Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 124

— Доведіть до відома свого командування.

— Ми зробимо це… — тихо запевнив Лисняк.

— Разом з телеграмою, — сказав генерал Слащов, — я передаю вам проект договору. Прошу познайомитися.

Грицан поволі взяв, руки його злегка тремтіли, — чим глибше він вчитувався, тим сильніше почав його бити дрож… Він читав:

— Відповідь дати третього листопада, — сказав генерал Слащов. — Отак, господа. А зараз ви пообідаєте, і вас спровадять до Вінниці.

Якусь хвилину, мов сокира, висіла у вагоні тиша, — генерал Слащов терпеливо чекав, і отаман Лисняк хрипло промовив:

— Ми перекажемо все…

— Щасливої вам дороги.

Вони їхали до Вінниці пригнічені та причавлені. Немов на суд. Так, саме осуду чекали вони від Тарнавського, — все сталося навпаки. Вислухавши кожного, Тарнавський задоволено сказав:

— Ви зробили якраз те, що від вас вимагалося.

— Але ж… — почав був Грицан.

— Завтра Петлюра скликає якусь там нараду в Жмеринці,— не зважав на його слова Тарнавський. — Отже, доведеться трішечки зачекати… — І до Шаманека: — Пане полковнику, дайте таку відповідь генералу Слащову… беріть олівця та записуйте: «Начальна команда Галицької Армії назагал згідна на дальше ведення переговорів на умовах, предложених командою Добровольчеської армії. Одначе, з огляду на конечність порозуміння з власним урядом, що вимагає часу, делегація з відповіддю на предложения Добровольчеської армії виїде з Вінниці п’ятого листопада». Передайте це негайно. За моїм підписом.

XXV

— Дарма ти, тату, не проявив своєї влади, — Омелян говорив без дорікань, але збуджено. — За таке винних треба карати!

— Заспокойся, сину, — нарешті генерал Тарнавський спромігся на слово. — Не забувай: ми в чужому місті.

— Чому воно чуже? Наше, українське! — шкірився Омелян. — Вінниця ж — не Харків чи Донбас, де повно більшовиків.

— Але й не Галичина, не Львів.

— І все ж таки…

— Не будемо про це! — сухо перервав Тарнавський-батько; досі він лежав горілиць на ліжку, а тепер умить різко опустив ноги на підлогу, мерзлякувато покрутивши плечима.

— Я знаю, знаю! Старші завше не хочуть визнати своєї помилки — надто ж перед дітьми, — образився син.

— Діти тут ні при чому.

— Але ж то була ворожа акція!

— Абсолютно, — генерал озув чоботи, встав. — Абсолютно згоден з тобою, що це була ворожа акція.

— То чому ж ти не проявив своєї влади? — мало не крізь сльози говорив Омелян.

Генерал Тарнавський ледь не розсердився. Йому захотілось відповісти: ти ще дитина, Омелянчику, замало каші ще з’їв, аби зрозуміти! Однак, кинувши оком на сина, що з кожним днем мужнів, сказав зовсім протилежне — сказав вдавано серйозно, надаючи, проте, словам вірогідності:

— Стрілець Тарнавський, наказую піти до начальника штабу полковника Шаманека і передати мої слова: негайно викликати до штабу отаманів Ярослава Грицана та Омеляна Лисняка, а також сотника Осипа Левицького. Я зараз туди прийду.

— Слухаю, пане генерале! — Омелян хвацько козирнув, пристукнувши водночас закаблуками. І вийшов.

