Терпкість вишні - Сова Ізабелла - Страница 40

— Якщо тобі це так подобається, — підвищила я голос, — то, може, ти повинна перетворити свого ведмедя на пару гнідих рисаків?

— Ти питала про вказівки для батька, тож я навела тобі приклад, — сказала мама, наливаючи собі до горнятка підігрітого меду. — Хочеш інші приклади?

Я кивнула. Охоче дізнаюся, що подобається моїй божевільній матері.

— Скажімо… О! Чоловік Фріди Кало їв на похороні її прах. Оце і є кохання.

— Але ти ще не померла, — зауважила я.

— Так, і тільки тепер по-справжньому це відчуваю.

— Знаю, ти вже казала. Тільки не знаю, як ти можеш так кривдити тата. Після двадцяти семи років! — витягла я із задньої кишені останній аргумент.

— Теоретично я могла б зачекати з тим рік або два, — визнала мама. — Тільки навіщо? Щоби відсвяткувати золоте весілля?

— Але ти, мабуть, кохала тата! — крикнула я.

— Кохала? — здивувалася вона. — Ми просто зустрілися в кав’ярні. Потім він запросив мене на танці, і якось воно само пішло.

— Але мусить бути якийсь привід, через який ти вибрала саме його!

— Авжеж, — погодилася мама, роблячи черговий ковток. — Зачіска.

— Що зачіска?

— Твій старий мав зачіску, як у Друпі.

А якби він мав зачіску, як у Джеймса Бонда, то що тоді? Мене не було б на світі? Тож хто я така? Прикра випадковість? Жертва моди? І хто такий той Друпі?

— Один із представників італійської естради, так само, як Аль Бано, Пупо й Макароні, — перелічив Ірек. — Я знаю, бо моя бабуся була колись поведена на цьому стилі.

— Схоже, моя мама теж. І тільки тому вийшла заміж за тата. Я й сама вже не знаю, ким я, власне, є, — бідкалась я.

— Бачу, що ти маєш таку ж дилему, як Данні з фільму «Пірл Харбор», — зітхнув Ірек, шукаючи на стільниці планку пам’яті. — Він висловився так: «Я і сам уже не знаю, ким насправді є. Виглядаю, як герой, але не почуваюся ним».

— Вражаюча скромність. — Я вже уявила, як говорю, що виглядаю, як герой.

— Ну, ти уявляєш, він міг би одержати Оскара за абсурдне нагромадження патетичних текстів. Але взагалі-то, це не повинно нас дивувати. Як сказав Воннеґут устами одного зі сво’іх персонажів, чи не в кожному фільмі та такій іншій продукції приховано висновки, що війна — це пекло; проте вона необхідна, аби зробити з хлопця справжнього мужчину.

— Цікаво, — буркнула я, крутячи в руках журнальчик для фанатів комп’ютерних ігор.

— Ну, у Курта є ще крутіші тексти. Моя сестра могла б тобі багато зацитувати, бо вона його велика шанувальниця.

— Я не це мала на увазі, — заперечила я.

— А що?

— Те, що, коли цитуєш чужі думки ти, мене це анітрохи не дратує. Ти називаєш автора… а крім того, я не відчуваю, що ти хизуєшся.

— Хизуюся? Чим би то?

— Тим, що ти його читав і що подужаєш відтворити фрагмент тексту. У випадку Данієля все навпаки, ти і сам знаєш.

— Може, справа не в цитатах, Вишне. Може, ти просто шукала якийсь привід.

Я маю важливе завдання. Ні, йдеться не про склеювання друзок, на які перетворився шлюб моїх батьків, а про звичайні батьківські збори в Мілошевій школі. Він благав мене про це цілу суботу.

— Розумієш, Кісточко, — потер він червоні від квіткового пилку очі,— мене останнім часом трапилося кілька «четвірок». А знаєш, що це означає для дитини, визнаної геніальною?

Знаю. В ліцеї я збиралася вчинити з такого приводу самогубство, проковтнувши упаковку вітаміну С. Усе обійшлося болем у шлунку й сечею лимонної барви.

— Я виправлю ті «четвірки», — запевнив він. — Але не хочу зараз шокувати маму. Особливо тому, що вона готується до чергового підвищення по службі і дуже хвилюється.

— Напевно, ти розповідаєш усе це мені не просто так, — здогадалась я.

— Йдеться про батьківські збори. Один-єдиний разочок.

— І за кого я маю себе видавати?

