоставите мене самого, я це знаю. Мій великий тату, ви маєте слабкого сина. Те, що я вам кажу, — це страх слабкого серця. Але воно вас любить.

— Я живу тепер тільки для тебе, — запевнив Анрі.

Вони рушили назад рука в руці, вийшли з палацу й довго гуляли в саду між високими живоплотами. Там вони мовчали.

Останній

Коли вбивця Равайяк[122] нарешті зважився умовленим способом пошкрябатись у двері і його впустили до комірчини чистильника срібла, де він застав двох чоловіків, — саме в ту хвилину до королеви Марії Медічі прийшов іспанський посол дон Ініго де Карденас.

У нього був замкнутий, неуважливий вираз обличчя, і через це Марії стало так страшно, як ще не бувало навіть у найжахливіших кошмарних снах. Ця відчуженість ще й розчарувала її. Досі вона тішила свою пиху думкою, що насамкінець від неї неодмінно домагатимуться згоди, вислухуватимуть її накази. Насправді це зовсім не було потрібне; але ж хіба вона тут не головна особа? Дон Ініго думкою був там, де все вирішувалось, а до неї він прийшов із цим прикрим візитом тільки задля пристойності. Таким тоном, ніби говорив про речі, що діються за десять тисяч миль, він почав:

— Король має ворогів. Я не розкрию ніякої таємниці, коли скажу, що життя його під загрозою. — Трохи відхилившись від теми, він додав: — Для добромисних людей невелика честь дивитись, як великий владар, рівного якому довершеністю ще не було…

Враз посол згадав про свою місію.

— …Упаде жертвою мерзенної зграї,— все ж таки докінчив він. Але далі вже тримався дорученого йому. Був думкою не десь у безвісті, а тут, у цій кімнаті, серед пишних крісел, навалених купами подушок, потемнілих картин, а найближче від нього стояв китайський письмовий столик, коштовний подарунок єзуїтського генерала.

— Ваша величність, я певен, поділяє мою стурбованість. Я не можу сказати — мою відразу. Ту долю, якої ми побоюємось, король сам може накликати на себе своїм страхітливим задумом. Навіть найчистіші наміри не можуть виправдати замаху на весь християнський світ за допомогою насильства й чисельної переваги.

— Наміри в короля нечисті,— озвалась Марія Медічі; то були її перші слова.

Дон Ініго тільки задер голову — то був єдиний знак його зневаги. І заговорив згори вниз уже цілком офіційно: повторив, що саме з цих причин передбачена подія нітрохи не сповнює його відразою. Адже за гріх гордині кара — згуба душі.

— А куди легша кара — тілесна смерть — просто супроводить її.

— Супроводить її,— повторила Марія, одначе поблідла.

— Але зовсім інша річ, — наголосив дон Ініго, — та моя турбота, яку я поділяю з вашою величністю. Вона стосується не окремої особи, хоч би якої знаменитої. Це турбота за політичні наслідки передбачуваної події. Велика політика європейських дворів зазнала б певної шкоди, якби їх могло врятувати від воєнної поразки тільки вбивство, і ніщо інше.