Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 80

Петрушевич слухав і понуро мовчав. Після довгих роздумів диктатор не дав більшовикам жодної відповіді, певний, що на Мирній конференції доля Галичини буде вирішена позитивно.

А генерал Греков готував армію до контрудару. Ретельно й серйозно. За всіма законами війни, а точніше — за своєю власною військовою виучкою. Він з’являвся у штабі о восьмій ранку — притомлений, невиспаний, але твердий і дужий, заходив до оперативного відділу, щоб довідатися про справи на фронті, потому сідав у себе в кімнаті у фотель при малім круглім столику і приймав рапорти офіцерів. Говорити належало коротко, бо суворо застерігав: не розбалакуйте — в мене нема часу! Якщо звіт не подобався, кричав і рвав. А працював, як і всі, майже до ранку, при цьому приговорюючи до штабістів: ваші товариші на фронті також не сплять. Помимо дисципліни примусив усіх старшин армії носити офіцерські відзнаки. А разом з тим роздавав чини: звання генералів було присвоєно Мирону Тарнавському і Антону Кравсу.

Сьомого червня Галицька Армія перейшла в наступ, званий червневим, або Чортківською офензивою генерала Г рекова.

Перший удар, що підхопив усю армію за собою, здійснив 13-й полк сьомої бригади з корпусу генерала Тарнавського під командою сотника Дибуляка — полк вибив у поляків Ягольницю. За ним піднялися в атаку третя і сьома бригади, й восьмого червня оволоділи Чортковим, а далі перший корпус Микитки рушив на Копичинці, другий — Тарнавського — на Бучач, третій — Кравса — лівим берегом Дністра на Галич. І диктатор зі своїм урядом знов повернувся до Чорткова, зайнявши знову ті ж апартаменти австрійської скарбової дирекції, туди ж повернувся і штаб армії.

Оскільки головні сили армії Галлера були скупчені на лінії Теребовля — Тернопіль, другий корпус, після зайняття Бучача, було кинуто на Микулинці, на поміч першому, який вів наступ саме на Тернопіль. 15 червня корпус Микитки вибив противника з Тернополя, корпус генерала Тарнавського повернув на Бережани; після запеклих боїв 16–19 червня поляки здали Бережани, і Тарнавський кинув свої бригади на Перемишляни, мріючи з ходу взяти Львів. Полковник Микитка особливо рішуче вів свої операції в напрямі Золочів — Білий Камінь, результатом чого був вихід на лінію Броди — Красне. Дещо повільніше, на жаль, просувався на Станіслав — Галич корпус Кравса — тут поляки завзято боронилися. Та все ж 22 червня йому вдалося проломити фронт біля села Скоморохи і через день осягнути лінію ріка Свірж — Дегова — Підкамінь — Яглуш.

Після цих вдалих боїв українську суспільність і саму Галицьку Армію опанував небувалий ентузіазм. Фронтові частини запекло кидалися на штурм усіх населених пунктів, що були на їхнім шляху. Все, здатне тримати в руках зброю, добровільно ставало в ряди українського війська. В штабі армії казали, що добровольців зголосилося ледве не дев’яносто тисяч. Однак брак зброї, патронів, амуніції не дозволили сповна скористатися цим напливом — взято було десь тисяч п’ятнадцять люду, і Галицька Армія стала тепер майже стотисячною.

Водночас з офензивою армії Грекова діяла у Варшаві місія Петлюри, уклавши з польським командуванням перемир’я, угоду на спільні дії проти більшовиків та визначивши демаркаційну лінію, що тягнулася від Заложців по ріці Серет попри Тернопіль, Острів, далі по залізничному шляху до Літятина, а звідтам уздовж Золотої Липи до Дністра, — штаб Грекова цієї угоди не визнав. Однак уже 25 червня армія Галлера, яку Франція забезпечила всіма наймодернішими воєнно-технічними засобами, була підкріплена новими, свіжими, багаточисельними силами, і наступ Галицької Армії захлинувся.

