Контррозвідка - Гуляшки Андрей - Страница 13

Саме за все це я дуже люблю шлях від Момчилова до Ликіте. Цим шляхом інколи ходить і лікар Начева, коли відвідує хворих в якомусь момчиловському кварталі. Але це прийшлося до слова. Мене приваблює природа, серед якої звивається цей чорний путівець. Інколи ми зустрічаємось, бо я добре вивчив години, коли Начева повертається після обходу своїх пацієнтів. Але це, як я вже казав, дрібниці, які не мають дотичності до справи.

На одну деталь я звернув увагу випадково — позавчора, коли знову зібрався пройтися в напрямі Ликіте. Лікар Начева була в накинутій на плечі резедовій шалі з м'якої ворсистої вовни. З-під неї виднілись оголені до ліктів руки. Лікаря супроводив босий хлопчисько, носик якого скидався на кому в зошиті першокласника.

Ми зупинились і, як завжди, побалакали про се, про те. Начева відвідувала в Інджовому кварталі молоду помакиню [Помаки — болгари-магометани, які живуть у Родопських горах], яка чекала пологів. Чоловік її працював у Мадані, був ударник і добре заробляв. Помакиня спитала Начеву: «Хлопчик буде?» Їй дуже хотілося народити своєму чоловікові хлопчика! Лікар відповіла: «Неодмінно буде хлопчик». Тоді помакиня покликала свого братика і звеліла йому провести «дохторку» аж до Ликіте.

— Я кажу йому: повертайся, а він не слухає,— весело сміялась моя колега.— Дивиться на мене жалібно-жалібно своїми ягідками і біжить за мною, наче прив'язаний мотузкою!

Уважно слухаючи цю розповідь, я помітив, що моя колега дивиться на мене якось грайливо і досить інтимно. Я подумав: «Може, сказати їй, що корова Рашка дала цього вечора рекордний надій молока?» Але не встиг повідомити Начевій цю цікаву новину, бо вона повела плечима, від чого її резедова шаль широко розкрилася на грудях.

— Ну, а як ваші справи? — спитала Начева, і я вловив у її голосі лукавство.

Мені здалося, що момент зовсім не підходящий для того, щоб розповідати Начевій новину про надій молока від нашої Рашки. Я спіймав себе на думці, що не личить такій серйозній і діловій людині, як я, дивитися на її бюст із близької відстані. Тому я нахилив голову і почав креслити носаком черевика якісь геометричні фігури. Тоді Начева зовсім несподівано сказала:

— Ходімо, Алі, бо вже темніє!

Відійшовши трохи, вона глянула на мене і, взявшися під боки, весело розсміялась. Хоч мені стало прикро від цього сміху, я знову відзначив, що у Начевої стрункі, як у сарни, ноги, а стан тоненький і гнучкий.

Зворотний шлях до Момчилова я долав не в дуже бадьорому настрої. Чому вона зненацька розсміялась? Ця думка не давала мені спокою. Мабуть, я цілком поринув у роздуми, бо коли підвів голову, щоб оглянути місцевість, помітив, що Зміїця лишилася далеко позаду. Отже, я проминув це неприємне місце так само, як зранку проходив, приміром, повз Ілчів шинок. Я був задоволений собою і відчув, що мій охололий настрій підвищився принаймні на одну десяту градуса.

Та цього вечора мене чекала ще більша несподіванка. Підходячи до Момчилова, я помітив хмару густого пилу, яка швидко неслася мені назустріч. «Легковий автомобіль»,— подумав я і передбачливо звернув на узбіччя. А через секунду-дві повз мене промчав темно-зелений газик. Я махнув рукою перед обличчям, щоб відігнати пил, і прислухався: позаду заскреготали гальма, долетів шум скутих коліс, які стругали засохлу землю. Рвучко повернувшись, я побачив, що якийсь чоловік спритно зіскочив з газика і біжить до мене. Я не встиг навіть отямитися, як мене обняли міцні руки.

То був Авакум.

Трохи ослаблий і наче старший за свої роки, з глибокими зморшками, яких ще більше лягло на чоло. Скроні його зовсім посивіли. Погляд, як завжди, проникливий, твердий, допитливий. Тільки ледве помітна раніше задума в очах тепер ніби обважніла в зіницях.

— Ти ходив до Ликіте на побачення з лікарем Начевою,— посміхався він, тримаючи мене за плечі.— Але зустріч була марна, не така, як ти сподівався, і тому повертаєшся в Мом-чилово, похнюпивши носа. Ех ти, ветеринарний звіздаре, невже не міг навчитись у капітана Калудієва, як поводитися з жінками?

