Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Манн Генрих - Вірнопідданий Вірнопідданий

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Вірнопідданий - Манн Генрих - Страница 26


26
Изменить размер шрифта:

Він різко обернувся і, сопучи, вийшов геть. Від власних гучних слів у нього паморочилася голова, і він нікого не пізнавав. Мати й сестри йшли за ним, розгублені і шанобливі, а робітники довго ще дивилися один на одного, перед тим як узятися до пива, приготовленого з нагоди врочистого дня.

Нагорі Дідеріх розгортав перед матір’ю і сестрами свої плани. Фабрику треба поширити, сусідній будинок докупити. Треба, щоб фабрика могла конкурувати з іншими. Місце під сонцем! Старий Клюзінг із своєю папірнею в Гаузенфельді, певно, думає собі, що вічно буде один орудувати всіма справами? Нарешті Магда спитала, де ж він візьме грошей; але пані Геслінг урвала її на півслові:

— Твій брат знає це краще за нас. — І обережно додала: — Багато є дівчат, для яких було б щастям завоювати його серце… — злякавшися своєї сміливості, вона прикрила рота рукою. Але Дідеріх не розгнівався, тільки почервонів. Тоді вона наважилась обняти його. — Для мене було б страшним горем, — схлипувала вона, — якби мій син, мій любий син, покинув наш дім. Для вдови це подвійне горе. Вдова обер-інспектора Даймхена також незабаром відчує це, бо ж її Густа виходить заміж за Вольфганга Бука.

— А може, й ні, — сказала Еммі, старша із сестер, — у Вольфганга, кажуть, є якась актриса. — Пані Геслінг навіть забула спинити дочку. — Але ж у неї стільки грошей! Мільйон, кажуть!

Дідеріх зневажливо зауважив, що Бука він знає, — той непритаманний. Це в них у роду. Адже й старий одружився з актрисою.

— Наслідки видно, — сказала Еммі. — Про його дочку, пані Лауер, ходять по місту всілякі чутки.

— Діти! — з острахом почала благати пані Геслінг. Але Дідеріх заспокоїв її.

— Облиш, мамо, час узяти їх за вуха й витягти на сухе. Я дотримуюсь того погляду, що Буки вже давно не заслуговують на те становище, яке вони посідають у місті. Це сім’я, прогнила наскрізь.

— Дружина Моріца, старшого, — сказала Магда, — звичайна селючка. Нещодавно вони приїздили до міста, він також став зовсім селюком.

Еммі підхопила з обуренням:

— А брат старого Бука? Сам завжди вичепурений, а п’ятеро дочок незаміжніх. Вони беруть обід з їдальні для бідних. Я це точно знаю.

— Адже ж цю їдальню заснував пан Бук, — заявив Дідеріх. — І кураторство для злочинців, які відбули покарання, і ще багато чого. Хотів би я знати, коли, власне, він знаходить час для своїх справ.

— Я не буду здивована, — сказала пані Геслінг, — якщо вони потраплять у скрутне становище. Хоч, звичайно, я дуже шаную старого Бука, адже всі його так поважають.

Дідеріх гірко засміявся.

— За віщо, власне? Нас виховали в пошані до старого Бука. Краса і гордість Неціга! В сорок восьмому був засуджений до страти!

— Твій батько завжди казав, що це історична заслуга.

— Заслуга? — скрикнув Дідеріх. — Мені досить знати, що людина проти уряду, і вона для мене більше не існує. Хіба державна зрада — це заслуга?

І перед здивованими жінками він увігнався в політику. Ці старожитні демократи, які ще й досі тут верховодять, просто ганьба для всього Неціга! Мляві, без найменшої любові до батьківщини, в супорі з урядом! Це глум з духу нашого часу! Через те, що в рейхстагу сидів дідуган, земський суддя Кюлеман, друг горезвісного Еугена Ріхтера, тут застій у господарських справах і люди не одержують кредиту. Звичайно, такому кублу вільнодумців не стали розширяти залізничної мережі і не дали гарнізону. Ні припливу населення, ні промисловості! Пани, які засідають у магістраті, — все ті ж самі дві-три сім’ї, це річ відома, — розподіляють усі замовлення між собою, а іншим не перепадає нічого. Гаузенфельдська папірня постачає всі міські заклади, бо її власник, Клюзінг, також належить до банди старого Бука!

Магда знала ще дещо:

— Днями відклали виставу в любительському гурткові лише тому, що дочка старого Бука, пані Лауер, була хвора. Це ж попізм!

— Це зветься непотизмом, — суворо сказав Дідеріх. Він вилупив очі. — Крім того, Лауер — соціаліст. Але нехай пан Бук стережеться! Ми знайдемо сліди його махінацій!

Пані Геслінг благально підняла руки.

