На тведiй землi - Самчук Улас Олексійович - Страница 7

— А як ви думаєте? — питав я на її питання.

— Думаю… Що ви… вдаєте. Ви не такий, — казала вона.

— Цікаво, який, — казав я далі.

— Ви… Можете бути гарним… і добрим… Але ви не хочете. і я знаю чому.

Я відгадував також, що мала вона на думці. Це була Лена. Марта це чула дуже виразно, її це виводило з рівноваги, не знала, чим і як мене покарати і остаточно зводила все до впертого, засадничого протесту. Розуміється, я намагався позбутися Лени, вона була для мене тягарем, але Марта не була в силі мені допомогти. Дарма, що ми були так загрозливо близько, двері її спальні проти моїх дверей, коли вона входила до ванни і пускала воду, я не тільки її чув, я її бачив, тонка наша стіна не давала охорони, а до того легкі кроки, шелест халату, запахи парфюмів. Михайло мав працю за містом, він вставав раніше, ми з Мартою виходили пізніше і майже одночасно.

Трохи згодом, ці наші ранні збирання прибрали виразу таємної гри двох невидимих привидів, які порозумівалися між собою стуканням речей, скрипом помосту, шумом води, дзвоном посуду. Кожний і той найменший порух тиші мав своє значення, атмосфера була наладована електронами контактів, я виразно відчував присутність іншої сили, яка тиснула на мене зо всіх боків і гамувала свободу всіх моїх рухів.

А одного разу, чомусь, несподівано до моїх дверей застукано. Моя постіль була розбита, моя піжама розхрістана, на електричній плитці варилась кава, а Марта не чекаючи відповіді, у своєму пишному, жовтому халаті, стояла у дверях і командувала: — Павле! Ми з Михайлом домовились, що ви будете снідати у нас.

— Але ж… Слухайте! Ви ще не домовились зі мною, — навмисне намагався я бути нечемним.

— Мій друже! Там у кухні чекає сніданок! — і вона відійшла униз по сходах.

і що за терор? Що мені залишилося? Гасити плитку, натягати одяг і квапитись вниз. — Ви не конче мусите одягатися, як на баль, — казала Марта. Ми дома. і не будьте дурним. Я готую собі — чому б не одна особа більше. і взагалі — чому ви це берете так формально? Сідайте. Я вже поснідала, — і вона вийшла до другої кімнати.

Я з цим не годився, я ніяк не годився, я весь протест, але разом я безвольна істота, яка не знає, як на це реагувати. — Як по вашому сьогодні погода? — питала з другої кімнати Марта.

— Думаю, що гаразд. Шістдесят п'ять, казало радіо, — відповідаю, заїдаючи яєчню з ковбасою.

— Я вчора змокла, — казала Марта.

Слідував діялог про погоду, час тікав, Марта виходила в повному наряді

— білий з чорними крапочками, новенький плащик, яскраво підмальовані уста і чорний, легкий, солом'яний капелюшок. — Допобачення, — казала вона. Не сумуйте.

— Правдоподібно не буде часу, — відповів я.

Вона кивала на мене пальчиками в білій рукавичці, кокетливо посміхалася, відчиняла двері, у дверях ще раз кивала пальчиками і відходила. Я кінчав накинутий сніданок, розважав, як від цього звільнитися на майбутнє, йшов наверх, збирався на роботу, шановний пан Белбасі зі Сі-Бі-Сі розважав мене розмовами, музичними вставками, інформаціями про час, про погоду, перед вікнами на піддашші вже метушилися зграї горобців, я кидав їм кришки хліба, метушня збільшувалась, я посміхався, надягав макинтош і виходив.

Вулиця в цей час звичайно завантажена школярами, різного віку хлопців і дівчат, які течуть довгою течією в напрямку заходу, де там далі на пригірку видніють дахи двох великих шкільних будівель, на хідниках вже повно листя кленів, в обох напрямках обережно проїжджають авта і на розі, біля напису "стап" пустує гурток найменших школярів, що очікують на шкільний автобус.

Я звичайно доходжу до найближчого перехрестя, повертаю вліво, йду здеформованим хідником, на яко-кому завжди після дощу стоять калюжі води, доходжу до зупинки на краю Гай-Парку і вулиці Блур, намагаюся як найскоріше зловити зелене світло, переходжу динамічно-рухливу вулицю і біля станції бензини "Саноко", під величезною реклямою Домініяльного банку, чекаю на трамвай.

