Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 128

— Я скоряюсь, — пробелькотів він. — Я щиро прагну догодити його високості. На жаль, я не знаю, чим зміг би, так би мовити, заманити сюди згадану особу.

— Вона прийде сама, коли буде треба, — почув він у відповідь. А тоді посланець долі видобув якийсь папір і прочитав повідомлення, отримане від королівською духівника Бенуа. Перше ніж він згорнув той аркуш, Цамет своїми швидкими, навиклими очима розглядів, що папір чистий. Та навіть якби він був списаний, того, що вичитав Бончані, не могло бути на ньому. Таких речей не скріплюють підписом і печаткою, тож ці двоє домовилися без свідків і доказів. Так, чистий аркуш переконав Цамета, відбив йому рештки охоти опиратися твердій постанові.

Коли Бончані, кілька разів обгорнувши круг себе широке полотнище — свій плащ, — пішов, Цамет іще мурмотів запевнення. Коли за непроханим гостем нарешті зачинилися двері, аж тоді лихвар закам'янів. Знявши над головою обидві руки, він глухо застогнав, спробував упасти навколішки, але зразу облишив усе це й застиг нерухомо, приголомшений ударом, що спостиг його. Сумління промовляло йому: «Я, Себастьян Цамет, швець Цамет, маю отруїти кохану короля. І зроблю це, бо я боягуз, як і годиться шевцеві, а ні, то мене самого отруять».

Боячись, що його усамітнення може впасти всім у очі, він покинув спальню й узявся за свої щоденні справи. В думці він безнастанно підраховував, тільки не гроші. Він подумки клав на одну шальку терезів великого герцога Фердінанда та його страшного вченого, а на другу — короля Анрі та його найдорожчий скарб. Як не вчини — і так, і так загрожує згуба. Тільки бог може його врятувати, тільки пресвята рука господня. Тільки на неї вся надія бідного Цамета. Швець знову злякався, бо його ж таки внутрішній голос назвав його бідним. А він уже давно не був таким.

І тоді фінансист збунтувався. Хоча й тихо, несміливо, але він заволав до всемогутнього, щоб той пощадив його. Адже пресвятій руці господній так легко обійтися без лихваря при французькому королівському дворі, де той лихвар вибився в люди й з ласки короля хоче зберегти своє щастя. «І з ласки герцогині де Бофор, — додав він. — Адже їй раз у раз потрібні гроші; треба підрахувати, скільки вона мені винна, і зважити, чи можу я дозволити собі таке — власною рукою навіки позбавити її змоги сплатити мені свій борг. Навпаки, щоб розрахуватися зі мною, вона повинна стати королевою Франції!»

Міркуючи так, Цамет сидів у своїй конторі, між пальцями в нього текли гроші, за столами рипіли писарські пера, входили й виходили клієнти. Цамет схилявся над торбинами з золотом, щоб ніхто не бачив, що в нього на очах сльози. Його засмутила Габрієль.

В його уяві над ним знову схилялися всі її незрівнянні принади, як справді було того вечора, коли вона зажадала шести торбин золота на похід короля. «Такому ось шевцеві Цаметові найпрекрасніша жінка дозволяє споглядати свою красу тільки за великі гроші, інакше й бути не може. Та однаково я повівся тоді, як шляхетна людина, вона сама це сказала. Та чи варто було ставати шляхетним завдяки їй, коли тепер я маю віддячити за це такою юшкою. Щоб вона відчула, що з'їла, а я стояв би поряд, і її останнє слово до мене було б: «Негіднику!» Я не хочу цього. Я не зроблю цього».

Увечері, в переповненому домі, серед музики й гомону картярів Цамет думав уже інакше: тепер вагу мали тільки Тоскани й Габсбург, могутня влада, безпека для ділової людини. Тутешні дворяни всі злидарі, канючать, щоб він не квапив їх із картярськими боргами, та й королева ніколи не сплатить своїх. Та ще й дозволяє собі дивитись на нього зневажливо, коли він якнайшанобливіше звертається до неї з рахунками — хоч би тільки щодо процентів на проценти, і все ж другого дня Себастьян Цамет поїхав до арсеналу, до пана де Сюллі.

Фінансист мав такі карети, що розкішніших не було й у короля. Та цього разу він скористався скромним екіпажем, що належав його економові, й поїхав кружними шляхами, щоб не привертати уваги. Він весь час сидів, зіпершись руками на коліна, а в думках без кінця перебирав слова, з якими хотів звернутись до міністра, і чув відповіді шляхетного пана на ті слова. Цамет мав намір сьогодні величати його «шляхетним паном», хоча звичайно, раз у раз зустрічаючись у справах, вони трималися простого ділового тону. Він скаже: «Шляхетний пане! Вашому становищу загрожує грізна небезпека, та й моєму теж. Бо склалося так, що для нас обох вигідне й невигідне те саме, хоч таке було не завжди. Ті події, що насуваються на нас, зводять до пари лихваря й шляхетного пана».

