Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 125

— Ні-ні! — затрусив головою полковник.

— В такому разі, панове старшини, вже вирушайте, і зичу вам щасливої дороги, — Тарнавський підвівся й потиснув кожному руку. — Лишень проводьте гнучку політику.

— Спробуємо, — сказав Ярослав.

І трійка — Грицан, Лисняк та Левицький — покинула штаб, — надворі лив надокучливий холодний дощ.

Цього разу фронт перейшли без будь-яких ускладнень, хоча добралися у Зятківці лише наступного дня. Слащов зустрів їх як добрих знайомих, привітно й зичливо. І відразу почалися переговори. Слащов відрекомендував своїх представників:

— Полковник Дуб’яго — глава, Коновалов і Саборський, — генерал не тикав на кожного пальцем, а лиш кивав головою.

— Дуже приємно, — сказав Грицан і в свою чергу назвав себе та своїх побратимів, анітрохи не ніяковіючи, що представники Галицької Армії були чином нижче.

— Дозвольте, господа, — першим заговорив Коновалов. Заговорив і вразив галичан; з одвертим чолом і ясним поглядом, бувалий, він звертався чистою українською мовою. — В інтересі обох армій якнайскоріше покінчити безсмислиці. Я зачитаю наш проект і надіюся, що ви цей протокол з деякими формальностями підпишете і вже нині принесете своїй армії фізичний та моральний відпочинок.

Не питаючи ні в кого згоди, він почав читати. Ярослав був приголомшений таким крутим поворотом, але поволі заспокоювався: те, що пропонувала денікінська сторона, багато в чому збігалося з тим, чого вимагав Тарнавський. Коли Коновалов закінчив, Дуб’яго спитав:

— Чи погоджуєтесь?

— Передай, Ярославе, умови Начальної команди, — підказав Лисняк.

— Загалом погоджуємося, але прошу вислухати і нас, — облизавши губи, Грицан вийняв записничок.

Переговори тривали кілька годин. Були жаркі дискусії, раз навіть денікінські полковники покинули вагон-салон, де вони велися, але перегодя знову сіли за спільний стіл, і врешті-решт був вироблений остаточний документ:

— Вітаю вас, господа, — генерал Слащов говорив цілком щиро, — я радий, що ми дійшли порозуміння. А тепер чисто, так сказати, технічне питання: хто з вас поїде в Одесу?

Хвилина замішання. Галичани зглянулись допитливо один на одного, і Грицан, не довго думаючи, вирішив за всіх:

— Отаман Лисняк і сотник Левицький.

— Дуже хорошо, — задоволено сказав Слащов. — А з вами до Вінниці поїде полковник Саборський і два офіцери.

— Вельми приємно, — Грицан скосив очі на Саборського: мовчазний, але надзвичайно серйозний.

— А тепер, господа, прошу вас до… — Слащов широко всміхнувся, навіть змовницьки підморгнув. — До іншого столу…

Обід був з чорною ікрою та коньяком. Щирою бесідою і дотепами. А назавтра, опівдні, поїзд доставив Грицана та Саборського з двома офіцерами у Вінницю. Грицан якось аж полегшено зійшов на перон. Через пару кроків зіткнувся з Горлицьким.

— Привіт дипломатам! — вигукнув Іван.

— Привіт, — Грицан подав йому руку.

— Ну, як?

— Все нормально.

— А в нас новини!

— З’явилася Мати Божа?

— Не смійся, бо зараз будеш плакати… Генерал Тарнавський одержав — чуєш? одержав! — тримісячну відпустку…

— Не розумію. Кажи серйозно.

— Диктатор зняв Тарнавського.

— Та не може бути! — Грицан, здавалось, забув, що поруч очікувально стоїть Саборський з обома офіцерами.

— Замість Тарнавського — Микитка, — повідомив Горлицький. — Замість Шаманека — Ціріц. Отак, друже!

— Ко-ме-дія…

— Найбільша комедія — що і Микитці, і Ціріцу вже присвоєно чин генералів. Лягли полковниками — пробудились генералами… До речі, і Вольфа заодно зробили генералом.

Грицан озирнувся на Саборського. Що ж робити? Як бути? Тільки не губися — і тупик має вихід. Умить зметикувавши, запитав Горлицького:

— Маєш, Іване, якесь тут авто?

— Маю, бо патрулюю.

— Хай одвезе нас до «Савоя». — І Грицан повернув голову до Саборського. — Пане полковнику, зараз ви оселитесь в готелі, я доповім командуванню, а потому вже вирішимо всі інші справи.

— Прийнято.

— Іване, веди до авта.

«Хм! Хм! — отямлювався Грицан. — Дивовижно! Одначе візьми себе в руки. Поміркуй розсудливо. Не про те, що Петрушевич змістив Тарнавського, — про це буде час подумати». Але важко думати про щось інше. Неймовірно. І все ж — треба! А що довго думати? Чого? Піду по вітру… Я сповнював волю командувача. Не міг же я не виконати наказу. І вони хай собі роблять, що хочуть!»

Розмістивши Саборського і його офіцерів у готелі «Савой», Грицан прудко, щоб не лізли в голову зайві думки, подався до штабу армії,— переступив поріг канцелярії і вкопано зупинився: очі набачили Тарнавського. Камінь — з плечей: то було Грицанове спасіння. Тарнавський, щоправда, сидів збоку, а на його місці — Микитка, проте зараз це нічого не важило. Так, це порятунок! Тарнавський все візьме на себе, як і Шаманек, що примостився поруч з Ціріцом.

— Я прибув, — Грицан виструнчився.

— З чим? — спитав Микитка.

— З договором і денікінським полковником.

— Полковником? — Микитка залупав очима.