Щит і меч - Кожевников Вадим Михайлович - Страница 9

Тривога минула, і він нарешті заспокоївся — очевидно, у чемодані Папке нічого небезпечного для нього, Вайса, не було. Тільки зараз Йоганн зрозумів, як неймовірно тяжко йому носити ту личину, яку він на себе надів. Лише кілька хвилин без неї — і він зразу відчув, нібито помацки повзе в темряві несходженою гірською стежкою над прірвою. Стежка обривається, здається, попереду загибель — і раптом під ногою опора, він переступив через провалля і знову опинився на стежці.

За останні місяці в Йоганна виробилася майже автоматична здатність до холодного, чіткого самоспостереження. У нього з'явилася звичка хвалити чи засуджувати себе, як стороннього, подобатись собі чи не подобатись, зневажати себе чи захоплюватися собою. Він відділяв від себе свою нову личину і з уважною, прискіпливою цікавістю досліджував її життєздатність. Вайс відчував щось схоже на насолоду, коли мав цілковиту владу над цією личиною.

Він розумів, що в хвилину небезпеки привласнену ним личину можуть здерти з нього з його вини; він повністю залежав від того, наскільки вона міцна, бо тільки вона єдина могла врятувати його такого, який він є насправді.

Ця залежність від того себе, до якого він не міг перебороти почуття ворожості і зневаги, інколи так виснажувала духовні сили, що для відновлення їх потрібна була, хоч на найкоротший час, цілюща самотність.

Та коли він нарешті міг лишитися наодинці з собою, приходила нічим не зборима туга від утрати світу, що становив сутність його «я». І той світ був живий, прекрасний, справжній, а його теперішній світ здавався вигаданим, туманним, важким, як маячний сон.

Ніколи він не думав, що найважчим, найнестерпнішим у тій місії, яку він обрав, буде оце небезпечне роздвоєння свідомості.

Напочатку його навіть захоплювала гра: влізти в шкуру іншої людини, вгадувати її думки й радіти, коли вони точно збігалися з тим уявленням, яке має виникати про цю людину в інших людей.

Але згодом він зрозумів, що чим успішніше він зливається зі своєю новою личиною, тим пекучіша потім у хвилини короткої самотності його туга за втратою того світу, який все далі й далі відходив од нього, за втратою себе такого, яким він був і вже не міг бути, не мав права бути.

У хвилини втоми його охоплювало болісне відчуття, ніби він увесь складений із протезів, що ні на мить не скидаються, і ніколи не відчує себе справжньою, живою людиною, ніколи вже не зможе повно сприймати життя й людей такими, які вони є, і себе таким, яким він був.

Один з наставників казав йому, що момент тяжкої кризи обов'язково настане і подолати її болісно, нелегко. Так, тепер він розумів, як нелегко. Розумів, що переїзд через радянський кордон означатиме не тільки виконання частини завдання. Переїзд означає необоротний відтин од того життя, за межами якого його личина ще більше пануватиме над ним, над його справжньою сутністю, і чим покірніше він служитиме цій личині, тим повніше й успішніше він виконає свій обов'язок.

Він неохоче розлучався з коротким перепочинком після тієї небезпеки, з якої його виручив Бруно.

У Белостоку Вайс не вийшов на вокзал, куди кинулись всі пасажири скуповувати курей, яйця, здобні булки, ковбаси.

У спорожнілому вагоні він грав у шахи з Бруно. Замислено погладжуючи свою лисину, Бруно бубонів:

— Добра штука оцей твій Папке: півчемодана банок з чорним кав'яром, хутра і контрабандний мотлох. Хазяйський чолов'яга! Чемодан віддаси йому, як тільки перетнете кордон, твої речі не перевірятимуть. Мені доведеться затримались на кордоні. В усьому іншому все лишається так, як домовились. Головне — не проявляй особливої ініціативи. Нам потрібен Йоганн Вайс. І не потрібен і ще довго не буде потрібен Олександр Бєлов. Зрозуміло?