Це була гра — сумна й приємна, але все виявилось напрочуд по-дорослому, бо дійсно, саме вони потрібні були Тарнавському: вчора він не поїхав до Жмеринки на нараду, на якій так наполягав Петлюра. Ану завчасу просочаться вісті про переговори з денікінцями! Що тоді? Вважай, накинуться, як пси… Не одіб’єшся! І він розсудливо вислав свого ад’ютанта Паліїва та ще кількох старшин, давши їм відповідні інструкції. А вдень одіслав Петрушевичу телеграму щодо переговорів з денікінцями: якщо нарада у Жмеринці не прийме дефінітивного рішення, то Начальна команда змушена буде вести акцію на власну руку… Відповіді не одержав. Пізно ввечері зателефонував Паліїв: Петрушевич прочитав і обурився, пригрозив вжити якихось особливих заходів. Разом з тим ад’ютант доповів, що нарада зібралася доволі солідна: сам Петлюра, його прем’єр Мазепа, командувач Наддніпрянської армії отаман Сальський, полковник Коновалець, оскільки Петлюра вважає корпус Січових стрільців частиною своєї армії, кілька офіцерів; з боку галичан — Петрушевич, а також й представники Начальної команди — отамани Альфонс Ерлє, Степан Шухевич — словом, ті, кого Тарнавський делегував. Говорилося, мовляв, про дальше порозуміння, важкий стан обох армій. Слухаючи, Тарнавський скривився, наче його заболів зуб: нічого нового! Кому потрібна ця балаканина! Треба діяти. Рішуче! Однак і сьогодні Петрушевич не обзивався. Це вже було занадто!

Тарнавський налив собі міцного чаю і, поволі сьорбаючи, вернувся до розмови з сином. Звичайно, Омелян має рацію. За інших обставин можна було зробити так, як він і наполягав.

Усе почалося з того, що всі галичани, котрі перебували у Вінниці, ухвалили відсвяткувати річницю ЗУНР. Свято — з двох частин: перед полуднем офіційна частина — «Історія влади в Східній Галичині», — доповідь виголосив сотник Турчин, а ввечері — святковий концерт, під час якого сталося непередбачене — міська електростанція вимкнула світло. Довелося запалити свічки.

Однак не те зараз непокоїло Тарнавського: напередодні газети вмістили оголошення про торжества. В одному з часописів чиясь рука вписала заголовок — «Святковий в’їзд генерала Денікіна до Вінниці», — прочитавши, Тарнавський сумно-сумно всміхнувся.

Так, вони мене добре підкусили, — подумав генерал, — але що тут говорити — шила в мішку не сховаєш.

Він прибрав зі столу чашку й подався в канцелярію штабу, — Шаманек мудрував щось над картою.

— Пане полковнику, син передав вам моє прохання?

— Так-так, я відіслав свого ад’ютанта, щоб закликав усіх, хто вам потрібен. Вони зараз будуть тут.

— Отже, нині стікає термін мого послання генералу Слащову. — Тарнавський сів у фотель. — Я вирішив не чекати нічиєї згоди — ні Петрушевича, ні тим паче Петлюри. Посилаю місію до Слащова.

— Цілком резонно. Відступати не слід.

Майже водночас увійшли Поточняк, Лисняк і Левицький. Тарнавський запросив їх сісти.

— Панове, зараз же поїдете до генерала Слащова, за старшого буде отаман Грицан, — рівно почав командувач. — Прошу записати, що маєте йому передати від імені Начальної команди.

Грицан поспішно вийняв записничок.

— Насамперед — ми згодні на перемир’я, але інші умови: перше, — генерал почав загинати пальці,— Галицька Армія має повну автономію — устрій, склад, мову, прапор, герб, гімн та інше. Галицька Армія не буде вжита проти Петлюри. Корпус Коновальця належить Галицькій Армії. Галицька Армія переводиться на територію, вільну від пошестей, і їй надається кількамісячний перепочинок, матеріальне забезпечення, допомога хворим. Для поповнення Галицької Армії будуть вжиті заходи щодо спровадження до неї полонених галичан-українців з Італії, а також галицької бригади з Чехії, котра перейшла на її територію під час польського наступу нинішньої весни. Далі. Диктатор має повну суверенність над армією, а сам він і його уряд перебираються в Одесу, де йому буде надана можливість зав’язати вільні зносини з Європою. Щодо денікінського командування, то в Галицьку Армію мають бути призначені денікінські офіцери не як контрольні органи, а як особи для вирішення на місці спірних питань. — Тарнавський задумався. — Здається, все. Пане Шаманек, маєте щось додати?