Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 121

«Що не кажи, а зріють серед стрілецтва не чуті досі думки, — не знати, чи то схвалював, чи заперечував Грицан. — Бунтують, поглядають на більшовиків… Бідою може це все кінчитися. Ой, бідою… А взагалі чортзна-що робиться».

Газдейко — командир полку, — як і Шашкевич, зустрів їх привітно, охоче взявся допомогти, не з обов’язку навіть, а чисто по-людському, по-земляцьки.

— Тільки, панове, тут стріляють… — застеріг.

— Можна подумати, що ми не були на фронті…

— Древко з білим прапором маєте?

— Аякже.

— Значить, тільки трубача вам треба.

— Тільки трубача.

Дощ, як зарядив відрана, так і не вгамовувався — дощ і мряка. І йшли вони в тій мряці наче привиди. Левицький високо тримав прапор, а трубач грав-вигравав австрійський генерал-марш… Лисняк з Грицаном дещо позаду. А довкруж якась пустельна тиша, ніби у підземеллі. Тільки зимний дощ січе в очі. По обидва боки дороги рівчаки, заповнені водою. Трохи оддалік стіжок, а під ним — стрілецький кулемет, — обслуга кульчиться удвоє.

— Ми між фронтами, — процокав зубами Лисняк.

Шелест дощу — і німота… німота… німота… Денікінський кулемет ударив так несподівано, що якусь мить усі заціпеніли, а далі враз, без команди, попадали у твань.

XXIII

Генерал Тарнавський впився у полковника Шаманека німим, але важким, допитливим поглядом. Ну?

— Погано, — сказав начштабу.

— Що сталося?

— На передовій, як повідомив щойно отаман Лисняк, денікінці їх обстріляли з кулеметів… Мусили вернутися.

— І що?

— Вислали парламентарія.

— Ваша реакція?

— Я велів: за всяку ціну виконайте наказ!

— Та вони ж усі досвідчені,— сказав Тарнавський. — І Грицан, і Левицький, і Лисняк. Як же так?

— Я був з отаманом Лисняком суворим.

— Відкладати не можна.

— Я так йому і говорив.

— А я міркував, що все вдасться зробити до приїзду Петрушевича з Петлюрою, — сказав розчаровано Тарнавський.

— На жаль… — Шаманек розвів руками. — Між іншим, з канцелярії повідомили, що Петрушевич уже виїхав.

— Та най їде…

Тарнавському в якійсь мірі було байдуже: з приїздом диктатора нічого не зміниться. З другого боку — хай би послухав старшин! А вони йому заспівають, ой заспівають… Мабуть, сам причуває. Бо чом же так ревно рвався до Вінниці, та все відкладав? Аж нарешті вчора зателефонував: завтра прибуду, не сам — з Петлюрою. «Навіть з самим Господом Богом можете приїздити…»

— Іще, між іншим, — заговорив Шаманек, — є відомості, що з Відня прибув представник австрійського генштабу полковник Ціріц. Ніби нам на поміч…

— Німець?

— Німець, — кивнув Шаманек.

— Побачимо, що він за птиця, — сказав невизначено Тарнавський, та все ж поцікавився: — Ви щось про нього знаєте?

— Абсолютно нічого!

— Шкода…

— Мабуть, диктатор щось задумав…

— Побачимо… — видихнув Тарнавський. — Побачимо… І все ж хай його зустрінуть з почестю, як належить.

— Я вислав на двірець отамана Поточняка з двома десятками стрільців — буде почесний караул, навіть ваш Омелян попросився, — м’яко докінчив Шаманек. — Ви не перечите?

— Най хлопець до всього звикає… І до почестей, і до хули. Хай сам набиває собі гулі на лобі.

— А ви не поїдете?

— Ні! Чого мені там вистоювати?

Справді, чому йому їхати? Нащо? Досить того, що син зустрічає диктатора… Часом генерал Тарнавський картав себе, особливо тепер, під час епідемії тифу: не треба було брати з собою Омеляна. Він боявся за нього: не дай, Боже, захворіє! Що тоді? І переносився думками в Галичину, до Золочева, де зосталась дружина з молодшими дітьми. Тривожні то були думки, неспокійні. Йому ввижалось, що всі там помордовані,— запровадили ж більшовики червоний терор у себе… А чим ліпші поляки, Пілсудський? Чутки про наругу їх у Галичині були чорніші одна другої, як і вістки з Києва, — взявши Київ, більшовики мало не поголовно вирізували українців, як петлюрівці євреїв… Щодо вчинків більшовиків генерал Тарнавський не сумнівався, адже, як тільки-но постала Українська Народна Республіка, кинули на Україну свої війська. І повів їх не хто-небудь, а син Михайла Коцюбинського… Двох лютих сусідів має Україна: на Сході — Росію, на Заході — Польщу… Віками шматують та плюндрують землю українську. Безпардонно. Безкарно.