У вагоні з'явився пасажир, насилу підтримуючи підборіддям гору пакунків. Бруно урочисто промовив, посуваючи фігуру на шаховій дошці:

— Ось вам вічний шах. — І, потираючи руки, докинув єхидно: — Це моя люб'язність, я не зробив мата вашому королю тільки виключно з міркувань такту. — Поблажливо дивлячись на Йоганна, порадив: — Учіться, молодий чоловіче, вигравати, не ранячи самолюбства противника, тоді ви не втратите прихильності партнера. — Скоса глянув на пасажира з пакунками: — Ви, добродію, дбаєте про свій живіт так ревно, що забуваєте про престиж рейху. Невже ви не розумієте, що попрацювали зараз на червоних, вселяючи їм думку про те, нібито в Німеччині народ у скруті? Негарно! — Він підвівся і, зневажливо піднявши плечі, попрямував у свій вагон.

Пасажир став розгублено переконувати Вайса, що він дуже хороший німець, справжній німець і член націонал-соціалістської партії, що він ладен прийняти всі зауваження і чим завгодно спокутувати свою провину, навіть викинути куплене, це тільки помилка, та й годі… Він так хвилювався, так болісно переживав звинувачення, кинуте йому, що Йоганн, змилосердившись, порадив товстунові не надавати великого значення зауваженню: адже він не виняток, усі пасажири робили те саме, а якщо він потім зверне увагу німецьких властей на негідну поведінку репатріантів, це зніме обвинувачення з нього самого.

Товстун палко подякував Вайсові за цінну пораду. І потім усю дорогу поглядав на нього віддано, з вдячністю.

На прикордонній станції пасажирам запропонували пройти в митний зал для виконання необхідних формальностей. Митники оглядали речі нашвидку, інколи тільки запитували, що лежить у чемоданах. І все-таки пасажири нервували, це видно було з надмірної запобігливості, непотрібної готовності показати все, що вони везуть, і навіть у жалюгідних спробах пояснити, що виїздять вони до Німеччини не з політичних мотивів, а з бажання провідати родичів, з котрими давно не бачилися.

Папке, незважаючи на заперечення митників, вивернув на оббиту лінолеумом стойку всі речі з Вайсового саквояжа й заявив, що везе тільки найнеобхідніше, бо не впевнений у тому, що Німеччина стане його батьківщиною: адже справжня його батьківщина — Латвія, де в нього багато друзів — латишів і євреїв, дорогих його серцю.

Митник, не переглядаючи речей і дивлячись поверх голови Папке, попросив скласти все назад у саквояж. Папке підібгав губи, нібито його образили, але обличчя його видовжилося, коли митник попросив відкрити шкіряний чемодан.

Поруч Папке стояв Бруно. Його кошик теж вивернули на стойку, і митник старанно переглядав кожну річ, відкладаючи вбік папери і фотоплівку, вміщену в аптекарські фарфорові баночки.

Бруно, побачивши в руках прикордонника книжку, на оправі якої значилося «Підручник історії», хоч насправді під оправою було дещо зовсім інше, сказав голосно, з викликом:

— Якби я намагався привезти книжку фюрера, але ж я її вивожу, вивожу туди, де слова фюрера живуть у серці кожного. — І, обернувшись до Папке, спитав його, сподіваючись на підтримку: — Це ж безглуздо гадати, що така література може вважатися забороненою!

Папке відступив од Бруно, сказав неприязно:

— Дайте мені спокій з вашим фюрером. — І порадив митникові: — Подивіться, що у нього в кишенях. Ця публіка любить зброю. Мене не здивує, якщо в нього на поясі висить кинджал з девізом на лезі: «Кров і честь». Таких молодчиків не слід пускати до Німеччини.

— Он як! — розлючено скрикнув Бруно. — Це вас не слід пускати до Німеччини! А коли пускати, то тільки для того, щоб посадити там за грати.

— Громадяни! — суворо промовив митник. — Прошу додержувати тиші й не заважати роботі.

Йоганн поставив чемодан на стойку, вийняв сигарету й, підійшовши до Папке, чемно попросив:

— Дозвольте…

Папке простягнув свою цигарку. Нахиляючись, щоб прикурити, Вайс прошепотів:

— Ключ од вашого чемодана?

Папке відсахнувся, обличчя його на мить потемніло. Та враз привітно прояснилося. Він голосно промовив:

— Молодий чоловіче, я вам зроблю маленький подарунок, не можна ж курцеві подорожувати без сірників. — Поліз у кишеню ж поклав Вайсові в руку в’язку ключів у замшевій торбинці.

— Дякую, — сказав Йоганн. — Ви дуже люб'язні.