Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 124

Габрієль шепнула безгучно:

— Мій гороскоп і лінії руки віщують інше, не кажучи вже за карти.

— А воля короля? — заперечила приятелька.

Габрієль — ледь чутно:

— Не поможе.

Її високість сестра короля:

— Вас одурено. Я шаную всі таємниці неба, але три ворожбити, всі троє заздрісні одне на одного, не могли б віщувати однаково, якби не були підмовлені наперед.

Габрієль, гірко схлипнувши:

— І все ж вони сказали правду. Те дитя, що не дозволить мені виконати своє призначення, я вже ношу під серцем. — І зразу вчепилась у плече приятельці, заблагала: — Не кажіть нічого!

Катрін поцілувала її.

— Адже тепер усе добре! — запевнила вона, ласкаво всміхнувшись.

Та Габрієль не вірила.

— Ця дитина — мій фатум, — наполягала вона. Катрін наостанці порадила їй більш не відштовхувати юного Сабле, а вислухати те, що він придумав. Бо він сміливий і відданий.

— Він нічого не може зробити для мене.

— Він же склав пісню про тебе, чарівна Габрієль. Її співають по всьому королівству. А що, як він піде й скличе їх?

— Кого? Щоб вони проспівали ту пісню? Ненависть репетує куди гучніше.

Та врешті Габрієль пообіцяла зробити так, як просить її високість. Поговоривши з пажем, вона ім'ям короля відпустила його в дорогу, і Гійом, сівши на коня, помчав додому, до своєї провінції Турені, де тече Луара.

Габрієль уже рада була зійти на вежу й кричати згори: «Рятуйте!» — так наростав у ній страх та й гнів від того, що діялося ще, як дізнавалась вона.

Новий канцлер був її ставлеником[80]. На місце старого Шеверні, якого, попри його взаємини з пані де Сурді, не можна було терпіти довше, люба владарка посадила такого собі пана де Сілері. Їй довелось використати весь свій вплив на короля, і завдяки цьому вона мала на своєму боці хоч одного з найближчих його радників — проти двох, Вільруа й Сюллі.

Вчинки короля були суперечливі. Оскільки сестра розповіла йому про вагітність коханої й наполегливо просила, щоб він її потішив, його змагала ніжність. Він негайно прибіг повторити їй у вічі всі свої присяги й цього разу приніс перстень. Вельми знаменний перстень — під час коронації єпископ Шартрський надів його на палець королю, ніби заручивши його з Францією.

— Величносте! Що ви робите? — вигукнула Габрієль. — Мої зорі обертають ваш дарунок у згубу. — І жахнулася, що сказала більше, ніж слід. Анрі заперечив:

— Кохана моя! Хіба ж ми можемо принести одне одному згубу? У нас обох та сама зоря — вона зветься Франція.

І перстень, важкий від символів та від самоцвітів, справді ковзнув з його пальця на її палець. Але вона насилу стримала зойк — перстень обпік її. Вона стріпнула рукою, і перстень упав додолу.

Анрі бачив, що давня сила й рішучість покинули її. Він виправдовував це її станом. А його власне вагання — чого він вагається? Важко знайти іншу причину, крім фінансів королівства, тієї величезної суми, що він винен великому герцогові Тосканському. Отож хто найкраще міг допомогти йому? Він викликав до себе Роні. Щирий слуга свого владаря, він такий відданий і такий тверезий, що, певно, вже забув про свою сутичку з герцогинею де Бофор. А коли й не забув, то ця сутичка, така безглузда й жорстока, не могла не змусити його тверезу голову замислитись. «Він тепер буде приступнішнй, ніж доти, — не тому, що серце його злагідніло, ні, сама служба вимагає від пана де Роні, щоб він полегшував мої клопоти, а не примножував їх». Так міркував Анрі, викликаючи до себе міністра.

Анрі, й сам не знаючи чому, почав цю розмову якось засоромлено. Обережно, кружним шляхом підійшов він до своїх шлюбних планів, ніби то не його плани, а те, що наказує добробут держави. Навіть папа ставить його перед такою необхідністю, бо нарешті погоджується розірвати його шлюб.

— Якби все робилось так, як мені бажається, то моя майбутня обраниця мала б усі сім головних чеснот відразу і крім вроди, чесності, спокійної вдачі, жвавого розуму, високого роду й плідності лона володіла б іще й великими багатствами. Але така, мабуть, народиться не скоро, — сказав він, сподіваючись на підбадьорливу відповідь. Проте не дочекався її.

