Терпкість вишні - Сова Ізабелла - Страница 10

— І під пахвою амбітний том, — завершила Вікторія.

— Ні, дезодорант «Шанель № 19». Тож сунемо. Минули таку жахливу скульптуру з епохи соцреалізму: кольоровий пластиковий метелик. Усі дівчата з огидою відвернули голівки. «Яке страхіття! Який несмак! Хто це тут поставив?» Ми обурювалися поганим смаком автора. Пішли далі. Книгарня. На вітрині альбом Блейка. Дві найбільші снобки зарепетували: «Ох, дивися, Блейк!» «Блейк, це несамовито. Я конче мушу його мати. Я просто закохана в Блейка». Бо в тому колі не випадало захоплюватися Моне. Це надто легко. Найліпше, якщо заводив якийсь романтик чи хтось сучасний, тільки не Варгол, бо Варгола кожен недоумок знає. Була з нами тоді така класна дівчина. Справжня оригіналка, Анеля. Подивилася на нас і каже: «Знаєте що? Ви жалюгідні». Й пішла собі. На прощання кинула: «Один любить Блейка, а інший метеликів». І тоді я збагнула, що належу до тих інших. Тих, що від метеликів. Але ще довго поневірялася в мундирі снобки. Склала випускні іспити, вступила до універу і на вакаціях познайомилася з Маркусом. Але це вже інша історія.

Сьогодні я вперше повернулася додому дуже пізно, бо відразу по опівночі (як Попелюшка). Мама ще тинялася по вітальні, згрібаючи плахти журналів, задрапіровані на бильцях фотелів. А тато вже вкотре читав автобіографію славетного нейрохірурга професорки Мануелі Дендритової. Заходити навшпиньки чи проповзати під килимом не мало сенсу.

— Знаю, знаю і перепрошую, але ж сьогодні Андрія… а крім того, — шукала я властиві слова, — окрім того… я ж не можу весь час відбиватися від групи. Мушу врешті почати інтегруватися. Мамо, ну скажи щось!

— Я тільки тут прибираю, — озвалася мама, показуючи на стоси газет і журналів.

— Я розумію твої потреби, Вишеславо, — сказав тато, відриваючи погляд від біографії Мануелі. — Контакти з групою дуже цінні…

— Ну бачиш… — зраділа я.

— Але не опівночі, — зазначив він. — Бо які важливі теми можна порушувати опівночі?

— А хіба завжди треба порушувати важливі теми? — втрутилася мама.

— Мені прикро, Кристино, — звернувся до неї тато, — що ти саботуєш мої нотації. Бо ти ж знаєш, який ризик тягне за собою переказування дитині суперечливої інформації?

— Знаю, ти написав про це магістерську працю, чотири статті та один порадник, — перелічила мама.

— Тому я буду вдячний, якщо ти підтримаєш мене в дискусії замість брати під сумнів мої аргументи.

— О’кей, — мама пристала на татову вказівку. — Тоді слухай, Вишне. Ти прийшла запізно, ми хвилювалися, наступного разу просто зателефонуй і попередь. Тепер уже добре?

І вийшла, доки тато встиг запротестувати. Якусь мить він сидів нерухомо, замислюючись над добором слів. Він завжди так робить. Урешті сказав:

— Оскільки ми всі надто зворохоблені, я хотів би відкласти нашу розмову на вихідні. Що ти скажеш про суботній ранок?

Що я могла сказати? Виховні розмови — це в нас удома поважна справа. Не можна відкараскатися банальною зустріччю з подругами чи головним болем. Усе зазвичай виглядає так.

Перші дві години: фільм про цінні виховні вартості.

Півгодини: дискусія на тему переглянутого фільму.

Наступні півгодини: перерахування виховних проблем, на які наштовхнувся тато.

Наступні півгодини: спільна праця над пошуком розв’язки, що вдовольняє обидві сторони (а надто дорослішу й досвідченішу).

Останні десять хвилин: підсумки дискусії, а також запевнення у взаємній любові.

Може, цього разу буде інакше?

Не було. Як завжди, усе за правилами: якщо щось іде добре, навіщо це змінювати?

