Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович - Страница 83

Був один момент, при першій звістці про німецьку революцію, коли можна було, об’єднавшись у Києві, легенько взяти гетьмана за барки і повести селянські маси за собою.

Тов. Мануїльський, що залишився тоді в Києві заступником Раковського для ведення мирних переговорів з гетьманом (російська мирна делегація), шифровкою по прямому проводу повідомив ЦК РКП про таку можливість і вимагав, щоб Пятаков і я негайно приїхали до Києва для керівництва активним виступом (товариші Бубнов і Косіор уже були в Києві в підпіллі), але, поки розшифровували його телеграму, вже стало відомо, що Директорія виступила, захопила Білу Церкву (повітове місто Київської губернії) і оголосила похід на Київ. Стало ясно, що ініціативу упущено і що битися нам доведеться вже не з гетьманцями, а з петлюрівцями. Сумніву в тому, що гетьман не витримає, не було. Я потрапив у Москву випадково з Орла, де перебував тоді ЦК КПУ, і тому не знаю, як обговорювалося тоді в ЦК РКП українське питання; тільки пам’ятаю, мені сказав Свердлов, що мене розшукує Сталін, від якого я дізнався як про телеграму Мануїльського, так і про намір створити Тимчасовий Уряд Радянської України»643. Хоча нічого несподіваного у такому намірі не було (більшовики постійно готувалися до повернення в Україну), виникли нові незгоди між «лівими» і правими.

Останніх, як і до цього, все ще підтримував ЦК РКП(б), а відтак з реалізацією рішення про утворення українського уряду не поспішали. І все ж ситуація детермінувала зрушення у напрямку пропозицій «лівих». Мабуть, В. Затонський має рацію, коли пише: «ЦК РКП, боячись лівого комунізму російського і простого авантюрництва з боку лівих українських комуністів, коли обстановка була не досить визначена, коли треба було вичікувати й бути надто обережними, — спирався на правих. А коли слід було швидко й енергійно вдарити, використавши при цьому спалахнуле селянське повстання, ЦК викликало лівих»644.

Набуло практичних форм і завдання відтворення українського радянського урядового центру. Таким став Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд України. Оповідаючи про розмову з В. Леніним щодо його формування645 (очевидно, 17 листопада 1918 року), В. Затонський писав: «Стало питання, кому бути за голову. Я висунув кандидатуру Пятакова. До цієї кандидатури Ілліч поставився не дуже то прихильно. Іншого він нікого не називав, але потім каже: — Та нічого, тепер ліві комуністи не являють собою небезпеки (мова, звичайно, йшла за російських лівих комуністів). Німецька революція все покрила, тепер кожен дурень розуміє, що ми мали рацію підписувати Брестський мир. Мабуть, кандидатура Пятакова попередньо обговорювалась на ЦК, бо Ілліч тут таки на цьому погодився остаточно»646.

Перша документальна згадка про Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд України датована 20 листопада 1918 року. Реввійськрада групи військ Курського напрямку назвала свої сили військами цього уряду647.

Цікаві деталі щодо формування уряду, визначення його голови розповідає все той же В. Затонський. Описуючи нараду ЦК КП(б)У в Курську, у вагоні Й. Сталіна (нарком у справах національностей Росії, член РВС Республіки, він був на II з’їзді КП(б)У введений до складу ЦК КП(б)У)), український діяч повідомляє: «До справи підійшов він (Й. Сталін. — В. С.) без жодної передмови: — ЦК РКП ухвалив утворити Радянський Уряд з… (тут була пауза) з Пятаковим на чолі.

Ця звістка була в такій мірі несподіванкою для правих наших товаришів, що вони просто остовпіли. Справді, ще й місяця, здається, не минуло, відколи їм пощастило… розбити «ліваків», як вони нас прозивали, тільки — тільки вони, здавалося, покінчили з усякими «авантюрами», і ось на тобі: «ЦК РКП ухвалив»… А коли ЦК РКП ухвалив: — заперечувати годі… Ще з ЦК КПУ можна було в справі партійної дисципліни сперечатися, а з ЦК РКП жартувати не доводилося — щодо цього, то правила в нас завжди були суворі.

