Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович - Страница 82

Однак з боку правих (співдоповідачем від «меншості» ЦК виступив Е. Квірінг) було здійснено достатньо ефективну критичну атаку, і Г. Пятаков змушений був визнати, що мали місце «невірні кроки ЦК», що «ми, безсумнівно, переоцінювали свої сили і переоцінювали швидкість розвитку руху»631.

Основний висновок, який виніс тепер уже колишній секретар ЦК КП(б)У з критичного аналізу дій Центрального Комітету і його особистих кроків, полягав у тому, що «партизанська війна і збройне повстання на Україні були організовані погано. Це правда. Однак з цього зовсім не виходить, що повстання і партизанську війну не слід організовувати, а виходить лише те, що треба, відкинувши всі суперечності, організувати цей рух добре»632.

Г. Пятакова помітно не збентежило те, що II з’їзд КП(б)У ухвалив резолюцію, у якій визнав «політичну лінію ЦК невірною, організаційну діяльність незадовільною»633. Начебто нічого не сталося, він з таким же азартом відстоював свої «ліві» погляди і під час обговорення питання про поточний момент, де основним доповідачем від ЦК РКП(б) був Л. Каменєв634.

Останній закликав комуністів України надалі утримуватись від партизанських дій, які начебто не мали належної перспективи, а були відчайдушним спротивом переважаючій силі ворога, й чекати невизначений термін з генеральним виступом: «… Не піддавайтесь нетерпінню і законному революційному гніву, — звертався Л. Каменєв до делегатів з’їзду. — Ви повинні дати собі звіт у тому, що, можливо, 2–3 тижні, а можливо, 2–3 місяці нам доведеться ще терпіти насильницький гніт окупації… Ми повинні терпіти, повинні вичікувати і залізною рукою стиснути своє полум’яне серце революціонера до того часу, коли ми зможемо повести свої війська не на партизанську війну, а на переможну війну зі всілякими гнобителями. Дорога на Київ і утвердження там Радянської влади лежить зараз не через Стародуб, не через Ніжин; дорога до відродження на Україні Радянської влади лежить через Ростов; ми прийдемо до перемоги в Києві не через партизанські виступи і не через Стародуб; [шлях] лежить через розбиті виступи контрреволюції на Ростов і Вороніж. Ми там зосередимо свої сили, тому що там найслабкіші пункти, тому що там немає з’єднання німецької сили з силами російської контрреволюції, тому що ми входимо, таким чином, у Донецький басейн, і наші війська перетворють Донецький басейн на центр подальшого наступу»635.

Навіть більше, Л. Каменєв намагався переконати більшовиків України спрямувати й ті, поки що нечисленні, українські загони, що створювались у нейтральній зоні з повстанців, проти контрреволюції на Дону й Волзі. «…Надайте себе в розпорядження того полководця, який поведе вас, у кого занято хату чи відібрано хліб, поведе вас на красновський фронт, і ви маєте туди йти як комуністи… і [тому] в даний момент скажіть цьому загону: ти повинен піти туди і допомогти боротись Радянській Росії з Красновим»636.

Представник ЦК РКП(б) дуже бідкався з приводу того, що українські селянські маси ще не усвідомили того, що «в даний момент, в даній обстановці слід захищати свою хату не на Стародубському фронті, а на Царицинському»637.

В даному разі Л. Каменєв надзвичайно гаряче обстоював не особисту точку зору, як це з ним нерідко траплялося — те саме доводили і К. Радек, і X. Раковський, й інші діячі РКП(б)638. Г. Пятаков, на противагу позиції ЦК РКП(б), наполягав на тому, що в інтересах і революції в Україні і світової революції — всіма силами сприяти розвитку повстанської боротьби, особливо селянства проти австро-німецьких окупантів і гетьманського режиму.

У цьому дусі він запропонував відповідний проект резолюції, який було відхилено і ухвалено документ, поданий Я. Яковлєвим639.

Першочерговими завданнями більшовиків України ІІ з’їзд КП(б)У визнав перенесення центра ваги організаційної діяльності на територію самої України, концентрацію партійних сил переважно в робітничих районах для організованого завоювання влади і створення дисциплінованих військових частин для боротьби з окупантами і гетьманатом. З’їзд підкреслив, що в ході підготовки до визнання австро-німецьких окупантів Компартія України має виходити з революційної доцільності, координувати свої дії з силами пролетарської Росії і обрати момент загального виступу лише за узгодженням із ЦК РКП(б). «Загальним завданням у цій боротьбі, — наголошувалось у резолюції, — є обєднання Радянської України з Радянською Росією, яке одне лише в змозі забезпечити українським трудящим масам повну свободу національного і культурного розвитку»640.

Зазнавши поразки при ухваленні основних резолюцій з’їзду, ліві відмовились брати участь у виборах керівних органів партії641. Природно, за таких обставин чисельну перевагу в ЦК одержали праві, а їх лідер — Е. Квірінг був обраний секретарем Центрального Комітету. Пленум ЦК, який відбувся відразу після з’їзду, створив два керівних органи — Виконавче бюро для роботи на окупованій території з місцем перебування в Харкові і Закордонне бюро з місцем перебування в Орлі642.

Хоча комуністи достатньо оперативно зайнялися втіленням рішень ІІ з’їзду КП(б)У в життя, вони явно відставали від подій, які надзвичайно стрімко розвивалися безпосередньо в Україні. Мова, передусім, про створення Директорії й початок антигетьманського повстання.

Зайняті внутрішніми суперечками, зазнаючи впливів обережних московських керівників, які на перше місце беззастережно ставили російські інтереси («Шлях на Київ лежить через Ростов!»), явно програвали у темпі прийняття назрілих організаційних рішень. Розпустивши Народний секретаріат, вони не мали керівного радянського центру для оперативного втручання у перебіг подій в Україні. На них психологічно тиснули й поразки літніх антигетьманських виступів, і політичне засудження лінії поведінки їх ініціаторів. Та й ЦК КП(б)У складався з переважно правих елементів, зумовлював інерцію обережності, вичікування. Втім, абсолютно бездіяльними у буквально буревійні дні залишатися було просто неможливо. І значна група лідерів КП(б)У перемістилася в листопаді поближче до українського кордону — у район Курська.

Тут 17 листопада 1918 р. почав формуватися і ударний кулак для цілком «прозорої» перспективи військових дій — група військ Курського напрямку. До її складу окрім українських частин, що створювалися із повстанців у «нейтральній зоні», було вирішено включити і регулярні частини Червоної Армії РСФРР.

Командуючим угрупованням було призначено В. Антонова-Овсієнка. Однак він був підпорядкований Головкому І. Вацетісу, який, відповідно до позиції партійно-радянського керівництва РСФРР, заборонив будь-які військові операції в Україні, окрім тих, що потрапляли у зону Донського фронту. При цьому враховувалось і тривожне ускладнення ситуації на інших фронтах, зокрема в Латвії і Естонії.

За таких обставин справі міг зарадити лише власний владний центр. Більшовики України розуміли це дедалі більше не те що з кожним днем, а буквально з кожною годиною. За їх наполяганням у Москві було ухвалено створити Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

Досить промовисті деталі щодо мотивації цього рішення розкрив В. Затонський. Член ЦК КП(б)У пригадував: «І ми, і петлюрівці одночасно намагалися захопити у свої руки ініціативу, оскільки було ясно, що на бій з гетьманщиною підуть за тим, хто перший виступить. І, тут треба визнати, нас петлюрівщина випередила.