Пунктуально об одинадцятій я всадовилась у фотелі проти екрана. Тато приніс касету, ввімкнув і вмостився на дивані. Цього разу він залучив фільм про долю хлопця з нужденної англійської родини. Біллі, худючий дванадцятирічний підліток, мешкає в одному з тисяч понурих мініатюрних будиночків. Разом із немічною бабусею, неотесаним старшим братом, маломовним, без угаву страйкуючим батьком-шахтарем і блідим спомином про віддавна померлу матір. Якогось ранку хлопець цілком випадково виявляє, що його покликанням є танець. І то, на жаль, танець класичний, не дуже популярне хобі серед фанатів футболу, біфштексів і темного пива. Біллі мусить розлускати дуже твердий горішок. Якщо він не відмовиться від танцю, то стане посміховиськом для знайомих шахтарів із селища, включно з батьком і братом. Як неважко здогадатися, спритний малий обирає довгий і стрімкий шлях до сценічної кар’єри. І перемагає. В останній сцені ми бачимо мускулястого чувака в костюмі лебедя, який виконує на сцені великий стрибок. Кінець. Я крадькома втерла солону краплину, яка щойно опустила мій сльозогінний канал.

— Як ти гадаєш, Вишеславо, що хотів сказати автор цього фільму?

Що краще обрати повне труднощів та впокорення життя у великому місті, ніж повне труднощів та впокорення життя у власному селищі, бо перше дає тобі шанс станцювати партію лебедя, а друге рокує на дешеве пиво, вихилите в товаристві безробітних друзяк?

— Що людина мусить зреалізувати свої мрії?

— Добре, а ще?..

З його тону я зробила висновок, що це не найвлучніша інтерпретація і я повинна робити подальші спроби.

— Що тільки витривалі й уперті люди можуть сподіватися на успіх? — висунула я наступну пропозицію.

— Ліпше, значно ліпше. Звісно, як ти зауважила, завдяки впертості й важкій мозолястій праці Вільям став кимось… Але в цьому мудрому фільмі є дещо інше… — Тато поправив окуляри. — А саме стосунки хлопця з приятелями.

— Але Біллі має тільки одного приятеля…

— Котрого зоставляє, щоб піти власним шляхом, шляхом до сценічного успіху. Бо Вільям знає, чого прагне, і знає, що на певному етапі треба зректися приятелів.

Він зрікається й родини, але цього я не скажу, бо відразу почнеться перераховування відмінностей між нездалою родиною Біллі та родиною, в якій я мала щастя народитися, вирости і здобути цінний досвід.

— Вишеславо, — тягнув тато, — якби герой фільму мав вибирати між удосконаленням свого таланту чи, як ти це називаєш, інтеграцією з групою, він обрав би…

— Перше, — сказала я, згідно з очікуваннями.

— Власне! — зрадів він. — Вільям уміє приймати правильні рішення. А йому ж тільки дванадцять років. Ти ж, як особа майже повнолітня… що аж ніяк не означає, що доросла, — наголосив він, — не завжди знаєш, який зробити вибір.

Я зітхнула.

— Але не журися. На щастя, у тебе є ми! І ми вкажемо тобі правильний шлях.

Це означає, що впродовж найближчих тижнів я мушу повертатися додому перед десятою. Але, може, й варто заплатити таку ціну. Бо коли б я тоді не зосталася надовше, то не познайомилася б з Данієлем, асистентом з КАША.

Він з’явився на забаві (і вдруге в моєму житті) рівно за сім десята. Я сиділа в кутку винайнятої на вечір зали гуртожитку, розмірковуючи, чи, бува, не вшитися додому. По кількох жалюгідних спробах інтеграції з групою й чотирьох келихах трав’янисто-зеленого коктейлю зі смаком просочених спиртом водоростей із мене було досить. «Що я тут роблю?» — це питання вирувало в моїх звивинах якнайменше зо дві години. Схоже на те, що всі встигли інтегруватися в перший тиждень жовтня. А тепер уже пізно. Вони чудово розважаються без мене. Тож чого я мушу мордуватися? От тільки доп’ю коктейль і акурат устигну на приміський на пів до одинадцятої. Я зиркнула на старий годинник і тоді побачила Данієля, чоловіка, який захистив мене від доктора Цвіркуна. Він саме розглядався по залі, певно, вирішуючи, до кого б то підійти. Видавався таким же безпорадним, як і я. Довкола самі веселі групки добрих знайомців. І ми двоє, цілком прозорі для решти.

— Не найліпше бавимося, правда? — він саме підійшов, стискаючи в долоні свою порцію зеленкуватого коктейлю. — І на це пішло наших п’ять десяток?

— Я здала сім.