Терпкість вишні - Сова Ізабелла - Страница 41

— Я тобі вже пояснювала чому.

— Знаю, знаю. «Якщо тебе скрізь возять, ти розучуєшся ходити, бо не мусиш послуговуватися ногами. А потім уже не можеш, навіть якщо хочеш».

— Ну бачиш! — зраділа я. — Ти запам’ятав!

Я хотіла, щоб він послуговувався ногами. Поки не пізно.

— Все чудово, — зітхнув Мілош. — Просто вже два роки, як я не маю жодних кінцівок, розумієш?

— І що мені тепер робити? — розмірковувала я вголос. — Найгірше, що ці «двійки» Мілош має з іспанської та «інґлішу». Як я поясню це його матері?

— Хіба ти не знала, як він вчиться? — здивувалася Марія.

— Він казав, що все в порядку! А з тим, що задавала йому я, справлявся блискуче! Звідки я могла знати, що в нього такий завал у школі?

— Бідний малий, — озвався Травка. — Добре, що в такому віці людина не забігає так далеко в майбутнє. Він іще не знає, що чекає на нього в червні.

— Припиніть! — ухопилась я за голову. — Що ж мені робити?

— А давай я їй скажу, — запропонував Філіпп.

— Як це ти?

— Нормально. Піду і скажу. Я такий.

— То, може, ми всі підемо? — сказала Мілька, зворушена Філіпповою відвагою. — Або принаймні відпровадимо тебе під самий паркан.

Ми пішли. Всі, крім Ірека, бо він, уражений станом своїх успіхів у навчанні, зборов нехіть до ворожби і вирішив відвідати бабусю. Повернеться завтра, хіба що ворожба виявиться несприятливою.

Згідно з Мільчиною пропозицією, ми відпровадили Філіппа аж до огорожі. Там зупинилися під обстрілом недовірливих поглядів спітнілих охоронців.

— Я мушу піти з тобою? — вже всоте запитала я Філіппа.

Він покрутив головою.

— Я залагоджу це сам.

Охоронці, почувши слово «залагоджу» зібгали кремезні п’ястуки. Філіпп без вагання наблизився до них. Вимовив кілька заклять, які, судячи з усього, подіяли, бо йому дозволили зайти до печери лева. Десять хвилин опісля він вийшов у супроводі прощальних усміхів розслаблених охоронців.

— Уже по всьому, — сказав він. — Ходімо на пиво? Тут неподалік є класна пивничка. Колись і я таку матиму.

— Але що було в Мілоша? — допитувалася найбільш зацікавлена, тобто Мілена. Я не годна була видобути із себе бодай звук.

— Усе гаразд. Але вдаючись до мови реклам прокладок, на малого чекають так звані критичні дні.

— Що ти сказав його матері?

— Правду. Що за гаданою Мілошевою геніальністю криються контрольні, написані його нужденними чи користолюбними репетиторами.

— О Боже! — простогнала я.

— Наразі вони, мабуть, відмовляться від твоїх послуг, — повідомив мені Філіпп. — Бо Мілошева мама шукає винних, де тільки можна. Вона згадувала навіть про безнадійні гени свого відсутнього чоловіка.

— Може, ми вже підемо на те пиво? — озвався Травка, побачивши мій вираз обличчя. — Я ставлю.

— І що ти тепер робитимеш? — поцікавилася Марія.

— Наразі якось дам собі раду. Завдяки переказу від святого Миколая.

Черговий переказ надійшов позавчора, і я впродовж двох годин боролася з потужною хвилею докорів сумління.

— Ти помирилася з татом? — зрадів Травка. — Я зі своїм теж.

— Бачимо, бачимо, — Єндрек показав на пиво. Вже третє цього вечора.

— Я не знала, що ти колись мав проблеми зі своїм автором, — сказала Марія. — Ти розповідав тільки, що він увесь час чогось шукає.

— Я не мав із ним жодних проблем, — заперечив Травка. — Як це кажуть у «Династії», ми випадково зустрічалися на раутах у Рокфелерів. Але тиждень тому батько виявив, що саме я є сенсом його життя. І зателефонував. Решту ви знаєте.

— Знаємо, знаємо. — Філіпп підніс угору кухоль. — Цікаво, що старі завжди так кажуть, коли у них якийсь облом на роботі. Мій, коли його викинули з проектного бюро, протягом двох діб тинявся кімнатою по колу й торочив, що це ще не кінець світу. «У мене є діти, це найголовніше», — казав він. Шкода, що тільки тоді. Бо раніше він виходив з роботи майже опівночі. Якось сторож сприйняв його за духа й мало не зомлів.

