Терпкість вишні - Сова Ізабелла - Страница 9

— Ну власне. Не згадуючи вже про те, що я від десяти років ховаю перед сном шию, зап’ястки й щиколотки.

— Навіщо?

— Щоб із мене не виссали кров.

— Наче її не можна виссати з пальця чи щоки, — кинула Вікторія.

— Ти зверталася з цим до спеціаліста? — поцікавився Травка.

— Ти маєш на увазі психолога? Ну. Він сказав, що страх перед вампірами — це наслідок надто ранніх контактів із фільмами класу С чи D.

— А як він пояснив примус засвітити лампу?

— Страхом перед знищенням. Коли темно і я себе не бачу, то починаю боятися, що зникну.

— А він сказав, звідки це в тебе взялося? — запитала я.

— Він має кілька теорій. Найбільше мені подобається те, що мій страх є реакцією на зміни. Бо перед тим я мешкала в провінції, оточена любов’ю й увагою родини. У нашому містечку всі були між собою знайомі і знали одне про одного все. Коли людина проходила головною вулицею, то зустрічала мінімум п’ятнадцять знайомих і вислуховувала зо тридцять чуток. А тут раптом переїзд до великого чужого міста.

— Цікаво, що було б, якби ти переїхала до Мехіко-Сіті, — припустив Травка.

— Я волію про це не знати. В кожному разі зміна оточення була величезним стресом: я раптом відчула себе анонімною. Як зернятко серед байдужого океану інших зерняток. А я звикла до уважних поглядів. Я потребую їх, бо інакше зразу відчуваю порожнечу і впадаю в паніку.

— Чому?

— Починаю думати, що якщо ніхто на мене не дивиться, то мене, напевно, немає. І виникає страх. Звідси моя зміна образу на такий, що притягає погляди. Принаймні так вважає психолог.

— Цікава теорія, — визнала Вікторія.

— Авжеж, але я й надалі не знаю, що робити, аби не вмикати тієї клятої лампи.

Сьогодні ми познайомилися з Марією. Я щойно завершила замітати, коли вона ввійшла в товаристві Травки, обвішаного її ручним багажем, наче вікторіанська ялинка.

— Марія, знак Скорпіона в домі Терезів, — мовила вона, простягаючи на привітання білу аристократичну долоню, обважену величезними мідними перснями. Я зразу згадала Квятковську.

Ми представилися, як завжди за таких ситуацій перепрошуючи за страшенний гармидер. Є шанс, що новоприбула подумає, що зазвичай тут буває чистіше.

— Ми не встигли поприбирати, — тлумачила їй Мілька. — Якось важко останнім часом зібратися.

— Це зрозуміло, просто ви за природою не є прибиральницями, — просвітила нас Марія. — Я завжди пояснювала це тітці, коли вона чіплялася до мене через бардак у кімнаті. Але до неї такі аргументи не доходять. Що ж, так буває при великій різниці у рівнях, — зітхнула вона, а потім повернулася до болісної прози життя: — Де я можу покласти свої речі?

— В отому кутку, біля пічки, — показала Мілька. — А тут маєш вішалку. А щодо ліжка, то ти можеш спати разом із нами на столі або…

— Ліжко буде ввечері, — перебив її Травка. — Мої друзяки саме торгуються з хазяїном. Чувак уже спустив ціну з двох пляшок горілки до трьох «чорнила».

— З латунною рамою? — допитувалася Марія.

— Все згідно з побажанням.

Мені здалося, що він зараз уклониться, як якийсь там англійський лакей. Аж шкода було дивитися.

— Чи можу я десь тут сісти? — Марія розглянулася по кімнаті. Травка миттю побіг по крісло, швидко протер його рукавом свого светра й підставив їй під самісінький ніс, щоб не висловлюватися більш прикро.

— Дякую, Томеку.

О Боже! Травка має нормальне ім’я!

— Я ще буду тобі потрібний?

— Ні, можеш повертатися до себе, — ласкаво дозволила Марія.

Він вийшов, покірливий і зворушений. А ми відчули, що весь тягар служіння Марії тепер лягає на нас.

— Приємно тут у вас, — в її устах це забриніло на диво зневажливо, — тільки замало чогось, чогось… що надало б тим стінам артистичного лоску. Я мушу у вільний час тим заопікуватись.

— А що ти хочеш зробити? — зацікавилася Вікторія.

— Намалюю якусь абстракцію. Отут, на тому фрагменті стіни. Щось помаранчеве, з великою краплиною індиґо.

— Ти вмієш малювати? — пожвавилася Мілька. — Супер, бо я не потямлю навіть кульку з пластиліну рівно зліпити.

