Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер - Страница 81

Ерагон і собі глянув у той бік. Це був середній на зріст чолов'яга. На його шиї виднілась темно-червона родимка, а з-під шолома стирчали пасма коричневого волосся. Щит у нього був потрощений на дрібні трісочки, та й мечу дісталось не менше — він був вигнутий і весь зазублений від руків'я до самісінького кінчика леза. На рукавах кольчуги з якогось дива висіли річкові водорості, а в правій нозі відчайдуха стирчала стріла, оперена білим лебединим пір'ям. Вона пройшла тіло наскрізь і пришпилила воїна до землі. Та це, здавалось, зовсім його не обходило, бо чолов'яга весь час реготав. Правда, Ерагонові здалося, що цей сміх ось-ось зірветься на крик жаху.

— Хто ти? — гукнув король Орин. Відповіді не було. Тоді король вилаявся й загукав удруге: — Негайно відповідай, інакше матимеш справу з моїми чарівниками. Хто ти — людина, тварина чи злий демон? І в якій дірі Галбаторікс знайшов тебе і твоїх побратимів? А може, ти який разак?

Почувши це питання, Ерагон увесь випрямився й напружився, так, ніби його хто штрикнув невидимою голкою.

Сміх на мить стих:

— Людина. Я людина…

— Ти не схожий на тих людей, яких я звик бачити.

— Я хотів, щоб моя родина стала заможною. Хіба в моїх словах є щось дивне, сурданцю?

— Облиш говорити загадками… Краще скажи, як ти став тим, ким є тепер, негіднику! І спробуй-но тільки мені збрехати — я заллю тобі в горлянку розплавленого свинцю, отоді й побачимо, якої ти заспіваєш.

Загадковий вояк знову зареготав:

— Ти не можеш зробити мені боляче, сурданцю. Ніхто не може. Сам король зробив так, що ми не відчуваємо болю. А наші родини житимуть у розкошах аж до кінця своїх днів. Ви можете скільки завгодно ховатися від нас, та ми ніколи не кинемо вас переслідувати… Навіть тоді, коли звичайні люди попадають від утоми. Можете з нами битись, але ми все одно будемо вас убивати, доки в нас є руки. У полон ми не беремо, тож у вас немає жодного вибору. Просто помріть і дайте спокій цій країні!

Скорчивши жахливу гримасу, солдат ухопив стрілу скаліченою рукою й вирвав її з ноги разом зі шматками кривавого м'яса, які прилипли до вістря. Він змахнув нею в повітрі й пожбурив у одного з лучників. Стріла влучила тому прямісінько в руку. Побачивши на руці вардена кривавий слід, воїн знову зареготав, на цей раз іще гучніше, ніж спочатку. А вже за мить, хвацько здійнявши меч над головою, він похилився вперед і поволік свої скалічені ноги вбік варденів.

— Стріляйте в нього! — наказав Орин.

Тятиви луків дзенькнули, ніби погано настроєні лютні, й у вояка полетіла ціла хмарка стріл. Дві з них відскочили від його обладунків, але кілька вп'ялися йому в груди. Регіт миттю обернувся на якесь верескливе хихотіння — схоже, кров стала заливати відчайдухові горло, проте він так і продовжував сунутися вперед, залишаючи на траві яскраво-червоні плями. Лучники вистрілили вдруге — стріли вп'ялися чоловікові в руки та плечі, але він не зупинявся. Третя хмарка стріл полетіла відразу ж за другою. На цей раз стріла розтрощила воїнові ліве коліно, а ще одна влучила йому прямісінько в родимку й застрягла в шиї. Він похитнувся, постояв і нарешті впав, але помирати все одно не збирався. Цей божевільний почав повзти вперед на руках, регочучи так, ніби все, що відбувалось навколо, було всього лиш якимось жартом, а не реальним життям.

Від цього видовища у Вершника аж мороз по шкірі пройшов. Тим часом король Орин іще раз брудно вилаявся. Він був украй роздратований. Зістрибнувши зі свого коня, король кинув меч і щит на землю.

— А дай-но мені, будь ласка, свою сокиру! — попрохав він одного з ургалів, які стояли неподалік.

Нажаханий сірошкірий ургал спершу трохи повагався, але потім усе ж таки віддав зброю Оринові.

Тоді король повагом підійшов до воїна, високо змахнув важкою сокирою й одним ударом відрубав йому голову.

Хихотіння нарешті стихло.

Вояк закотив очі, його губи ще кілька секунд продовжували дрібно тремтіти, а потім завмерли.