— Хтось іще вірить у духів? — здивувалася Марія, до третього лютого палка шанувальниця надприродних сил і серіалу «Секретні матеріали».

— Я не вірю, але боюся, — зізналася Мілена. — Особливо вампірів.

— А я вірю, — обізвався Травка. — Болек розповідав мені, що коли вмирає його улюблений пацієнт, то завжди йому сниться. Приходить у синьому костюмі, дякує за турботу. Потім прощається, і вранці Болек уже знає, що тому гаплик.

— А мені, — втрутився Єндрек, — майже ніколи нічого не сниться, але коли вже сниться зелена вода, то я знаю, що буде якась халепа. Ну а сьогодні вона мені снилася. Зелена, як ті випари, які ти, Травко, колись випродуковував. І я трохи нервую.

— Та чого вже там, може, цього разу нічого не трапиться, — втішала його Мілька.

— Слухайте, а де моя торба? — Філіпп став обмацувати своє крісло.

— Її поцупили духи або невидима рука, — засміявся Травка і раптом обірвав. — Зараза! Мого рюкзака теж немає.

— Мого теж, — розхвилювався Єндрек. — А я мав у ньому гроші на хату і всі документи.

— Ну от і розтлумачився той твій сон із зеленою водою, — сказала Вікторія. — Моєї торби теж немає.

У той час, коли ми просторікували про існування духів, таємничі сили позбавили нас трьох торбин, двох рюкзаків, однієї «мобілки» й шести комплектів документів. А також двох тисяч п’ятисот тридцяти злотих. І навіщо духові стільки грошви?

— Цей клятий світ стає дедалі матеріалістичнішим, — заявив Травка. — Навіть духи крадуть.

— Я знав, що щось трапиться, — провістив Ірек, вислухавши наші розповіді. — Тобто це бабуся мені підказала. Їй вийшло на картах, що хтось із мого будинку втратить багато грошей.

— І не один хтось. Усі втратили, крім Марії. Вона мала при собі лише мідний кулон та кілька нечітких, але дуже амбітних візій.

— Як це завжди в Марії, — кинув Ірек. — Її щедрість почалася й закінчилася на гуру. Часом я замислююся, чому саме йому вона дозволила себе обдерти.

— Може, за правилом «найшла коса на камінь», — відповіла Мілена.

— А мені здається, що скажений капелюшник на якийсь час відслонив її справжнє «я», — втрутився Травка. — А потім пішов і захряснув двері, забираючи із собою ключ від внутрішнього світу Марії. І тепер уже ніхто інший туди не потрапить.

Ми глянули на Травку зі співчуттям.

— Ну чого ви так дивитесь? — буркнув Травка й зашарівся. — Думаєте, що розлюбити так просто? Що варто клацнути пальцями й готово?

— Ми знаємо, що ні, — промуркотіла Мілька. — Шкода тільки, що найліпші часточки нас самих дістаються комусь, хто анітрохи на це не заслуговує.

— Ти знову схибила? — засмутилася Вікторія. — А Філіпп видавався таким класним.

— Бо він таким і є! Тільки що така звичайна дівка, як я, не має в нього якнайменших шансів.

— Звідки ти знаєш? Він тобі це сказав?

— Я сама це бачу. Він узагалі не звертає уваги на мій вигляд. Не питає, навіщо я зробила рожеву меліровку, і його не дивує, що перманентний макіяж не заважає мені читати книжки.

— Нас це також не дивує, — дружно запевнили ми.

— На початку було по-різному, — кинула вона значущий погляд на Марію, вганяючи її в сором’язливий рум’янець. — І Філіпп ніколи не порушував теми мого стилю. Ніколи.

— І це тебе непокоїть, — здогадався Травка.

— Сама не знаю, непокоїть чи притягає. Річ у тім, що в нього такий вишуканий смак. Порцелянова Ніколь Кідман, незрівнянна Джулія Робертс. Я на їхньому тлі виглядаю, як кондитерська лялька з пряника й шоколаду.

— Смаки! — форкнув Ірек, видруковуючи для Вікторії курсову. — Мені дуже подобається Амелі, і що з того? Я зустрічався з дівчиною, котра спокійно могла б зіграти Шрека. На додачу вона мене кинула. Тому я тимчасово волію віртуальних драконів. Тоді принаймні я сам вирішую, коли закінчити побачення.