Контррозвідка - Гуляшки Андрей - Страница 14

Лишалося зробити ще дві справи: повідомити Сію і попрощатися з господаркою.

Справа з Сією була складніша. Він не хотів думати про це. Однак чудово пам'ятав, що звечора, перед тим як заснути, довго обмірковував, як їй сказати про свій від'їзд. Сьогодні вона прийде на зупинку і там чекатиме його, оглядатиметься і знову чекатиме. Вона буде в своєму найкращому вбранні, з найприємнішою усмішкою, з найкрасивішою помадою на губах, щоб він не ставив їй неприємних питань, не розпитував про інженера. К бісу цього інженера! Хай він займається своїми струмами і не стоїть на їхньому шляху. Але як повідомити її?

Якщо піде до неї і скаже: «Так і так, мене терміново відряджають на розкопи»,— вона спитає: «Але чому так раптово? І де ці розкопи?»

Що відповісти їй? Закопаним під землею старожитностям ні холодно ні жарко від того, коли він добереться до них — на день раніше чи на день пізніше. Тут, звичайно, його позиція найвразливіша. До того ж у Болгарії немає Сибіру чи Далекого Сходу, щоб сказати: «Робитимемо розкопи десь в районі Алтаю, але де саме, не знаю. В Болгарії все близько, як на долоні».

Краще нічого не казати їй. Просто зникнути на якийсь час.

Але й вона не повинна нудьгувати в даремному чеканні. Щоб дівчина у своєму найкращому вбранні, з найприємнішою усмішкою даремно чекала на зупинці — незручно. Неприємно, звичайно. Це було б ганьбою для нього. Він зневажав би себе все життя, коли б допустив це.

Є тільки одна можливість — надіслати дівчині телеграму. «Терміново виїжджаю на новий об'єкт». Але телеграма — надто офіційно, в ній завжди відчувається наліт адміністративності, педантизму та канцелярщини. Дівчині, яка пережила якесь розчарування і дочекалась щасливого дня, надіслати зараз телеграму — все одно що зарозуміло й бездушно кивнути головою. Він не хоче бути в її очах зарозумілим і бездушним, йому огидно робити так, як роблять деякі пихаті начальники, коли прощаються зі своїми підлеглими,— злегка кивають. Коротше кажучи, треба написати їй листа. Слава богу, на світі є швидка пошта, і Сія встигне одержати листа перше, ніж закінчить приготування до післяобіднього побачення.

«Сія,— він написав тільки «Сія», бо не любив при звертанні епітетів,— мене включили в бригаду, яка їде через чверть години машиною. Не дзвоню по телефону, бо не хочу будити тебе.

На мій погляд, розумно і корисно, щоб ти провела відпустку в селі. Незабаром збиратимуть виноград, і там буде дуже добре.

Сподіваюсь, через місяць ми закінчимо розкопи. Кажуть, об'єкт дуже цікавий і обіцяє цінний археологічний матеріал.

Можливо, не писатиму тобі, щоб не відвертати твоєї уваги. Але, думаю, інколи, у вільний час, мріятиму про тебе. Щиро бажаю тобі бути веселою».

І поставив свій підпис.

Авакум двічі прочитав листа, виправив кілька невиразно написаних літер і лишився задоволений. Лист нічого не розкривав, нічого не обіцяв і ні до чого дівчини не зобов'язував: «Хай живе так, ніби мене немає на світі»,— подумав він.

Наближалася восьма година. Авакум вийшов на кухню і люб'язно подав руку господині, яка, надівши масивні окуляри, перебирала рис.

— Відряджають у далеку дорогу,— посміхнувся Авакум,— братиму участь у кількох археологічних експедиціях, тож раніше, як через місяць-два, не чекайте мене.

Стара жінка зсунула окуляри на лоб і здивовано глянула на квартиранта.

— Ось вам гроші за кімнату на два місяці наперед.— Авакум поклав на столик кілька банкнот.— Якщо затримаюсь, надішлю гроші поштою.

— Стережіться змій,— сказала жінка, не відводячи від нього очей.— Знайте, що на тих пустирях, де ви копатимете, повно-повнісінько змій. А чи взяли ви з собою теплий пуловер?

Авакум кивнув.

— А хіну?

Через годину він уже летів у Варну. Коли пролітали над Балканським хребтом, літак увігнався в густі хмари, стало темно, як у сутінках. Літак задер носа вгору, пробив громаддя хмар, і вже за кілька секунд його тінь повзла по небесному килиму.

Сіли на аеродромі біля Горної Оряховиці. Авакум зійшов з літака — з багажу в нього був тільки легкий бежевий плащ, перекинутий через плече.