— Мій любий синку, обіцяй мені, що коли ти відбуватимеш свої візити в місті, то зайдеш і до пана Бука. Адже він має такий вплив.

Але Дідеріх нічого не обіцяв.

— Треба дати місце й іншим! — вигукнув він.

Однак цієї ночі він спав неспокійно. Вже о сьомій годині зійшов униз, на фабрику, і зразу ж зняв галас через те, що пляшки з-під пива не прибрані з учорашнього дня.

— Пиячити можете в іншому місці, тут вам не пиварня. Пане Сетбіре, це ж має бути вияснене в правилах внутрішнього ладу!

— У правилах? — перепитав старий бухгалтер. — У нас нема ніяких правил.

Дідеріх не знаходив слів. Він зачинився з бухгалтером у конторі.

— Нема правил? Тоді мене взагалі ніщо не дивує. Що це за жалюгідні замовлення? Знайшли чим займатися! — він розкидав по бюркові листи. — Очевидно, мені вже давно треба було взятися за справи. Фабрика гине у ваших руках.

— Що значить гине, молодий господарю?

— Для вас я «пан доктор!» — І він просто звелів знизити ціни порівняно до інших фабрик.

— Цього ми не витримаємо, — сказав Сетбір. — Взагалі ми неспроможні виконувати такі великі замовлення, як Гаузенфельд.

— І ви вважаєте себе за ділову людину? В такому разі ми поставимо більше машин.

— На це треба грошей, — сказав Сетбір.

— Ну, що ж, ми їх позичимо! Я внесу розмах у справу. Ви тільки рота роззявите. Якщо ви не захочете мене підтримати, я зроблю це без вас.

Сетбір похитав головою.

— З вашим батьком, молодий господарю, ми завжди були в злагоді. Ми разом з ним поставили фабрику на ноги.

— Час тепер інший, запам’ятайте це. Я сам — управитель своєї фабрики.

Сетбір зітхнув:

— Молодь завжди така гаряча.

Але Дідеріх уже з грюкотом зачинив за собою двері. Він пройшов через приміщення, де механічний барабан, гучно стукаючи, промивав у хлорі ганчір’я, і збирався ввійти до кімнати, де стояв великий голандер. При вході він несподівано зіткнувся з чорнобородим механіком. Дідеріх здригнувся і мало не дав робітникові дороги. Але похопився і раніше, ніж той встиг уступитися, штовхнув його плечем. Сопучи, дивився він, як працює голандер, як обертається вал, як різальний ніж розтинає тканину на смужки. Чи, бува, робітники, які обслуговують машину, не глузують з нього тихцем через те, що він злякався цього чорного диявола? «Який нахаба! Я викину його геть!» Тваринна ненависть спалахнула в Дідеріху, ненависть білявої особини до худорлявого чорного суб'єкта, представника іншої раси, яку йому хотілося б вважати за нижчу і яка здавалася йому небезпечною. Він напосівся на робітників.

— Вал стоїть неправильно, ножі працюють погано!

Робітники тільки мовчки дивилися на нього, і тоді він крикнув:

— Механіку! — І коли чорнобородий ввійшов до цеху: — Гляньте-но, що тут робиться, яке неподобство! Вал занизько сидить на ножах, вони пошматують мені весь матеріал. Ви будете відповідати за шкоду!

Механік нахилився над машиною.

— Ніякої шкоди тут нема, — спокійно сказав він, але Дідеріх не був певний, що він не посміхається у свою чорну бороду. Щось похмуре й глузливе було в механіковому погляді, Дідеріх не міг його витримати і вже не старався грізно блискати очима, а тільки розмахував руками.

— Ви будете відповідати!

— Що трапилося? — запитав Сетбір, прибігши на галас. Він пояснив господареві, що тканина ріжеться як треба і що так робилося завжди. Робітники кивали головою, механік спокійно стояв тут-таки. Дідеріх відчув, що для технічного сперечання він не досить компетентний, і крикнув під кінець:

— Тоді в майбутньому, будь ласка, робіть це інакше! — і різко обернувся.

Він увійшов до сортувальної і, опанувавши себе, почав з виглядом знавця стежити за роботою жінок, які за довгими столами з решітками сортували ганчір’я. Одна з них, маленька темноока жінка, здумала ледь-ледь посміхнутися йому з-під барвистої хустинки, але зустріла такий холодний погляд, що злякалася й принишкла. Різнокольорове шмаття купами сипалося з лантухів, жіноче перешіптування стихло під господаревим поглядом, і в теплому притхлому повітрі не було чути нічого, крім брязкання вправлених у столи ножів, які зрізали гудзики. Але Дідеріх, що оглядав труби парового опалення, почув підозрілий шум. Він перехилився через купу лантухів — і відсахнувся, весь червоний, кінчики його вусів затремтіли.