— Ні за кого. Наша «кера» не вимагає довгих пояснень. Коли вона прочитає моє прізвище, ти просто скажеш «Є», і цього досить. Потім вислухаєш кілька дурнуватих зауважень, забереш табель з оцінками — й по всьому.

Ну як я могла не піти? Поїхала до тієї школи зразу після пари з основ викладу абсурдних поглядів. Дещо запізнившись, забігла до класу й усілася за першу парту, бо всі інші зайняли стурбовані татусі й матусі. А також чимало дідусів і бабусь, а може, просто репетиторів, зворушених долею своїх учнів.

— Ти за кого прийшла? — Хлопець із сусідньої парти штрикнув мене ручкою.

— За Мілоша Янечко, — шепнула я якомога тихше, щоб не привертати уваги вчительки.

— А я за Асю Вітовську. Підтягую її з фізики. Батьки вже півроку за кордоном, а бабуся не може, бо йде на засідання клубу любителів ігуан.

— А я за батьків Пйотрека Мацейки, — озвалася дівчина, що сиділа позаду нас. — Він схопив кілька «четвірок» і боїться реакції свого амбітного батька.

— Я можу попросити тиші? — мовила класна керівничка, окидаючи нас стомленим поглядом заслуженого педагога. — Отож вітаю всіх присутніх і… — зиркнула вона на годинник, — перейдемо до конкретики. Може, прочитаємо список і я зразу видам табелі? Адамський Войтех.

Із-за другої парти під вікном підвелася невисока брюнетка.

— Є.

— Добре, — буркнула керівничка, ставлячи помітку у своєму нотатнику. — Що ми тут маємо… Підробляв записки від батьків, розбив акваріум із вуалехвостами. Гроші повернув. І все. Наступний: Бондар Марек!

— Є, — озвався бородатий чоловік. Нарешті чийсь батько, хоч певності й немає. Може, Бондар Марек відправив на збори сусіду?

— Добре. Зауважень немає, — сказала вчителька, а представник Марека так зітхнув, що аж ворухнулися папери на столі. — Цибуляк Анна. Немає? В такому разі наступна: Дубель Домініка!

— Цікаво, що накоїв мій підопічний, — шепнула дівчина, яка сиділа зі мною за партою. — Хоч би тільки не платити за якийсь там акваріум.

— Моя взимку зліпила сніговика на шкільному ґанку, — озвався репетитор Асі Вітовської. — А замість морквини застромила аркушик із написом «Директор».

— А мій Пйотрек дав у газеті оголошення про кастінґ до реаліті-шоу, і о восьмій ранку під школою зібрався такий натовп, що довелося скасувати перших три уроки, — зітхнула жертва Мацейки.

— Дорогі батьки, я і справді прошу тиші, — гукнула класна керівничка, аж ми скулились, як першокласники. — Дякую. Янечко Мілош.

— Це я, — бовкнула я, підводячись з крісла, — тобто є.

— Добре. Що ми тут маємо…

Я відчула себе, як учень, який чекає на так зване допоміжне питання. Таке питання зазвичай допомагає вчителеві дійти справедливого рішення і вліпити «двійку».

— Мілош дуже іронічний. Задає злостиві питання. А на прохання дати щоденник відповідає: «Це не має сенсу, прошу пані, бо моя мама не читає зауважень, а я з роками перестав сприймати критику».

Червона від сорому, я схопила табель і пішла до своєї парти. Коли трохи охолонула, переглянула оцінки. Три «четвірки» серед моря «двійок» і «трійок». Поза тим, я виявила кілька «одиниць». Ну, начувайся, Мілоше!

— Не треба так кричати! Твій вереск не підвищить моїх оцінок, — зауважив Мілош досить спокійно як для одинадцятирічного хлопчика, упійманого на ошуканстві.

— Ти казав, що маєш тільки три «четвірки»! — гукнула я в слухавку.

— Так я і маю.

— А вся решта? Ті «двійки» та «одиниці»?

— І через це ти так пінишся? — здивувався Мілош. — Бо дійсність не відповідає твоїй ідеалістичній уяві?

— Юначе! Зостав свої цинічні зауваження для товаришів з дитячого майданчика! — гримнула я. — Краще подумай, як ми повідомимо про це твою маму.

— Я їй не скажу, — затявся Мілош. — Не терплю цього розчарування в її очах. Ну, знаєш, коли вона довідається, що я не геній.

— Мене от тільки дивує, як вона могла обманюватися так довго? Хіба вона не бачила твоїх табелів?

— Раніше я мав згідливіших репетиторів, — зізнався Мілек. — Вони писали за мене контрольні. А потім прийшла ти — і все закінчилося.