Глибоко вдихнувши повітря, він ступив кілька кроків і всміхнувся: був у рідному краї. До Тирнова їхати менш як годину.

«Коли повертатимусь назад, неодмінно заїду»,— подумав він і, подивившись навколо, швидко зайшов у телефонну кабіну.

Авакум дочекався, поки літак піднявся в повітря, запалив сигарету і попрямував до міста. Там його чекав автомобіль. Водій, високий хлопчина, стояв, спершись на капот, лузав насіння й весело поглядав навколо.

— Здрастуй,— сказав йому Авакум.— Може, ти й мені даси цієї забавки?

Хлопець глянув на нього мовчки і далі лузав насіння. Авакум засміявся.

— А в Тирговиште повезеш мене?

Почувши це, водій підвівся, клацнув закаблуками, вмить відчинив дверцята.

— Мені наказано бути у вашому розпорядженні,— відповів він.

Автомобіль промчав повз село Арбанасі і через кілька хвилин виїхав на стару східну околицю міста. Авакум опустив завіски на віконцях, притиснувся до лівого кутка й заплющив очі. «Площа Дев'ятого вересня,— міркував він.— Зараз спускаємося до міської народної ради... Один поворот, другий...— Він відкинувся на спинку сидіння.— Тепер — повз наш будинок, повз дворик з виноградною лозою і трьома кущами бузку. Може, стара мати стоїть на подвір'ї і дивиться мені вслід».

Авакум запалив сигарету і нахмурився. Коли сигарета догоріла й почала пекти йому пальці, Авакум глянув перед собою — машина мчала в Козаревець, ледве торкаючись чорної стрічки шосе.

Вона зупинилась на кілька хвилин у Тирговишті перед поштою. Поки Авакум говорив по телефону, шофер вийняв жменю насіння. Було жарко, душно, у повітрі стояв запах пилу і розжареної щебінки.

У Преслав приїхали після полудня, о третій годині. Авакум вийшов з машини, потис руку водієві і широкою ходою попрямував до середмістя. Вулиці були порожні, на вкритих пилом фруктових деревах не тремтів жоден листок, усе наче застигло в якійсь лінивій і безтурботній дрімоті.

Замовивши в готелі кімнату на ніч, Авакум попросив візника облупленого фаетончика відвезти його в старе місто. Коли вони під'їхали до парку між новим і старим Пресла-вом, Авакум послав візника вперед, а сам повільно пішов до центральної алеї. Біля пам'ятника загиблому антифашистові Борисові Спирову стояв низенький огрядний чоловік у білому піджаку і чорних штанях. Його кругле обличчя було вологе від поту.

— Не подавай знаку, що знаєш мене,— кивнув Авакум, побачивши його посмішку, і, глянувши навколо, підійшов до пам'ятника.

Чоловік у білому піджаку стояв поряд.

— Мені потрібні відомості про Методія Парашкевова,— сказав Авакум.— Про нього, про його батьків і всіх родичів. А також про людей, з якими в нього була справжня дружба. Хто вони, де перебувають і чим займаються тепер. Завтра ввечері зустрінемось тут-таки й ти перекажеш мені ці відомості...— Він помовчав.— Але будь обережний,— голос його посуворішав,— я археолог і не маю нічого спільного із співробітниками міліції, зрозумів?

Чоловік кивнув.

— Вночі ознайомлюся з матеріалами. Якщо мені будуть потрібні додаткові відомості, зустрінемось наступного дня о восьмій ранку в маленькій кондитерській навпроти готелю. Якщо ж додаткові пояснення будуть непотрібні, я не прийду до кондитерської. Вважатимеш, що ти добре виконав своє завдання.

Авакум вдивився в напис на постаменті, повернувся і повільно попрямував до виходу з парку. Там його чекав облуплений фаетончик. Візник дрімав на передку. Рот його був розтулений, шапка зсунута.

З цього моменту до вечора наступного дня Авакум був тільки археологом. Методій Парашкевов, невідома особа «ікс», таємнича місцевість Зміїця — все це немовби раптом перестало існувати для Авакума. Насамперед він висловив свою пошану директорові музею, з яким вів довгу розмову. Потім знову оглянув експонати, і хоч деякі з них бачив десятки разів, пробув у залах до сутінків. Другого дня Авакум поблукав біля руїн внутрішніх фортечних мурів, зробив у блокноті кілька ескізів орнаментів на карнизах Золотої церкви, потім найняв той самий облуплений фаетон і поїхав на правий берег Тичі. Серед кущів на осонні зводилися руїни прославлених у стародавні часи преславських монастирів. Авакум знайшов тіняве місце, натоптав люльку і задоволено закурив.