Орин підняв відрубану голову за волосся, так, щоб усім було її видно.

— Їх можна вбивати! — вигукнув він. — Треба стяти цій мерзоті голову, ото й усе! Або розтрощити їй булавою череп! Або влучити в око з безпечної відстані… Сірий Зубе, ти де? — Тієї ж миті вперед виїхав вершник-товстун. Орин кинув йому голову, а той спритно її впіймав. — Почепи оце на жердину біля північних воріт. Почепи всі їхні голови. Нехай це буде посланням Галбаторіксу! Нехай він знає, що ми не боїмось його недолугої магії. — По цих словах Орин підійшов до свого коня, повернув ургалові сокиру, а потім узяв із землі свою зброю.

За кілька ярдів від себе Ерагон помітив Гарцхвога, який стояв у натовпі ургалів. Юнак перекинувся кількома словами із Сапфірою, і та підійшла до войовничих чудовиськ поближче. Тоді Ерагон вклонився й спитав у Гарцхвога, показавши вбік понівеченого стрілами мерця:

— Вони всі були такі, як оцей?

— Так. Жоден із них не відчував болю. Ти б'єш їх і думаєш, що вони мертві, а вони завдають тобі удару в спину, — похмуро відповів Гарцхвог. — Сьогодні я втратив багато своїх воїнів. Ми билися з різними істотами, Вогнемече, та ще ніколи не мали справи з вовкулаками-реготунами. Мені здається, що в їхні душі вселились злі духи… А може, проти нас вирішили повстати самі боги…

— Годі тобі, — посміхнувсь Ерагон. — Це всього-на-всього закляття Галбаторікса, і дуже скоро ми знатимемо, як від нього вберегтися.

Вершник говорив це впевненим голосом, але думка про те, що їхні вороги перестали відчувати біль, непокоїла його так само, як і ургалів. Більше того, він добре розумів, що тепер Насуаді буде не так уже й легко підтримати бойовий дух варденів… Коли проти тебе б'ються такі супротивники, навіть найдосвідченішого воїна може опанувати страх.

Вардени й ургали тим часом заходилися збирати своїх убитих друзів, знімаючи з них обладунки. Ворожим воїнам вони відтинали голови й складали їхні тіла в купи, щоб потім спалити. Іще раз обвівши очима поле бою, Ерагон, Сапфіра її король Орин у супроводі Арії та решти ельфів нарешті рушили до табору.

По дорозі Ерагон хотів був полікувати ногу Орина, проте король чемно відмовився:

— Дякую, але в мене є власні лікарі, Убивце Тіні.

Біля північних воріт на них чекали Насуада і і Джормандер.

— Щось пішло не так, королю? — спитала дівчина в Орина.

Той замислено почухав потилицю і став пояснювати, чому перша атака на ворога закінчилась невдачею.

— Спочатку мої вершники промчали по ворожих рядах, завдаючи смертельних ударів. Під час цього нападу ми втратили тільки одного воїна. Та коли ми почали другу атаку, то з неабияким подивом побачили, що ті вороги, які давно мали бути мертвими, ще й досі тримаються на ногах. — По цих словах Орин аж здригнувся. — Тоді ми трішки розгубились, бо уявлення не мали, хто вони — якісь непереможні вояки чи взагалі не люди. Самі посудіть: як можна бути спокійним, коли бачиш, що на тебе йде ворог, у чиєму животі стирчить спис, або з наполовину відрубаним обличчям, та до того ж іще й регоче! Тому наша шеренга зламалася, й почалась справжнісінька бійня. Ургали й ваші люди, леді Насуадо, що підіспіли пізніше, були вражені не менше за нас… Мені навіть на Палаючій рівнині не доводилось такого бачити…

Ерагон помітив, як обличчя Насуади зблідло, незважаючи навіть на її темну шкіру. Дівчина глянула на Ерагона, потім на Арію.

— Але як же Галбаторіксу вдалося це зробити? — спантеличено спитала вона.

— Очевидно, він заблокував здатність людей відчувати біль, — відповіла Арія. — Проте не зовсім… Якусь частину їхньої чутливості він залишив для того, щоб воїни розуміли, де саме вони перебувають і що саме вони роблять. Це закляття вимагає не так уже й багато енергії.

— А які наші втрати? — звернулась Насуада до короля Орина.

Схоже, питання застало Орина зненацька, бо він здригнувся, а потім, притиснувши руку до своєї ноги, процідив крізь зуби:

— Десь триста воїнів… Скількох посилала ти?

— Дві сотні воїнів із мечами, сотню воїнів зі списами і п'ятдесят лучників.