— Поміркуймо-но вдвох, — попросив Анрі, але мусив сам перебрати цілу низку принцес — іспанських, німецьких і зі свого власного роду. З семи чеснот кожна могла похвалитись лиш небагатьма, за протестанток і взагалі не могло бути мови. Правда, в герцога у Флоренції є нібито дуже вродлива небога, рожева й білява. — Але вона, знов же з поріддя старої королеви Катерини, що завдала стільки шкоди і королівству, й мені.

Найгіршого Анрі в такий спосіб уникнув. Тепер настала черга щирого слуги, і той здивував-таки свого владаря. Бо не суперечив. Явно супроти своєї натури він висловив думку, що ні багатство, ні королівський рід не обов'язкові. Король хоче мати таку дружину, щоб подобалась йому й народжувала йому дітей. Тож хай оголосить по всьому королівству, щоб усі батьки, котрі мають гарних і здорових дочок віком від сімнадцяти до двадцяти років, попривозили їх до столиці.

Від сімнадцяти до двадцяти. Габрієль давно переступила ці межі. Анрі зрозумів, що цей новий Роні перебільшує свою поступливість, аби відстрашити його. Бажанням короля він надавав казкової подоби: барки, що з усього королівства звозять дочок на оглядини, і дівчата, зібрані в якомусь домі під пильною охороною, щоб король міг натішити очі. А коли він надивиться на них досхочу, вивчить найпотаємніші їхні принади, тоді зможе з певністю вибрати ту, котра народить йому найкращих синів.

— А втім, — додав пан де Роні, перейшовши від казки, від іронії до свого завсідного напутливого тону, — а втім, високі особи й видатні державці часом зачинали дуже хирлявих дітей, і прикладів цього вистачає.

Ті приклади він перелічив по пальцях — спочатку легендарні імена з найдавніших переказів, далі перських царів та римських імператорів, не пропустивши жодного, і скінчив на Карлі Великому.

Школярська премудрість, — це нагадало Анрі про посередність щирого слуги. І нащо йому оце все слухати? Він різко сказав:

— Годі прикидатись. Ви знаєте, котру я маю на увазі. Цим я ще не кажу, що одружуся з нею, — Анрі висловив це застереження, щоб не викликати надміру впертих заперечень. — Я наказую вам говорити відверто й сказати мені всю правду в вічі.

Що ж лишалося міністрові, як не заявити своєму владарю відверто, що його шлюб з герцогинею де Бофор спіткає загальний осуд? Чи треба це повторювати?

— Ви самі будете соромитись, коли вас уже не жбурлятимуть хвилі кохання. — Наказ говорити відверто виправдовував навіть такі слова. І далі: — Спадкоємність вашого трону будуть заперечувати, бо навіть обидва ваші сини сперечатимуться за нього. Перший з них породжений у подвійному перелюбстві, другий — тільки в звичайному. Не говорячи вже про тих, котрих ви породите згодом у шлюбі: вони вважатимуть себе єдино законними.

Роні, тепер Сюллі, врешті збився на поблажливий тон, а в тій поблажливості виказав і погорду.

— Перше ніж говорити більше, я б хотів, щоб ви на дозвіллі обміркували все це.

— Ви сказали цілком досить, — неласкаво відповів Анрі й відпустив міністра.

Він любив вислухувати так звану «правду в вічі». «Все, що можуть повідомити люди, дуже цікаве й різнобічне, воно відкриває мені суть людини і з якогось боку завжди буває слушним. Але єдиною істинною правдою воно не буває ніколи. Що я знаю?» І все ж від розмови з міністром у ньому лишилось якесь роздратування — не тому, що він, король, мусив почути, ніби йому колись доведеться соромитись. Проживши довгий вік, мусиш соромитись багатьох вчинків і становищ, яких годі уникнути. «Найдорожчий мій скарбе, моя найрідніша в світі, аби лише від оцих так званих «правд у вічі» прилипло до тебе не дуже багато! А то я мушу сердитись на тебе, я дратуюсь через тебе і вже й зовсім не знаю, чим воно все скінчиться».

Габрієль, що це знала, скільки сили поривалась назустріч розв'язці. В найкращі для неї часи вона спокійно чекала, що принесе їй доля, а коли й боролась, то не гарячково. Тепер їй не терпілось, і щовечора в спальні вона наполягала, домагалася свого права, про яке досі завжди мовчала: право піднести її вона полишала тільки своєму владареві. Чарівна Габрієль не намагалась досягти чогось — нехай це роблять для неї природа й талан. А тепер бідолашна Габрієль почала користуватися своєю красою як зброєю. Вона нагадувала королю про те блаженство, яке йому дарувала; та коли вона справді дарувала його, це виходило само собою — так, як проростає зерно.