Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 125

Коли вона в такі вечори показувала на свій живіт і голосно вихвалялась вагітністю, через яку він повинен з нею одружитися, — щоразу в глибині душі обоє лякались. Він — через те, що вона так змінилась. Вона — тому, що посилалась на дитину, саме на ту дитину, що загрожувала їй нещастям, як несхибно провіщали зорі та лінії на руці. Коли їй дороге життя, їй тільки й лишається, зректися своєї мети; щоб це зрозуміти, їй не були потрібні й зорі. Та попри це розуміння, попри її бажання вона корилась якомусь злісному потягові до розв'язки — а самій аж дух забивало, бо це суперечило розумові й почуттю самозбереження.

Анрі пестив жінку, зломлену розпачем. Його власне роздратування втихало, її нездорову ненависть — коли вона й ненавиділа коханого в такі хвилини — відносив потік сліз, і вони давали одне одному щастя. Насолодою, жагою, ніжністю він переконував кохану й самого себе, що це й досі те саме кільце-перстень з утіх чуттєвих і душевних. Та інший перстень, ковзнувши з його пальця на її палець, уже завдав їй такого болю, що вона його впустила.

Вони знов їздили разом на лови. Анрі покидав її дуже рідко. Бо він відчував її страх, та й сам, звісно, побоювався за неї, хоч ті побоювання не були виразні, такі, проти яких можна вжити заходів. Якось уже смерком вони поверталися з ловів; при них було тільки двоє дворян — Фронтенак і Агріппа д'Обіньє. Вчотирьох вони під'їхали до міста по лівому берегу Сени, що там, трохи віддалік від старих мостів, називається набережною Малаке. Будівництво нового мосту[81], розпочате Анрі, було припинене через дуже важливі події в королівстві й поновлене тільки того року, отож переправлятися через Сену доводилось човном. Ось і човен з похмурим човнярем, що не дивиться на своїх пасажирів і не впізнає їх. А король, що любить видобувати правду з кожного, питає:

— Ну, як тобі подобається цей мир, що уклав наш король?

Човняр:

— Ет, що мені з того знаменитого миру! Податки які були, такі й зостались. Навіть за оцей нікчемний човен деруть податок, то як же з нього прожити?

Король:

— І король не наводить ніякого ладу в тих податках?

Човняр:

— Та король, може, й хотів би зробити лад; але ж він має утриманку, а тій щодень давай нові вбрання та всілякі витребеньки, і хто ж має за все те платити, як не ми? Та якби вона хоч вірна йому була! А то, кажуть, тільки й знає віятись.

Сміх короля урвався. Герцогиня де Бофор була в широкому плащі; каптур закривав їй усе обличчя. Човен причалив, дворяни плигнули на берег і подали руку дамі. Король зійшов з човна останній. Човняреві, що вже відштовхнувся, він гукнув:

— Я їй це перекажу!

Той, довготелесий і кістлявий, стояв, зігнувшись над своїм веслом, і навіть голови не повернув. А герцогиня сказала до короля голосно, так, що почули й дворяни, і сам човняр:

— Його слід повісити.

Цих слів по-справжньому злякався тільки один — Агріппа д'Обіньє. Анрі вже звик до цієї нової дратливості його коханої владарки. Нещодавно, коли вона, ризикуючи власним життям, знешкодила першого з двох його вбивць, вона сама просила помилувати вбивцю. І Анрі лагідно сказав:

— Не займайте цього бідолаху. Він через злидні так дратується. Нехай з нього більш не беруть податку за човен. Тоді, я певен, він довіку кричатиме: «Слава Анрі! Слава Габрієлі!»

Пройшли ще кілька кроків, і Габрієль, відкинувши з обличчя каптур, заговорила зі злістю й мукою в голосі:

— Його намовлено. Вам хочуть показати, що я всім ненависна. Величносте! Коли після замаху на вашу священну особу наших із вами коней вели за повіддя, тоді ваш народ не ненавидів мене. А згодом на подвір'ї й під моїми вікнами — ви ще пам'ятаєте, що там вигукували? Тоді не було ненависті.

— Пані, про ненависть і мови нема, — відказав Анрі. Обнявши її, він відчув, що під широким плащем вона вся тремтить. — Ви нічим не наживали собі ворогів. Ви були добра, а завдяки вам і я ставав кращий. Моєму Морнеєві я пробачив трактат про месу, бо ви мене умовили. І моєму Агріппі, коли він, бувало, дошкулить мені язиком, я щоразу повертав свою ласку — завдяки вашій доброті. Я люблю вас, тож заспокойтеся.