Я щось промимрив, а він знову обняв мене, поплескав по плечах і розповів, що їде в Смолян у службовій справі, тому не встиг заїхати, в Момчилово. Він обіцяв погостювати в мене кілька днів через тиждень-два, коли повертатиметься, і попросив переказати тітці Спиридонисі, щоб узяла це до уваги і сховала свого голошийого вампіра.

На прощання Авакум сказав мені:

— Через місяць у Зміїцю прибудуть гірничі бригади. Ти чуєш, ветеринарний мрійнику? Там закипить таке життя, якого момчиловці не бачили навіть уві сні. Зміїця даватиме, як передбачав учитель Методій, справжню дорогоцінну руду!

Потім він до оніміння тис мені руку, побіг до газика, який уже рушив, і одним стрибком сів біля шофера. Машина потонула в хмарах пилу.

Вдома тітка Спиридониха зустріла мене, радісно всміхаючись.

— Я зварила тобі чорбу з курки,— потішила вона мене. Після вечері я вибрався на сінник, ліг на свіже сіно

і підклав руки під голову. Щось зашаруділо по дахівці. Пішов тихий дощик. «Перший осінній дощ»,— подумав я.

Я уявив собі, як важкі хмари притиснули голе тім'я Карабаїру. В цьому пейзажі не було нічого веселого. Тоді я перевернувся на правий бік і почав думати про Авакума.

А на другий день, повернувшись із тваринницької ферми, вставив нове перо в ручку і почав писати другу частину цієї таємничої історії.

Дощ усе ще йшов.

13

Після обіду в полковника Манова, коли моторна, круглощока Христина смачно почастувала Авакума його улюбленою стравою, Авакум пішов у бібліотеку археологічного інституту і пробув там до вечора. Він перерив усе, шукаючи матеріали про місцевість навколо Карабаїру, зробив деякі позначки і десь о дев'ятій годині повернувся додому з обважнілою від довгого читання головою. Цілу ніч йому снилися вершники в шоломах та кольчугах, зруйновані фортечні мури і високі гірські перевали, оточені зубчастими баштами. Йому навіть здавалося, що біля однієї з цих башт, пофарбованої в яскравий рожевий колір, до бійниць притулився маленький балкончик, немов пташине гніздо, сплетене з жовтих гілок, а можливо з тростини. І в цьому гнізді стоїть на весь зріст Сія, її волосся блищить і сяє на сонці, наче золота парча. Вона дивиться кудись, піднісши руку до очей. Авакум хоче гукнути: «Я тут!» — і не може, хтозна-чому він утратив голос. «Де ж я насправді?» — подумав

Авакум, бо йому здалося, що вежа з балкончиком весь час даленіє, а він стоїть на місці і вже не бачить, що робиться в гнізді з тростини. Але досить було спитати себе «де ж башта?», як башта і гніздо зникли, немов вітер заніс їх у безкраї ліси. Авакум прокинувся і зрозумів, що лежить у своєму ліжку, і, хоч усе ще не розплющував очей, відчував: незабаром світанок.

Авакум не любив вилежуватись, скочив з ліжка, розпростав плечі і навшпиньки пішов до кухні, щоб освіжитись водою. Повернувшись у кімнату, вийняв із шафи темно-сірий спортивний костюм, одягся і старанно зав'язав вузол синьої краватки. Він терпіти не міг слабкого вузла, не прикрашеної хустинкою верхньої кишені піджака і запиленого чи, боронь боже, забрудненого взуття. Коли тут було щось не так, Авакум ставав дратівливим, нервувався і сердився з найдрібнішого приводу, почуваючи себе, як дорожній, що забув дома найважливіше з багажу.

Потім він узявся складати речі у свою величезну валізу. Зі спритністю кравця поклав туди білизну і туристський костюм, кілька флакончиків з хімікаліями, дві пачки набоїв і коротеньку сталеву лопатку в шкіряному чохлі. Коли все було упаковано, замкнув секретні замочки і затяг чохол поверх валізи. Написав кілька букв і цифр на картоні, прив'язав його кольоровим шнуром до ручки валізи, уважно оглянув ще раз і пішов до телефону.

Через чверть години з управління прибув черговий сержант.

— Цю валізу разом з портативною короткохвильовою радіостанцією відвезіть у Смолянське окружне управління службовою машиною, і нехай поки що буде там,— тихо наказав Авакум.