Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Манн Генрих - Вірнопідданий Вірнопідданий

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Вірнопідданий - Манн Генрих - Страница 25


25
Изменить размер шрифта:

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Щоб уникнути дальших напосідань з боку родини Геппелів, він зразу ж виїхав. У купе стояла нестерпна духота. Дідеріх був сам, отож він спочатку скинув піджак, а потім жилет і черевики. За кілька станцій перед Нецігом до купе ввійшли дві дами, як на їх вигляд, іноземки; Дідеріхова фланелева сорочка, очевидно, шокувала їх. Щодо нього, то їхня надмірна елегантність була йому огидна. Вони незрозумілою мовою звернулися до нього з якоюсь претензією; у відповідь на це він знизав плечима і поклав ноги в шкарпетках на сидіння. Вони затиснули носи і почали кликати на допомогу. Прийшов кондуктор, за ним сам начальник поїзда, але Дідеріх подав квиток другого класу і обстоював свої права. Він навіть дав зрозуміти кондукторові, що йому б не вадило бути обережнішим у висловах, адже ніколи не знаєш, з ким маєш до діла.

Після того, як він переміг і обидві іноземки вийшли, в купе натомість увійшла інша дама. Дідеріх кинув на неї рішучий погляд, але вона вийняла із сумочки ковбасу і почала їсти її просто з рук, посміхаючись до нього. Тоді його войовничий запал згас, він відповів їй широкою ясною посмішкою і заговорив з нею. Виявилося, що вона з Неціга. Він назвав своє прізвище, і вона скрикнула від радості: вони ж старі знайомі!

— Невже?

Дідеріх допитливо оглянув її: повне, рожеве обличчя з м’ясистим ротом і маленьким зухвалим кирпатим носиком; біляве волосся, рівно і акуратно зачесане, молода повна шия і пальці в напіврукавичках, які тримали ковбасу і самі були схожі на рожеві ковбаски.

— Ні, — вирішив він, — я вас не знаю, але ви страшенно апетитні. Наче свіжовимите поросятко. — І він обхопив її за стан. Тієї ж миті він дістав ляпаса.

— Здорово, — сказав він, потираючи щоку. — Ви маєте багато таких у запасі?

— Вистачить на всіх нахаб. — Вона голосно засміялася і двозначно підморгнула йому маленькими очицями, — Шматок ковбаси можете одержати, але більше нічого.

Він мимоволі порівняв її манеру захищатися з Агнесиною безпорадністю і сказав собі: «З такою можна спокійно одружитися». Кінець кінцем вона сама назвала своє ім’я, і коли він усе ж таки не міг згадати її прізвища, вона запитала його про сестер. Зненацька він вигукнув:

— Густа Даймхен!

І обоє засміялися від радості.

— Ви завжди дарували мені гудзики з ганчір’я на вашій паперовій фабриці. Цього я вам ніколи не забуду, пане докторе! А знаєте, що я з тими гудзиками робила? Я їх збирала, а коли мати давала мені гроші на гудзики, я купувала собі цукерки.

— Он ви яка практична! — Дідеріх був у захваті. — А пам’ятаєте, як ви завжди перелазили до нас через паркан, безсоромнице ви така? Панталонів на вас звичайно не було, і коли плаття задиралося, можна було дещо побачити.

Вона зойкнула: порядна людина про такі речі забуває.

— Але тепер це все, мабуть, ще краще… — додав Дідеріх.

Вона раптом стала серйозною.

— Тепер я заручена.

З Вольфгангом Буком вона заручена! Дідеріх змовк, на обличчі його відбилося розчарування. Потім він стримано заявив, що знає Бука. Вона обережно спитала:

— Ви, певно, вважаєте, що він трошки дивакуватий?

Але Буки — така аристократична родина. А,втім, інші родини мають зате більше грошей, — додала вона.

Дідеріх з подивом глянув на неї. Вона підморгнула йому. Йому кортіло поставити їй питання, але мужність зненацька зрадила його.

Перед самим Нецігом панна Даймхен спитала:

— А ваше серце, пане докторе, ще вільне?

— Заручин я у всякому разі щасливо уникнув. — Він багатозначно кивнув головою.

— Ах, про це ви повинні мені розповісти! — вигукнула вона. Але вони вже під’їздили.

— Сподіваюся, ми незабаром побачимося, — закінчив Дідеріх. — Скажу вам тільки одне: молоді люди потрапляють часом у страшенно ризиковане становище. Одне слово — і все життя зіпсоване.

Обидві сестри його були на вокзалі. Добачивши Густу Даймхен, вони спочатку скорчили гримасу, але потім кинулися до неї і допомогли винести багаж. Вони пояснили свою запопадливість, як тільки залишилися з ним на самоті. Густа одержала спадщину, вона мільйонерка! Ах, он як! Його пошана до неї переросла в страх.