Віяв холодний вітер, і Анрі щільніш угорнув її плащем. Крізь тканину, що глушила її голос, вона жалібно шепотіла:

— За що мене так ненавидять? Я не хочу вмирати.

Тим часом вони вже підійшли до дому Габрієлі. Вона стрепенулась і вигукнула:

— Величносте! Сядьмо на коней. Ви побачите, що народ мене любить.

Тоді Агріппа зрозумів, що вже час йому урвати свою злякану мовчанку. Хто ж бо не знає, що діється! Кожен що-небудь чув про це або щось бачив хоч краєчком ока. Всі здогадуються, крім самого короля.

— Вислухайте мене, величносте! — попросив він. — Вельможна герцогине, пробачте мені те, що я скажу.

Анрі не впізнавав свого Агріппу. Цей зухвалий півник-забіяка розгубився й белькоче, мов спійманий провинник:

— Це правда, що ви сьогодні мали побачити в своїй столиці багато сільського люду. Перед вашим палацом Лувром мали зібратись великі юрми й волати до вас, щоб ви почули, чого хоче ваш народ. Щоб ви нарешті зважились і дали йому королеву одної з ним крові.

— Чому ж я не бачу цих людей? — спитав Анрі.— Звідки вони зійшлися? — додав з жадібною цікавістю в голосі.

Агріппа:

— Вони прибули з Луари.

Анрі:

— А, знаю. Подорож річкою. З берега один селянин пообіцяв мені: «Вашу королеву ми боронитимем, як і вас». Я не кликав їх. Тут їх нема. Що сталось?

Агріппа:

— Коли вони дійшли до арсеналу й хотіли ввійти до міста, пан де Роні з солдатами завернув їх. А їхнього ватажка заарештував.

Анрі:

— Того чоловіка, що обіцяв боронити нас? Я цього не хочу.

— Ні, їх привів сюди хтось інший, — прошепотів Агріппа, сторожко озирнувшись: чи ніхто не підслухує? Але й Фронтенак мав той самий вираз обличчя; обидва знали надто багато й мовчали надто довго. Вітер, присмерк, таємниця, і чотири постаті застигли на місці. Хто ступить перший крок, хто вимовить перше слово?

Габрієль:

— То був пан де Сабле. Я сама послала його. Йому не пощастило, бо він повів своїх людей повз арсенал. Величносте! Покарайте не його, а мене.

Анрі не відповів. Він наказав Фронтенакові провести герцогиню додому. А його самого Агріппа супроводив до першого дозору й там зупинився. Анрі пішов далі, проте обернувся й сказав:

— Дякую, старий друже.

Один із дозорних підняв ліхтар, і Агріппа прочитав на обличчі Анрі тяжкі муки сумління. Та це не налаштувало його ні на крихту лагідніше. До нього повернувся звичайний зухвалий тон.

— Запізно дякуєте. І чом я не заговорив вчасно! Спочатку було лиш декілька таких, кого слід було знешкодити, пославши у вигнання. А тепер це широченна змова, і учасники навіть не знають один одного. Але всі до неї причетні і всі будуть винні: і я, і ви теж.

На останньому, найзухвалішому слові присадкуватий чоловічок підскочив і став у позу чемного поклону: відставлена нога, капелюх у руці. Власне кажучи, не король відпустив його, а він короля.

Анрі замкнувся в собі. «Треба звести рахунки, провести рису і вписати підсумок, як робить хтось в арсеналі. У нього чисте сумління, яке йому забезпечують точні розрахунки, а інакшого йому й не треба. Він може будь-коли довести мені, що селяни прийшли до моєї столиці як бунтівники, а того, хто привів їх, посаджено до в'язниці справедливо, бо він молодий і зухвалий. А мені не можна бути таким, а то б я, далебі, знав, що робити!»

Він почав бігати по кімнаті, звалив додолу два великі глеки, і дзвін металу довго висів у повітрі. Нарешті король голосно застогнав, і з глибини кімнати з'явилась гордо випростана постать його першою камердинера д'Арманьяка.

— Величносте! — почав він, не чекаючи дозволу, таким самісіньким голосом, як той, що Анрі чув зовсім недавно. Агріппа, а тепер ще й цей: усі старі сподвижники раптом набрались відваги.

— Що там у тебе?