— Вмію, колись я хотіла бути великою художницею, — сказала Марія. — І, може, ще буду. Вагаюся, що вибрати.

— А який ти маєш вибір?

— Акторство, драматургія чи поезія… Ще не знаю. Я тільки шукаю.

— А вже щось пишеш? — допитувалася Вікторія.

— Ну… ще ні, — прояснила з легким нетерпінням Марія, — бо ще не вирішила, що саме хочу писати.

— А коли вирішиш, то сядеш і напишеш? — діставала її Вікторія.

— Так.

— А що ти нам намалюєш на тій стіні?

— Щось, що вирине з мого нутра. Щось дуже енергетичне, таке, що ламає заяложені схеми. Це буде твір настрою.

— Ми вже не можемо дочекатися, — сказала Мілька. — Правда, дівчата?

— Ну, — запевнили ми Марію. У цьому було трохи замало ентузіазму, але що вдієш, така пора року.

Упродовж кількох наступних хвилин ми сиділи в ніяковій тиші, яку нарешті обірвала Марія:

— Вікторіє, а звідки ти приїхала? Бо в тебе якийсь специфічний акцент.

— Тепер це звучить нормально. Послухала б ти мене два роки тому, — сказала Вікторія без тіні знічення і продемонструвала взірець своїх колишніх здібностей: — Бо я ме-е-е-е-шкала неподалік східного кордо-о-о-о-ну.

— Фантастично, — захопилася Марія. — Класно отак мешкати на межі двох світів.

— Я не знаю, чи це класно. Просто нас закинула туди доля, то ми й мешкали. А мама й надалі мешкає.

— А як там по той бік?

— Не знаю, я ніколи там не була.

— Ти мешкаєш за кілька кілометрів від кордону й ніколи не була по той бік? — здивувалася Марія — і не тільки вона.

— А навіщо? Що там такого іншого? Небо таке саме, повітря й трава теж…

— Але люди інші.

— Не дуже. Повільні, трохи загальмовані й багато п’ють. Як і наші селяни.

— Але в крамницях інші товари… — не здавалася Марія.

— Може, в маленьких вони й відрізняються, — втрутилася Мілена. — Але у великих скрізь таке саме барахло. Я поверталася влітку з Угорщини й заходила дорогою в кілька гіпермаркетів, аби купити щось попити. Кажу вам, дівчата, там навіть продукти на полицях розкладені так само, як у нас. А всередині та ж сама бідося, що скрізь. Смердючі дезодоранти, одноразові китайські трусики, гумові булки й барвисті пачки ядучих пральних порошків. І не відчуєш, що побував за кордоном.

— Бо Угорщина — це ніякий не закордон, — пирхнула Марія. — Шкода марнувати літо на такі мандрівки.

— Кожен хотів би поїхати на Тенеріфе, — дошкульно сказала Мілька.

— Та ти що, — присадила її Марія. — На Тенеріфе тепер їздить скінчене бидло. Тому він став такий банальний. Якби я вже мусила вибирати, то хіба Лаос чи Філіппіни.

— А я Сибір, — зітхнула Вікторія. — Отак, щоб посидіти собі влітку над Байкалом. Подивитись у воду, побалакати з тамтешнім людом, а вранці напитися хлібного квасу.

Запала тиша, бо кожна з нас на хвилину поринула у власні марення. Але ми швидко виринули на поверхню. Першою спам’яталася Мілька.

— Якщо наразі немає шансів кудись поїхати, то я мушу вдовольнитися солярієм.

— І часто ти ходиш? — зацікавилася Марія.

— Три рази на тиждень, іноді чотири.

— А ці накладні нігті?

— Хвилинна забаганка. Я не врахувала, що вони так ускладнюють рухи.

— У тебе доволі… цікавий стиль.

— Кічуватий, не біймося цього слова, — з усміхом сказала Мілька.

— А чому саме такий?

— Бо мені так подобається, — відрізала Мілена. — Колись, іще в ліцеї, я була правильною дівчинкою. Елегантність і скромність, рівномірно розподілені на ста шістдесяти п’яти сантиметрах моєї персони. Після третього класу я поїхала в мовний табір. А там самі навіжені снобки. На кожного дивилися зверхньо. Всі, окрім них, були приземлені та обмежені. Якогось дня ми вибралися на спільну прогулянку. Усі дівчата а-ля Одрі Хепберн. Светрики-близнята, спіднички до колін, хустинки на шиї, гульки й окуляри. Все за грубі гроші. Під пахвою амбітний том. І серед них я: светрик-близнюк, спідничка до колін, гулька й окуляри.