Було кілька секунд мовчанки, нарешті, тов. Артема, як людину найекспансивнішу, прорвало. Що він думав, хто його знає, але раптом вихопився:

—

Та, звичайно, що Пятакова, він і чужі мови знає… — Це було так кумедно, що я не втримався й пожартував:

—

І на роялі непогано грає… Пятаков штурхнув мене в бік, а сам закашлявся, т. Сталін, наче нічого не сталося, спокійно провадив далі…»648.

Хоча уряд був створений, офіційне оголошення про це вирішили відстрочити, як, власне, і перетворення групи військ Курського напрямку на Український фронт. Останнє, зокрема пояснювалось тим, що нарком закордонних справ Росії Г. Чичерін розпочав переговори з представниками Директорії649.

Таке становище, за твердженням В. Затонського, тривало близько двох тижнів650. Очевидно автор дещо перебільшив. Якби це справді було так, то довелось би визнати, що Тимчасовий робітничо-селянський уряд України утворили практично одночасно з Директорією. А він сам визнає, що в темпі більшовики поступилися національно-демократичним силам, які зорганізувалися і почали антигетьманське повстання першими. Просто час для більшовиків України тягнувся занадто довго, і це позначилося на їх психологічному стані. «Життя в ті дні вирувало, — зазначав В. Затонський, — кожного дня відбувалося подій більше, ніж тепер протягом місяця, ми, природно, нервували, вимагали встановити ясність, а ЦК РКП зволікав, поки для нього не з’ясується цілком обстановка, не поспішав, оскільки становище на Україні було для нього не досить зрозумілим.

…Перебуваючи на кордоні, поряд із Україною, що піднялася в революційному пориві, ми всі, незалежно від настроїв попередніх місяців, відчували необхідність швидкого й активного втручання. Це був якраз той нетривалий період, коли незгоди між правими й лівими пом’якшали (незабаром вони спалахнули ще раз, щоб після третьої партконференції — вочевидь, автор має на увазі ІІІ з’їзд КП(б)У. — В. С. — остаточно припинитися).

В описуваний момент (у 20-х числах листопада 1918 року) ЦК КП(б)У і члени Тимчасового Радянського Уряду України діяли цілком одностайно, добиваючись від ЦК РКП дозволу розпочати активні дії і доходячи в своєму нетерпінні до погроз самостійного виступу. Передавали потім, що тов. Ленін сердився, одержуючи наші запальні, нетерплячі телеграми. Одного разу Сталін у розмові пам’ятаю, сказав: «Та припиніть ви там: старий сердиться…»651.

Між тим, Г. Пятаков, В. Затонський, інші «ліві» найбільше нарікали на позицію ЦК РКП(б) і РНК, засипали Москву телеграмами і телефонограмами, вважаючи, що центр гальмує діяльність більшовиків України, чим дуже шкодить справі. У одній з них на ім’я Й. Сталіна говорилося: «Вважаємо своїм обов’язком попередньо зауважити, що всі діючі на Українському революційному фронті центральні організації нарізно і разом намагаються виплутатись із створеного Центром хаосу і створити хоч яку-небудь можливість для позитивної роботи. Але, незважаючи на всі добрі бажання, дякуючи, з одного боку, невизначеності, з другого боку, суперечливості наказів із Центру, жодна з цих організацій неспроможна функціонувати нормально, в результаті чого, замість передбачуваної нами централізації — робота під загальним керівництвом ЦК РКП, виходить суцільна плутанина.

Ми могли б, звичайно, покласти край цій плутанині, внести ясність і організованість у всю роботу, якби з усіх боків не натикалися на розпорядження Центру, виконувати які зобов’язані організації і установи, які їх одержують. Через це ми вважаємо своїм обов’язком довести до Вашого відома про те фактичне становище, в якому ми зараз перебуваємо, і запропонувати Вашій увазі ряд практичних заходів, які мають бути, на нашу думку, терміново вжиті Центром для того, щоб дати можливість налагодити роботу, яка вже достатньою мірою дезорганізована»652.