XXVI

Минав день за днем, тиждень за тижнем, з галицького фронту приносила паризька преса щораз чорніші вісті, а Мирна конференція відкладала рішення про перемир’я. Все це гнітило, мучило, доводило до відчаю. Нарешті серед того пожухлого настрою Панейко сказав, що треба злагодити меморіал про польсько-українські відносини в Галичині за останні десятиліття. Поляки твердять, що ці відносини були щораз гарніші, що теперішня війна є тільки прикрим епізодом та що після зайняття ними Галичини цей епізод швидко забудеться і українське населення легко змириться з польським пануванням. Отже, цій польській аргументації треба було протиставити дійсний стан речей. Треба зладити меморіал, який він, Панейко, представить тим колам Мирної конференції, з якими має зв’язки і які звернули його увагу на потребу такого меморіалу.

Сиділи й писали… Сиділи й писали… Аж тут Панейко приніс вість: про те, щоби Мирна конференція признала теперішній український уряд Східної Галичини, нема мови. Найбільше, що може бути, — нейтралізація Східної Галичини під протекторатом Антанти. Що ж! Хай так… Хай так! Однак же, — казав наступного дня Панейко, — член однієї з антантських держав хотів би мати від нас для особистої інформації проект конституції для нейтральної Східної Галичини. Так? Добре, буде проект конституції,— сиділи й писали, сиділи й писали…

І написали. Вже можна було вручати тому прихильникові галичан, але 27 червня одержала делегація УНР від Генерального секретаріату Мирної конференції таке повідомлення:

Довго, дуже довго громадились хмари — і нарешті грянув грім: кожен розумів, що це кінець ілюзіям — повна катастрофа. І підкликав Вітовський Грицана до себе, і сказав благально:

— Славчику, друже милий, їдь, чоловіче, в Галичину, вертайся та й розкажи про все Петрушевичу, а ми вже тут без тебе будемо протестувати та боротися. Тільки не ображайся. Так треба.

— Чого ж маю ображатися? Раз треба — то треба.

Вітовський провів його на вокзал і пообіцяв, що напише Вільсонові листа, в якому висловить всю правду і відверто скаже, що Найвища рада фальшива, що ніхто, в тому числі Вільсон, не дотримується «14 пунктів».

Вони поцілувалися на прощання, і Ярослав зайшов у вагон. Довга й важка багатоденна дорога стелилася йому: через Швейцарію, Відень, Будапешт, Чернівці до Чорткова, де, як стало відомо з паризьких часописів, перебував тепер Євген Петрушевич.

І поїзд рушив. А Грицан розмислював: коли Данило Галицький розбив псів-лицарів під Дрогочином, Папа Римський вирішив поміняти політику меча на політику єлею і послав Данилові королівську корону. Данило погодився, поставивши, однак, умову, що коронування відбудеться в Дрогочині. Папський делегат, який мав вручити корону, не стримався й запитав:

— А чому все-таки Дрогочин?

— Адже я розгромив тут ваших рицарів і приймаю цю корону як трофей! — гордо відказав князь.

«Що ж, він був хоробрий, — натужно думав Ярослав. — Петрушевич на такі подвиги не здатен».

Довго, ой довго пробивався він до отчого краю. Нарешті Буковина. І Галичина. По дорогах галицьких бачив руїни, сліди інвазії — перелякані і пограбовані люди, спалені хати, голі-босі діти. Перед Чортковом, у глухому подільському селі, зупинився переночувати.

— Як була ваша влада, — оповідала йому бліда жінка з червоними очима, — то взялися ділити землю, а як вернувся пан, закликав військо, і всіх нас три дні били.

Вона частувала Ярослава узваром. А під червневим небом прогриміли грозовиці, прошуміли рясні дощі… В саду, наполовину згорілому, миготіли метелики, гули бджоли, хоч ніде поблизу не було вуликів, клопоталися джмелі.