Твердиня - Кидрук Максим Иванович - Страница 10

1 Каролінеький інститут (швед, Karolinska instituted), Університет Сьодерторнс — шведські медичні вищі навчальні заклади.

верситет, але зі Стокгольма не поїхав. За два роки він встиг обзавести¬ся друзями і закохатися у шведок. Взимку 2011 -го, перейшовши на віль¬ні хліби, мулат почав займатися тим, чим займаються всі американці за кордоном, коли у них виникають проблеми з грішми, — викладати ан¬глійську мову на приватних курсах, навчаючи переважно мігрантів із Ефіопії, Туреччини й Афганістану.

До інциденту з професором Йоханссоном Ґрем знімав велику три¬кімнатну квартиру неподалік метро «Карлаплан» і орендував місце на стоянці в підвальному гаражі сусіднього будинку. Після сварки з бать¬ком від такої розкоші довелося відмовлятися. Через SSSB мулат ви- найняв крихітну студентську квартиру в районі Берґшамра на півночі столиці, а стильний «Porsche Саутагі» залишив зимувати на вулиці під студентським гуртожитком. Проте Ґрем не скаржився. Він був аме¬риканцем (що, як показала практика, магічно діє не лише на дівчат зі Східної Європи, а й на скандинавок), мав шикарний «Porsche» (тро¬хи подряпаний і два роки без ТО — та це лиш додавало йому Шарму) і навіть без батька заробляв достатньо, щоб вдовольняти свої заба¬ганки.

Левко вперше зустрів Ґрема Келлі наприкінці січня 2011-го на ве¬чірці, організованій мулатом з приводу переїзду на нову квартиру в ра¬йон Бергшамра. Запрошених було забагато для квартирки, що скла¬далася з передпокою, маленької кухні і просторої зали-спальні, зате випивки й закусок вистачало на всіх.

Компанія була напрочуд різношерстою: колишні одногрупники Ґре¬ма, його дівчина і її подруги, Сьома, Лео, Ян і народ із їхнього депар¬таменту, а також новоспечені сусіди Ґрема.

Сьому, Левка і чотирьох дівчат із їхньої групи на вечірку привів Ян Фідлер, якого Ґрем вважав найкращим другом (принаймні з часу пе¬реїзду до Стокгольма). Американець із чехом познайомились через ме¬режу «CouchSurfing»1 за півроку до приїзду мулата у Швецію.

Українець пригадував, як побачив американця, одягнутого в дизай¬нерську футболку.з британським прапором і банальним написом «What would life be if we had no courage to attempt anything?»2, стиль¬них джинсах, що підкреслювали, але не обтягували міцні ноги, з тату¬юванням на правому біцепсі, яке заповзало на плече, ховаючися під ру¬кавом футболки, з вибіленою голлівудською усмішкою, по-боксерськи

1 CouchSurfing ( CS) — всесвітня гостьова мережа, що дозволяв учасникам ман¬друвати світом і зупинятись один у одного, економлячи кошти. Реалізована у ви¬гляді онлайн-сервісу www.couchsurfing.org.

2. Яким було б життя, якби у нас не було сміливості пробувати? (англ.)

вибритою потилицею і лискучою, ледь не жіночою шкірою кавового ко¬льору. В переповненій людьми кімнаті, де, крім стільчиків і столика із закусками, нічого не було, Грем сяяв, немов чорна перлина в магазині, де продають зроблену вручну біжутерію.

Левко підійшов до столика з напоями і взяв келих із джин-тоніком. Незважаючи на те що після переїзду Ґрем іще не розбирав речей, на стіні над столом уже висів метровий постер із фотознімком Бар Рафа- елі1 — мулат не соромився показувати, які жінки йому подобають¬ся, — а під ним, спираючись на стіну, стояла фотографія 10 х 15 у рамці. На знімку Ґрем сидів у правому (пілотському!) кріслі верто¬льота, дивлячись перед собою, і недбало, але в той же час упевнено стискаючи руками стійку керування; крізь лобове скло виднівся шма¬ток чистого неба і — в нижній частині — різнокольорові (жовті та зе¬лені ) чотирикутники ланів. Вертоліт летів.

Відпивши джину, Левко нахилився до Семена:

—Тобі не здається дивним, що чувак, ще навіть не розпакувавши шмотки, ставить на стіл власну фотокартку в рамочці?

Лео говорив російською, серед присутніх його могли розуміти ли¬ше Сьома і Ян.

—Мабуть, це через вертоліт, — знизав плечима росіянин. — Ти хіба не афішував би навсібіч, що вмієш керувати гелікоптером, якби вмів ним керувати?

«Ага, — випнув нижню губу Левко, — якби вмів..!»’