Під вікнами загурчала машина, Тарнавський виглянув: гості… Однак не побіг зустрічати — обійдуться… І Шаманек не рухався, тільки ледь-ледь поблід. Обидва вони стояли в закляклому очікуванні. І по хвилі дочекалися… Першим увійшов Петрушевич. Високий, стрункий, з гордою головою, наче й не було лиха. І, як завше, бездоганно вдягнутий, мовби зібрався виступати в парламенті. За ним незнайомий Тарнавському чоловік у цивільному — вуса, пенсне, на бік чесане негусте волосся. А далі військовий з гострим поглядом — Тарнавський здогадався хто це. Останнім увійшов особистий ад’ютант диктатора Тимцюрак. А де ж Петлюра?

— Головний отаман прибуде пізніше, — ручкаючись, пояснив Петрушевич, наче вгадав думку генерала. — Прошу знайомитись, пане Тарнавський, доктор Євген Левицький.

Аж тепер генерал згадав, хто перед ним. Євген Левицький —.чимсь схожий до Костя Левицького — відомий галицький публіцист і політик. Замолоду один з піонерів робітничого руху, один із засновників спершу радикальної, відтак національно-демократичної партій, редактор «Будучності», «Свободи», «Діла», а тепер посол ЗУНР у Берліні і Празі. Був депутатом австрійського парламенту.

— А це полковник Густав Ціріц.

— Дуже приємно, — і Тарнавський зустрівся з гострим поглядом німця, спокійно його витримав.

— Доїхали без пригод? — порушив тимчасову мовчанку Шаманек, що здоровкався з усіма в другу чергу.

— На цей раз так, — жваво сказав Петрушевич, хоча виглядав перевтомленим. — То зберіть, пане Тарнавський, старшин.

— Вони давно чекають, — холодно відповів генерал.

— Як, зібрані?

— Вашого приїзду чекають, — з притиском повторив генерал. — Розумієте?

— Чого ви бунтуєте? — Петрушевич нахмурився. — Не забувайте, що, крім мене, буде й Петлюра.

— Тим паче не забувайте, що жодному з вас я не гарантую життя, — спокійно відказав генерал.

— Як?

— А так…

— Ну що ж, я згоден поговорити зі старшинами до прибуття Головного отамана.

— Зараз я попереджу…

Згорблений і похилений, Тарнавський поволі почалапав до харчевні, де постійно за картами чи горілкою, з повіями і без них, у безперестанних балачках вбивали час офіцери. І зараз, видко, вели якусь палку суперечку, бо‘голоси аж на вулиці чути. При появі генерала змовкли, посхоплювалися, виструнчились. Він обвів їх мовчазним поглядом.

— Диктатор приїхав, — нарешті глухо сповістив. — Зараз прийде до вас. І Петлюра має бути. Тільки пізніше. Скажіть їм про наш стан усю правду.

— Скажемо! — погрозливо запевнив Горлицький.

— Ще й яку! — підтакнув Поточняк.

Тарнавський ніяк не зреагував, хоча в душі все клекотало. Не сказавши більше ані слова, вернувся до Петрушевича і, як допіру, глухо промовив:

— Вас чекають.

— Гадаю, зробимо так, — почав Петрушевич. — Спершу надамо слово панові Левицькому, і він оповість про наше становище у світі, а потому вже я вислухаю старійин.

— Воля ваша, — Тарнавський стенув плечима.

— Саме так, саме так, — повторив Петрушевич.

Він машинально поправив краватку і впевнено рушив. За ним — Ціріц, потім — Левицький. Хоча, — подумав Тарнавський, — все мало би бути навпаки. Видко, мав рацію Шаманек, коли говорив, що диктатор щось замислив щодо Ціріца, — надто ж той себе вільно й впевнено почуває.

У харчевні Петрушевич інтелігентно привітався з офіцерами, — йому відповіли невиразно, примовкли до німоти.

— Я зібрав вас, панове, скоріше, ніж прибуде Петлюра, — сказав диктатор, — аби порадитися, чого маємо домагатися від Головного отамана, бо між обома урядами, як ви знаєте, кілька днів тому дійшло до повного порозуміння. Таким чином, старшини не повинні вірити пліткам, котрі…