Міністр відповість: «Я знаю. Те, що відбувається, ніяка не таємниця. Та поки що все це тільки плітки. Де факти? Де я можу вжити заходів, якщо захочу?»

А Цамет йому скаже: «Захочете, шляхетний пане, як тільки я розкажу вам, що за гість приходив до мене вчора на світанку. Не хотів би я, щоб такий гість приходив до мене ще раз. І коли нещастя справді станеться, що буде з нами? Я більш не побачу своїх грошей, а ви? Коли в цьому королівстві таке непевне життя, чи може хтось іще порадити моєму владареві, великому герцогові, щоб він і надалі вкладав тут свої капітали? Ви заперечите, що він же сам наказав учинити це діло. Та посланець набрехав: я добре знаю свого владаря. Якщо йому взагалі про все відомо, то він тільки хоче упевнитися, чи в безпеці тут життя найпершої з придворних дам, аби знати, як йому повестись. Послати сюди свою небогу, щоб і з нею сталося те саме? Про це, шляхетний пане, й не думайте. Ваш діловий розум підкаже вам, що зробити, хоч може, та нещасливиця й давала вам привід для не вельми приязних почуттів».

Міністр відмахнеться: «Неприязні почуття тут ні до чого. Я відповідальна особа. В столиці мого державця не повинні відбуватись такі сумнівні пригоди, не кажучи вже про їхні фінансові наслідки. Пане Цамет, ви показали себе людиною розумною й відважною, бо це ж очевидна річ, що, викриваючи переді мною цю змову, ви ризикуєте власним життям. За цим чоловіком стежитимуть».

Цамет, приголомшений почуттям вдячності: «Шляхетний пане!»

Міністр: «Дайте мені вашу руку і не називайте мене шляхетним. Я нітрохи не шляхетніший за вас. Це просто диво, що людина, заклопотана тільки грішми, змогла виявити таку шляхетність. Певно, так вам судилося. Король зробить належний висновок і надасть вам дворянство. На гербі вашому буде зображений янгол із розгорненими крильми, бо ви захистили від згуби вельможну даму і все наше королівство».

На такі висоти залітали в думках фінансиста його слова й сподівані відповіді на них. Тим часом екіпаж під'їхав до арсеналу, лакей сплигнув із задка й побіг, як звичайно, нагору доповісти, що приїхав його пан. Повернувся він куди повільніше: пан де Сюллі не приймає.

Чи він куди поїхав, спитав Цамет. Ні. Чи, може, в нього нарада з кимось? Ні, він сам. Чому ж тоді він нікого не приймає? Нікого — так не сказано. Сказано не приймати пана Цамета.

Той не зрозумів — спочатку. Він іще не вийшов з-під чару солодких мрій, яким віддавався дорогою. В екіпажі у нього було письмове приладдя. Цамет хутенько написав, що йому, тільки йому самому відома одна державна таємниця, і він вимагає аудієнції. Лакей ще раз побіг нагору. І зразу там, нагорі, щось грюкнуло, щось гупнуло, і лакей сторчголов злетів зi сходів. Цамет спитав, хто це зробив, і почув у відповідь: пан де Сюллі власною особою. Тоді він зрозумів і поїхав назад.

Роні повернувся до своєї роботи, наче ніщо й не перебивало її. Не сміло перебити! Але дотримати цієї постанови не вдавалося. Чоловік із довгою пласкою спиною встав із-за свого величезного столу й підійшов до портрета, на якому був зображений лицар у обладунку, — він сам. І зразу відійшов геть, але очі лицаря дивились на нього невідчепно, хоч би де він став. То була всім відома особливість портрету. Але сьогодні переслідуваний тим поглядом господар почервонів, його обличчя горіло.

«Може, повернути шевця? Звичайно, зараз поверну. Обов'язок наказує, щоб я його вислухав. Як я стану перед очі королю, коли він дізнається, що я відмовився; і як я дивитимусь йому в очі потім! А коли нічого не станеться? Я не така людина, щоб марнувати свій час на плітки. Нічим не підкріплені плітки, бо хто береться за таке діло, той не лишає слідів, він дбає про це. Не треба навіть знати, хто він, щоб це зрозуміти. Проти розбійників я можу послати солдатів, але цьому я не зможу запобігти. Коли я викличу до себе викажчика, то й сам стану співучасником. А бути співучасником я не хочу.