У цей час Ґрем Келлі, оточений хлопцями й дівчатами (переважно, звісно, дівчатами), розказував, як інструктор із «Windy City Flyers»*2 вчив його саджати турбопропелерну «Cessna 172» з непрацюючим двигуном. При цьому мулат ніби ненароком взяв до рук бірюзово-си¬нє посвідчення PPL3 завбільшки з кредитну картку і водив ним підчас розповіді перед очима слухачів.*

—...уявіть, я вже бачу посадкову смугу, помалу розслабляюсь, по- збавляючись дрожі в ногах, і тут він витягує на максимум важіль ке¬рування тягою гвинта і, забравши руки від панелі, вимикає двигун.

1. Бар Рафаелі (р. н. 1985) — ізраїльська топ-модель, найсексуальніша жінка . 2012 року за версією журналуЙМахїпі»,

2. «Літуни Вітряного Міста»-(англ.) .Льотна школа, яка базується у чиказькому службовому’аеропорту (Chicago Executive Airport, PWK), шоу Вілінґу, Іллінойс, неподалік Чикаго, а також компанія, що надає в оренду приватні літаки. Заснова ¬на 1991 року. Windy City одне з прізвиськ мїеїа Чикаго:

3. PPL (англ. Private pilot license, ліцензія приватного гіШота) ^Сертифікат, що видається пілоту і є дозволом на керування невеликими (приватними) повітряни-ми суднами.

А тоді, посміхаючись, каже: «Саджай». Перша моя думка: ми летимо надто низько, і я не встигну запустити двигун, а друга — чорт заби-рай, ми падаємо! — Дівки, що стояли довкола мулата, ледве стриму¬валися, щоб не заахати.

—Як довго ти вчився? — спитав хтось.

—Півроку, включаючи теоретичну підготовку, хоча зазвичай літа¬ти починаєш за два місяці. До речі, я навчився літати раніше, ніж отри¬мав водійські права. То була мрія татка: виростити з мене військово¬го льотчика, поки матір не переконала старого підпрягти мене до більш спокійної професії.

Несподівано українець відчув напад ревнощів, розгледівши серед Гремової аудиторії Сатомі. Очі японки блищали від захоплення. «Ну, звісно, — подумав хлопець, — перед нею просто ідеал: накачаний, напахчений, прилизаний, з подряпаним «РОГБСИЄ», та ще й умінням керувати літаком і... — Він покосився на фотографію кабіни гелікоп¬тера, — ...вертольотом». Зуби хлопця заскрипіли.

—А я можу срати цементом, — голосно й англійською проказав Левко.

—Що ти сказав? — Посмішка не встигла зсунутися з лиця Ґре¬ма, але брова підозріло вигнулась.

—Згадав анекдот про Чака Норріса.

—|

Сьома скубнув Левка ззаду за сорочку, мовляв, гальмуй, аміґо, але той не відреагував, продовживши (всі, хто секунду тому слухав мула¬та, тепер витріщалися на українця):

—Якось Чак Норріс побачив хлопчика, який пісяв, виводячи стру¬миною своє ім’я в снігу. Чак Норріс подумав, подумав і випісяв своє ім’я в бетоні.

Народ посміявся (принаймні більшість із тих, хто стояв навкруг гос¬подаря вечірки), зрозумівши, що це жарт. Лице мулата скам’яніло.

Попри все Грем був непоганим хлопцем. Його потяг до розкоші, прагнення всебічної уваги, легкий менторський тон у спілкуванні з од¬нолітками були наслідком виховання й тих умов, у яких він зростав, а не проявом тотальної внутрішньої зіпсутості. У Ґремові не було чор¬ноти, й іншим разом він би віджартувався чи просто пропустив випад Левка повз вуха, але того дня все обернулось інакше. Місяць тому Грема виперли зуніверу, він посварився з батьком і, як наслідок, ли¬шився без грошей, після чого йому довелося з’їхати з фешенебельної квартири в центрі міста і переселитись у студентську комірчину... ко¬ротше, Ґрем Келлі не витримав.

—Ти хто? — виплюнув він.

Побачивши грозову хмару над своєю головою, Левко змовчав. Са- томі просвердлила його осудливим поглядом.

—Це Лео, мій товариш із України, — замість нього відповів Ян. — Давно хотів вас позна...

—Слухай мене, Лео. — Ґрем підняв підборіддя. — Ти просто лу- зер із країни третього світу, який може похвалитися лише гострим язи¬ком. А я —І американець із «Роrshe» он там, під вікнами, і ліцензією професійного пілота. Тому раджу тобі заткнути пельку і продовжити срати своїм добірним українським цементом.