Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 81

Червень… Яскравий, густолистий! Вичитав десь Ярослав, що назва його походить від слов’янського слова «черлен». В древні часи о цій порі збирали з коріння граблика особливу комаху — червениця для «кумачевої фарби». Звідси й назва «черлен стяг» — колір древніх бойових стягів слов’янських дружин.

— Чим же тебе, соколику, нагодувати? — бідкалася бліда жінка з червоними очима.

— Я ситий.

— Ой ні. Змучений ти дуже. І я, соколику, змучена. Чоловік в чотирнадцятому поліг в Карпатах, син найстарший під Галичем у п’ятнадцятому, середущий поліг в листопаді вісімнадцятого у Львові, а молодшого повісили… Донечок нема. Як шкода, що в мене нема донечок.

«Червоні стяги слов’янських дружин… Червеницею забарвлювали одяг і кінську збрую давньоруських богатирів… Червеним коренем рум’янилися в старовину дівчата… А хто почервонив очі цієї бідної жінки?»

— Хоча б одну донечку…

«Я розумію тебе, жінко з червоними очима… Ти сидиш і рідко чуєш птахів. Їм тепер не до пісень, вони поринули в сімейні клопоти… Твоєї сім’ї нема».

Він почув флейтовий посвист іволги, і серце його здригнулося. Треба рушати. До Чорткова вже близько.

— Прощайте.

— То, може, щось поїси?

— Я ситий.

І ось він іде полем. Лиш де-не-де буяють хліба. Лиш невпинно веде свого сріблястого треля жайвір. Тріпочучи крилами, високо здіймається у блакить і з піснею опускається. Раптом схотів той перепочити, склав крильця і вниз, наче камінь, падає, лиш біля землі їх розпускає…

«Всі живуть, крім нас…»

Застигло яскраве сонце. Пече. Полудень. Тиша. Лиш вітерець ласкавий гойдає траву, перешіптуючись з кущиком терну. Раптом з-під того кущика вискочив сірий заєць й нашорошив вуха — Ярослав зупинився, а косий шмигнув у рідкі жита, в яких стрекотали коники, виливаючи з душі тепло і спокій. Тільки співала-стогнала ніжно горлиця — цариця полудневої пори. Чи не за тими, хто в цю хвилину лишився життя? І така розпука охопила, що якась сила кинула його ницьма на сиру землю, в столочену траву, і він голосно заридав. Як маленька дитина, що десь загубила матір.

Чортків — чотирьохсотлітнє місто в долині Серету — зустрів його велелюддям. І обозами. Не було труднощів довідатися, де, в якому домі перебуває уряд диктатора. Та найперша радість — Поточняк. Він стояв у гурті старшин на подвір’ї дому австрійської скарбової дирекції. Ярослав тихо окликнув його. Анатоль обернув голову і довго мовчав.

— Та не може бути! — нарешті випалив.

— Може бути… — Грицан слабо всміхнувся.

— Господи мій! — Поточняк одділився від гурту. — Здоров, друже!

Вони сердечно обнялися, і Ярослав відчув себе знову вдома. І було полегко на серці, і він аж звеселів, навіть втома зникла.

— Яким чином ти тут? А де Вітовський?

— Ще в Парижі.

— А ти… ти…

— Я приїхав. Так треба.

— Нічого у вас не вийшло? — Поточняк скрушно пометляв головою. — Ми вже знаємо, вже на собі відчули ухвалу Антанти.

— І як? Що на фронті?

— Біда, друже, — Поточняк знов покивав головою. — Страшна біда. Армії Галлера не можна спинити. Франція озброїла її першокласно. Почався наш відворот… Тернопіль уже в руках поляків.

Мовчав Грицан. А що скажеш? Тернопіль від Чорткова кілометрів сімдесят чи вісімдесят. Десь так приблизно. Отже, невдовзі той день, коли противник буде під стінами Чорткова.

— Петрушевич тут? — Грицан кивнув на будинок.

— А де ж йому бути!

— Треба йти доповідати… — глухо мовив Грицан.

— Не заздрю… Ти десь маєш пристановисько?

— Звідки? Я з дороги.

— Зі мною замешкаєш.

— Опісля поговоримо… — І рушив до дверей.

Петрушевич не змінився за той час, поки Ярослав перебував у Парижі. Як завжди, бездоганно одягнутий, чисто поголений. Такий же гострий, проникливий погляд. І ця величава постать, це глибоко замислене обличчя, добре розвинуте підборіддя — ознака сильної волі,— здається, все було на його користь, та лиш пильне око Грицана вловило за зовнішнім спокоєм чорну роботу мозку, тягар на душі.