Набирається багато людей, згори надходить великий, червоний з білими обводами, завжди переповнений трамвай, люди повільно й обережно втискаються до його нутра, а в середині тісно й невигідно, трамвай рушає, тягнеться поволі здовж парку, пересікає перехрестя Гай-Парк авеню, пару разів зупиняється… На перехрестю Дандес я пересідаю і по короткому часі вже висідаю біля крамниці продажу горілок, звертаю на вулицю Стерлінг, де маестатично вітають мене цегляно-похмурі будови фабрики, до яких я входжу головним, широким входом з почуттям незамінної важности, направляюсь вужчими сходами вниз до своїх машин, де завжди несе сильним запахом спаленої оливи, знаходжу свою залізну шафку з одягами, передягаюся в робочий темно-синій комбінезон і починаю операцію.

Моїми клієнтами були завжди гарячі, пітні колеса і вальці машин, які своїми потужними м'язами приводили в рух ціле це багатоповерхове, многолюдно, солодке царство. Моїм завданням було пильнувати, щоб всі ті залізні органи цього механізму безперебійно діяли, щоб весь складний комплекс пульсував ритмом досконалого швайцарського годинника.

і признатися, я любив це життя машин, мене інспірував їх наснажуючий рух, їх точність наподоблю-вала професора математики при шкільній таблиці, коли він урочисто розв'язував складну формулу кількох невідомих, їх темпо нагадувало диригента Стоковського, коли він диригував "Ді Цавберфлєте", їх сила уявляла клітку з хижими звірями. Вони для мене не мертві шматки мертвого металу, а живі, органічні, творчі, слухняні сотворіння і друзі, як кінь чи собака, а головне, вони були інспіраторами моєї настирливої філософської концепції майбутнього, коли то їх велінням і силою земля скоротиться до розміру футбольного м'яча, а космічні простори перетворяться у квітник Адама і кви.

По обіді, біля години п'ятої, приблизно тоді ж, коли появлялися мої співмешканці, я звичайно заклопотано, пригашений восьми годинами праці, приходив до дому. Відкривалися вікна, радіоапарати, у ванній шуміла вода, на кухні сковорода. Над будинком з грюкотом пролітали в напрямку Малтону тяжкі чотиримоторовці, вулиця вверх і вниз гарчала автами, над широкою короною пожовтілого клена заходило сонце. інколи ця картина міняла тло, сіріла, гасла, або загорялася, звучала кокетством і примхами.

Вечерю їв дома, переважно наспіх, по вечері переважно в городі оберталось землю, вкладалось тераси, вмощалося скелястого квітника для наступного року. Було вже повно жовтого листя, по дубах гасали череваті вивірки, по сусідських городах з диким вереском хлопці вели корейську війну. Вибухали гранати, цокотіли кулемети, по кущах грізно мигали могутні постаті воїнів.

іV

Бояри несподівано набули елегантного, як цигарничка, темно-синього Шевролета і вечорами заклопотано й кокетливо виїжджали на прогулянки. Запрошували також мене і, як тільки мене звільняв мій город, ми всі троє всідалися на передньому, сіро-сріблистому, новенькому сидженні, Михайло напружено тримався керівниці, Марта випростано возсідала між нами, я ж виконував ролю вірно-підлеглого пажа завжди готового до послуг. Михайло щойно недавно дістав дозвіл їзди, набирав практики, при кожному звороті мав вигляд самогубця, Марта підкреслено намагалася не торкатись до мене і всі ми троє нагадували дерев'яних фігурок вирізблених ескімоським різбарем.

Наша машина постійно наривалася на якусь халепу, на неї скрізь чигали підступні пастки, але вона все таки вперто, як осел, продиралася крізь усі митарства і ми переможно відвідували все, що тільки було варте уваги — парки, квітники, побережжя озера, цікавіші дільниці… А також розуміється, кав'ярні, ресторани і кіна. У кав'ярні звичайно ми з Мартою зводили бої за кожну нісенітницю, коли я, наприклад, випадково сказав, що блоха богопротивне, огидне сотворіння, Марта негайно починала патетично доказувати, що блоха вінець Божого творіння і її естетична сила неперевершена. На фільмі "Валентіно", коли темпераментний Антін Декстер виконує з Еленорою Паркер свою приголомшуючу "Компарсіту", Марта до крови вп'ялася нігтями в мою руку і мало не вмліла. У квітнику Едварда, вона могла зупинитися, стояти непорушне, дивитися вперед зі сльозами на очах і дуже гніватись, коли хтось з нас вривався до її надхненного екстазу якимсь зауваженням.