Сестри розповіли йому всі подробиці. Якийсь старий родич з Магдебурга відписав Густі всі гроші за те, що вона доглядала його.

— І вона заслужила це, — зауважила Еммі. — Кажуть, що під кінець він став страшенно неапетитним.

Магда додала:

— І взагалі, можна собі уявити, що там було, адже Густа прожила з ним сама цілий рік.

Дідеріх ураз почервонів.

— Такого молода дівчина казати не сміє! — обурена крикнув він, а коли Магда почала запевняти, що про це говорять і Інга Тіц, і Мета Гарніш, і взагалі всі: — Тоді я рішуче вимагаю, щоб ви спростовували ці плітки.

Запанувала мовчанка; потім Еммі сказала:

— Густа, власне, вже заручена.

— Знаю, — пробурчав Дідеріх.

Дорогою вони зустрічали знайомих, Дідеріха називали «паном доктором», він відповідав гордою сяючою усмішкою і йшов далі між Еммі та Магдою, які збоку захоплено оглядали його по-новому закручені вуса. Вдома пані Геслінг зустріла сина з розкритими обіймами і з криком умирущої від спраги людини, яка нарешті дочекалася рятівної краплини води. І з Дідеріхом трапилося те, чого він аж ніяк не передбачав: він заплакав. Він раптом відчув усю врочистість цієї хвилини, коли вперше входив у дім як справжній голова сім’ї, закінчивши свою освіту, з титулом доктора, долею настановлений керувати фабрикою і сім’єю на свій власний освічений розсуд. Він простяг руки матері і сестрам і поважним тоном сказав:

— Я завжди буду пам'ятати, що я за вас усіх відповідаю перед богом.

Але пані Геслінг була стривожена.

— Ти готовий, сину мій? — спитала вона. — Наші робітники чекають на тебе.

Дідеріх допив пиво і на чолі своєї родини зійшов донизу. Двір був чисто підметений, гірлянди квітів оповивали вхід на фабрику і напис «Ласкаво просимо!». Перед входом стояв старий бухгалтер Сетбір.

— Добридень, пане докторе! — сказав він. — Я не зійшов нагору, бо був завізний.

— Заради сьогоднішнього дня можна було відкласти роботу, — відказав Дідеріх і пройшов повз Сетбіра. В приміщенні для ганчір’я він побачив робітників. Всі стояли купою: дванадцять робітників, які обслуговували машини — папероробну, різальну і голандер, три конторники, сортувальниці ганчір’я. Чоловіки відкашлювалися, всі почувалися ніяково. Нарешті, жінки випхнули наперед маленьку дівчинку з букетом квітів у руці. Вона тоненьким, як флейта, голоском привітала пана доктора і побажала йому щастя. Дідеріх з милостивим виглядом узяв букета; тепер була його черга відкашлюватися. Він обернувся до матері і сестер, потім пильно подивився в очі робітникам усім підряд, навіть чорнобородому механікові, хоч погляд цього чоловіка був йому неприємний, і почав:

— Люди! Ви — мої підлеглі, отже, я хочу вам тільки сказати, що тепер ми будемо працювати на повну силу. Я маю намір пожвавити роботу на виробництві. Останнім часом, відколи тут не стало господаря, дехто з вас, мабуть, думав, що тепер можна байдики бити. Але це велика помилка, я кажу це насамперед старим робітникам, які робили тут ще за часів мого покійного батька.

Він підвищив голос, заговорив ще рішучіше і урочистіше і при цьому зупинив погляд на старому Сетбірі:

— Тепер я сам узяв кермо до рук. Я тримаю правильний курс, я поведу вас назустріч щасливим дням. Тих, хто хоче мені допомогти в цьому, — зичливо прошу; а тих, хто буде заважати мені в моїй роботі, я зітру на порох!

Він спробував блиснути очима, вуса його настовбурчилися ще більше.

— Тут є тільки один господар, і цей господар — я. Я відповідаю тільки перед богом і своїм сумлінням. Я буду завжди ставитися до вас із батьківською доброзичливістю. Але всякі крамольні наміри розіб’ються об мою непохитну волю. Якщо виявиться, що хтось із вас…

Він втупив очі в чорнобородого механіка, вираз обличчя якого здавався йому підозрілим.

— …підтримує зв’язки із соціал-демократичними колами, то між мною і ним усе буде закінчене. Бо для мене кожен соціал-демократ — ворог мого підприємства і моєї вітчизни… Ну, а тепер повертайтеся до своєї роботи та подумайте над тим, що я сказав.