— Ви? — Петрушевич зачудовано кліпнув повіками.

— Я, — вперто сказав Грицан.

— Що ви тут робите?

— Я приїхав…

— З Парижа?

— А звідки ж!

— Як? Ми ж вас посилали…

— Так, ви мене посилали, — на цей раз Грицан не дав Петрушевичу доказати. — Ви мене посилали. А тепер Вітовський мене прислав. — Грицан був упертий і злий. — Хочете мене вислухати?

Петрушевич нічого не відповів.

— Дозвольте сісти?

Петрушевич нічого не відповів.

І Ярослав без запрошення опустився у м'який фотель. Він говорив довго, глухо, якось плутано. Йому здавалось, що Петрушевич його не слухає. Було образливо, часом зринала думка: плюнути диктатору межи очі й піти геть. Але він примусив себе говорити, викласти все, що вони пережили за ті кілька тижнів. І врешті закінчив:

— Ось так…

Петрушевич тупо мовчав. І це ще більше злило Грицана. Виходило, ніби він винен, що Антанта благословила поляків на окупацію Галичини.

— А ми так надіялися на вас, а ви… Що ви там зуміли? — І враз Петрушевич заверещав: — А радили ж, радили, що треба до Парижа вислати солідних людей!

— Розум не визначається віком…

— Що? Який розум? Ви — розум?!

— Ми робили все, що могли. І я не вірю, що ваші, навіть найсолідніші, люди зробили б щось більше. Нас не хотіли слухати. Нас не хотіли слухати не тому, що ми молоді,— вони не брали до уваги й ваших нот, вони нічого не брали до уваги.

— Гаразд, напишіть мені звіт.

— Може, дозволите сьогодні відпочити? — майже ненависно свердлив очима диктатора. — Я не втримаю в руках олівця.

— Ну гаразд.

Грицан знесилено підвівся і знесилено поплівся, аж тепер втома підкошувала ноги, свинцем розлилась по тілі. Нараз в просторому коридорі він уздрів Устимчика.

— Ярослав? — вирячився Місьо.

— Та не Петрушевич же… — Грицан пробубонів з досадою, майже ненависно. Так усі дивуються його появі, аж зло бере.

— Ти з Парижа?

— З пекла! — рявкнув Грицан, та відразу вгамувався, бо мав до Устимчика справу. — Не знаєш, де Оксана?

— Санітаркою тепер.

— Тут, у Чорткові?

— Так, стрілецька лічниця в гімназії. Показати?

— Я трохи знаю місто.

Поточняк чекав-курив на подвір’ї, і Ярослав був вдячний йому. Все-таки добре побратимство цінніше від золота.

— Пробач, Анатолю, — хутко заговорив Грицан. — Але я спершу спробую розшукати Оксану. Сам розумієш — без пояснень.

— Це твоя особиста справа.

— А як тебе знайти?

— В штабі.

Ярослав чимскоріш подався до санчастини, але відразу ж притишив ходу, бо відчув, що може впасти, — ноги ставали важкими — чи то від перевтоми, а чи від хвилюваДня. Мабуть, від хвилювання, бо чим ближче до будинку гімназії, тим лункіше билося серце. Він так скучив-затужив за Оксаною, що слів нема, хоча в Парижі згадував рідко. Зате від Парижа був час думати-передумати.

— Ой, це ви? — перед ним виринула дівчина, яка була неначе тростинка, з маленькими, майже непомітними грудьми і світло-чистими, розношеними, як у сарни, оченятами.

— А ти звідки тут, Таню?

— Вайда мене забрав, — сказала, злегка почервонівши. — І мати радила їхати… Я поїхала.

— Антон тут?

— Поранений він, — і нащось поправила темно-попелясте, коротко підрізане волосся. — Але не дуже…

— Славчику!

Голос був глухий, опалий, зболілий, а Оксана була така незвична у білому халаті, лиш звично розширились зоз дві печально-нішні краплі у чорному віночку, вона ще більше прив’яла, ще більше схудла. Вона стояла мов укопана, вона, либонь, не повірила, що це був він. Звідки міг узятися? Вона стояла опустивши руки, і тоді він підійшов до неї і пригорнув ласкаво, вона повисла на його грудях й дуже голосно раптом заплакала. Він не заспокоював її, він лиш міцніше тулив її голову до своїх грудей і нічого не говорив. Вони довго так стояли.

— Як ти добрався? Коли? — Оксана допитливо відсторонилася. — Розказуй, все мені розказуй!..

— Даруй, але не хочеться… Нема сил. — Очі його так пекли, мов у них піску насипано.