Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 120

— Цілком, — повторив Грицан.

— І здатні виконати своє завдання?

— Завжди! — щиро сказав Грицан.

— Дуже добре, — сказав Тарнавський, але далі не вів бесіди. Чомсь згадався останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський, що мав пристрасть будувати собори, а заодно розбив гайдамаків десь отут, на цьому широкоплинному Бузі, заодно брав участь у війні росіян з турками, навіть нагороджений золотою медаллю з портретом імператриці, грамота була і всьому кошу. А для іще більшого зближення — зачислив Калнишевський сатрапа Потьомкіна козацьким братчиком, у віддяку дістав іменний годинник… Кінець доволі оригінальний — розгром Січі, а Калнишевський — на Соловки.

«Чи не таке буде зі мною?» — з гіркотою подумав генерал, та одразу відігнав дурні гадки.

— Я викликав вас… — проте Тарнавський не відразу продовжив свою думку. — Це повинно бути в найбільшому секреті.

— Я умію берегти таємниці.

— Одне слово, — і знов коротка пауза, — я уповноважую вас, отамане, вести переговори з денікінцями.

— Переговори з денікінцями? — не повірив Грицан.

— Саме так, — підтвердив Тарнавський. — 3 вами ще буде отаман Осип Левицький, а за голову делегації — отаман омелян Лисняк, саме він має всі відповідні інструкції.

— Коли ж їхати?

— Поїзд на Немирів через двадцять хвилин.

— Але ж я належно не готовий…

— Не на парад їдете!..

— Перепрошую, пане генерале, я не викручуюсь, а цілком щиро вам кажу: ні Левицького, ні Лисняка в очі не видів…

— Зате вони вас дуже добре знають.

— Якщо так…

— Кваптесь! Кваптесь!

У чім був Грицан, у тім Устимчик і одвіз його на вокзал, де справді, як давні знайомі, зустріли його Левицький та Лисняк, — вони одразу порозумілися — військові, офіцери. Грицана злегка морозило: тіло сушило вогку одіж… Коли всілись, отаман Лисняк пояснив:

— Поки що їдемо в штаб полковника Вольфа.

Поїзд вийшов з Вінниці за графіком. Зате далі їхали, як зауважив отаман Левицький, немов у вічність… Зупинялися на кожній станції, вистоювали по годині, а то й більше: нема дров… Є дрова — нема пари… До Немирова, куди з Вінниці менше п’ятидесяти кілометрів, їхали майже сім годин… а в Немирові — на вокзалі, в залізничному бараку — повно хворих тифом стрільців — пожовклі, виснажені, згарячковані. Бачив Грицан, як якась молодиця дала немічному галичанину яблуко, — проковтнув, здавалось, цілим… Проте відчуття притупилося, і Грицан сприймав усі ті жахи, неначе так і мало бути… Єдина чітко билася думка: коби їх скоріше відправили до Вінниці. А поруч — друга: і що з того?

Хіба ти не видів, що діється у Вінниці? Хіба там їх чекає благодать?

Про їхній приїзд полковник Вольф був поінформований, тож одразу спровадив у штаб четвертої бригади — ближче до лінії фронту, — поінформований був і командувач бригади отаман Богуслав Шашкевич — стрункий, статурний, з хвацьким вусом.

— Знаю, панове, все знаю, — говорив він метушливо, але наперед продумано. — Отже, так: вже вечір — повечеряємо, спочинете з дороги, а вранці поїдете в полк сотника Газдейка, і він вас перепровадить через лінію фронту.

— Добре, — погодився отаман Лисняк. — Однак я повинен сповістити Шаманека, що ми добралися до вас, а то занепокоїться.

— Прошу дуже… — Шашкевич вичекав, заки той зателеграфує до Вінниці, відтак доволі ласкаво мовив: — А тепер, панове, прошу до мого мешкання на вечерю. Лишень попереджаю: там буде отаман Шепарович…

— Як я зрозумів, петлюрівець? — байдуже уточнив Левицький.

— Комендант артилерійської групи.

— Нічого, — прокоментував Лисняк. — Ми ж бо єдиний фронт…

Грицан так і не зрозумів: схвалює він чи кепкує. Власне, то все одно… А Вайди нема… Грицан ішов останнім, — хоч одяг і просох, проте його злегка дрожило, хотілося спати. У просторій селянській господі їх зустріла чорноброва молодичка в… стрілецькій уніформі, з відзнаками хорунжого.

— Прошу знайомитися, панове! — бадьоро, почасти й весело промовив Шашкевич. — Це — Василина… Моя дружина…

То був наче заздалегідь приготовлений сюрприз. Чемно схиливши голову, Грицан, коли настала його черга, м’яко торкнувся вустами вузької руки красуні — а таки красуня…

— Прошу до столу, панове, — зацокотала молодичка, звабно повівши чорними брівками. — І знайомтесь… Це…

— Отаман Шепарович, — підвівся дебелий чолов’яга.

Хочемо того чи не хочемо, — думав Грицан, — а ставимось до петлюрівців застережливо… Наче до чужинців, котрі перейшли на наш бік… Звичайно, це погано, нікуди не годиться. Але… Але!

— Треба зогрітись, панове!.. — Шашкевич висмикнув звідкись пузату флягу. — Первак подільської марки… Лік від усіх недуг!

— Наливай, Богуславе, скорше… — Василина сиділа у віночку мужчин, як троянда на городі.— Люди померзли з дороги…

— За ваші успіхи, панове! — Шашкевич підняв гранчасту склянку.

— Будьмо!

— Тільки не встидайтесь — закусуйте, — мовила Василина. — Певно, в Галичині було б інакше… Та ще коби мирний час…

— І тут добре…

— Вічно війни не буде… Бо ніщо не вічне.

Горілка відразу розтеклася, здалось Грицану, по всіх жилах, начеб хтось влив теплої крові. Після пережитого вранці йому зовсім не хотілося розмовляти. А розмова після чарки почалась наче сама собою — першим зав’язав її отаман Лисняк:

— То як ви тут?

— Мокнемо… — коротко відповів Шашкевич.

— Хворих багато?

— У бригаді лишилось сто тридцять люду…

І — наче хто ножем обрізав… Усі німо повтикали очі в тарілки, — хмару розвіяла проворна Василина:

— Наливай, Богуславе, бо чогось пожурилось товариство…

Отаман слухняно сповнив наказ… хорунжого: в гранчасті склянки забулькала сива рідина. І був новий тост:

— За кампанію проти вошей…

— Видумав, Богуславе… — дорікнула Василина.

— Такі реалії, кохана, але, міркую, товариство зрозуміє мене належно… — і обвів усіх болючим поглядом. — Еге ж?

— Еге ж… — у тон йому Левицький.

— Може, воно добре, якби договоритися з денікінцями, — здалеку почав петлюрівський отаман. — Ми й самі не проти…

«Він знає наші наміри? — вжахнувся Грицан. — Але ж Тарнавський грізно велів: нікому ані слова… Як же це?»

— У нас одна мета — обмін полоненими, — якомога твердіше сказав отаман Лисняк. — Тільки це!

— Та я розумію… — кивнув Шепарович. — Одначе повно хворих, негода, холод… Нестача одягу, взуття… Дихання фронту обчислене на дні…

— Вічно так не буде… — і Богуслав узявся за флягу. — По останній, панове, та й будемо спати… