Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 129

Я нічого не зроблю, я умию руки. Я сам остерігав, коли було ще не запізно. І його, і її — обох відраджував від їхньої примхи, невгодної богові. А йому невгодне все, що суперечить ладові й служінню. Служіння королю — передусім. Моє покликання — дбати про це служіння більше, ніж він сам. Я колись уже врятував їй життя. Мені вона завдячує спасенну неласку короля. Тим гірше для неї, коли вона не хоче схаменутись і не відступається, а сама вперто поривається до власної згуби, хоч і знає, в чому та згуба.

Запізно, я не можу врятувати її. Вона сама встромила голову в зашморг, і він урветься тільки разом з її життям. Без моєї участі! Господь небесний читає в моєму серці. Покірний обов'язкові, я змиряюся з тим кінцем, що ти його визначив, о мій господи Саваофе!»

Сказавши собі ці слова, Роні відчув, що тягар ніби чудом спав з його сумління. Він сів за свій величезний, завалений паперами письмовий стіл і твердим поглядом відповів на погляд лицаря, що провів його й туди.

Прощання

Лист від двадцять четвертого лютого 1599 року приніс Габрієлі велику новину: в ньому Анрі назвав її своєю самодержицею. Багатьма чудовими словами він уже називав її, не раз уже позичав вирази хвали для своєї коханої зі сфер могутності й величі. Але такої хвали, такого вславлення вона ще не чула від нього.

Вона була в захваті. А від глибокого захвату стала мовчазна. Не відповіла на лист і вже не відчувала нетерплячки; навпаки, тиждень здавався їй закоротким для того. щоб розглянути зокрема кожне з нечисленних слів його листа, зглибити його зміст. «Янголе мій прекрасний». — «Як недавно я була така далека від неземного янгольського спокою. І чи справді я прекрасна — тепер, коли ношу під серцем уже четверте наше дитя? Це ти сказав, мій любий владарю». — «Такої вірності, як моя, ще світ не бачив». — «Це щира правда, і він не силує себе, дотримуючи на восьмому році ще більшої вірності, ніж на першому. Це літа — вони поєднали нас».

Вона згадувала давні дні, своє власне переродження — як вона помалу стала належати йому до кінця, хоч, бувши ще нічим, мала холодне й горде серце. А тепер, на вершині щастя, створеного тільки з кохання, його та її кохання, їй захотілось низько схилитися перед кимось убогим чи недужим.

Сім днів проминули для неї солодко — під серцем дитя, в голові повно мрій — і були, мабуть, найкращі в її житті. Другого березня її коханий владар оголосив своєму дворові, що в першу неділю після великодня звінчається з нею. Оскільки нарешті було визначено день, папі Климентові теж лишилось небагато часу на вагання та зволікання. Кілька днів він молився, змусив увесь Рим постувати (це посеред карнавалу!), бо він мав розірвати шлюб короля Франції й дозволити йому звести на трон дочку свого народу.

Ту обручку, що колись була впала додолу, король тепер надів па палець своїй королеві прилюдно. До неї він додав коштовні золоті весільні дарунки; а втім, йому вони коштували не більше, ніж обручка, бо він сам колись отримав їх у дарунок від міст Ліона та Бордо. Двір, звичайно, звернув увагу і на це, й ще на деякі речі, що нібито ставили під сумнів щирість його наміру. Тим часом настав карнавал, і загальні веселощі трохи пом'якшили злість, яка доти була непримиренніша. В ті дні навіть не ходили чутки, не згадувано призвісток, не лунали прокляття з уст проповідників.

Габрієль і сама спочатку аж розгубилася — стільки всього було треба приготувати для її великого дня. Вона замовила вінчальну сукню зі світло червоного оксамиту, — адже це барва королев. І вона була гаптована золотом і тоненькими срібними нитками, мала понашивані шовкові стьожки й коштувала тисячу вісімсот екю. Кравець, що пошив ту сукню, зоставив її у себе в майстерні, поки її не оплатять. А вдома у Габрієлі її власний кравець працював над другою святковою сукнею, що коштувала не дешевше й особливо подобалась їй тим, що на широких, за іспанською модою, рукавах переплітались літери H і G. Кругле золоте сонце на голові в королеви мали прикрасити п'ятдесят вісім діамантів вартістю одинадцять тисяч екю.

А до того — ще таке складне діло, як вибір меблів для покою королев Франції в Луврі. Зроблено малюнки меблів, відхилено їх, зроблено знов; урешті вийшли звичайні крісла, тільки оббиті кармазиново-червоним шовком. Але то були королевині крісла, а тому вони здавалися дивом. Їх поставили у пані де Сурді до того часу, поки нова королева справді займе свої покої. Габрієль тим часом оселилась уже в Луврі, але зразу вибиралася звідти своїм потайним ходом, як тільки Анрі кудись від'їздив.

Той потайний хід тепер стерегли її пажі, серед них і юний Гійом. Коли вона якось увечері проходила повз нього, він дуже дивно остеріг її.

— Вельможна пані,— сказав пан де Сабле, — хоч ви, зa своєю звичкою, ходите повсюди у своєму королівському палаці, але, ради бога, уникайте невеличких сходів до мансарди в північному крилі. Там ви можете наткнутись на отруйного павука.

Наступного ж таки дня вона, йдучи сама, не знати як опинилась коло тих заказаних сходів. Хоч биття власного серця остерігало її, та вона ступила на поламані сходинки, вкриті густою пилюкою. Горішня комірчина стояла відчинена, під тьмяним даховим віконцем сидів, зігнувшись над фоліантами, якийсь дуже старий чоловік. Знов оті таємні книжки, по яких утаємничені читають людську долю… Габрієль перехилилась через поріг, далі вона не ступила — мабуть, не хотіла наражатись на свою долю, — але й назад не повернула. Старезного діда видно було тільки в напівпрофіль: обличчя аж чорне від зморщок. Він щось мурмотів, гортав сторінки, шкрябав на стіні якісь знаки.

І нарешті вголос підсумував те, що вичитав. Голос у нього виявився на диво лункий.

— Нікому цього не кажи, Біцакассере. Тепер ти один в усьому світі знаєш, що їй судилося. Вона не тільки ніколи не вийде за короля Франції. Очі її не побачать і наступного великодня. Але мовчи, Біцакассере: флорентійські мудреці бережуть свої таємниці.

Габрієль насилу дісталась до людної частини палацу. Вона зразу прийняла тих осіб, що хотіли поговорити з нею й не сподівались таких знаків ласки, які посипались на них. Але сама вона думала: «Чи він чув, що я підходила. Я просто збігла вниз по тих сходинках, але ж вони були товсто вкриті пилюкою».

Вона більш не хотіла піддаватися страхові й вірити ошуканцям. Наступний великдень — але ж він уже ось-ось, і її велика година вже не підвладна зорям: вона вже почалася. Коли вона вранці встає, сорочку їй подають вельможні дами; скоро на це матимуть право тільки герцогині. Принцеси з Лотарінзького дому допомагають їй одягатись. Найвідданіша з усіх, мадемуазель де Гіз, зачісує її. За столом позад неї стоять охоронці самого короля. За його наказом, пан де Фронтенак, супроводячи її у виїздах, бере з собою подвійну охорону. Що може статися з нею?

То була її найвеличніша пора. А найщасливіша? Та вже минула, вона була тоді, коли він їй написав: «Такої вірності, як моя, ще світ не бачив». Коли він звертався до неї: «Янголе мій прекрасний», — і називав її своєю caмодержицею. Тривала вона сім днів.

Тепер король виливав свої почуття в діях, квапливих і рішучих. Він убезпечував майбутнє матері й дитини від усіх можливих небезпек. Коли його самого не стане, то хай хтось інший має достатню могутність, щоб захищати їх, і хай він буде певен, що в цьому є вигода й для нього. Анрі обрав для цього маршала Бірона, сина людини, яку він любив, і цю любов він згодом переніс і на сина. Пообіцяв йому меч конетабля, а за дружину йому призначив Франсуазу, найменшу сестру Габрієлі. Правда, вважали, що вона не дочка старого пана д'Естре, а народилась нібито від нешлюбного співжиття її матері з маркізом д'Алегром, і це тепер завдавало багато клопоту. Мало того, що Бірон опирався, так ще й Антуан д'Естре нахвалявся зректися Франсуази й зняти галас через давно переболіле безчестя, якщо король не заплатить.

Бірон отримав нові титули й маєтки. Брат Габрієлі[82], відважний вояк на ім'я Аннібал, щиро відданий сестрі, мав допомагати маршалові, коли доведеться захищати королеву чи обстоювати право її сина Цезаря на трон. Крім того, король мав намір одружити Аннібала з мадемуазель де Гіз, уже підтоптаною красунею, через своє минуле небажаною для женихів з монарших родів. Зате Габрієль таким чином порідниться з домом Гізів. Чого ще бракувало для її безпеки? Принцеси крові пообіцяли королю, що стоятимуть за неї. На її бік став і незалежний владар, герцог Савойський[83], бо його сподобили високої честі — віддати дочку за спадкоємця французької корони. Правда, юний Цезар був уже заручений, але за нинішніх обставин мадемуазель де Меркер була йому нерівня. Для відшкодування її заручили з юним Конде — одинадцятирічним принцом з Бурбонського дому, єдиним, хто, за людським розсудом, міг стати небезпечним для сина Габрієлі. Король думав навіть, чи не зробити з можливого претендента на трон священика. «Кардинал, дуже багатий — а моїй Габрієлі й моєму плем'ю не буде чого боятись», — так думав Анрі.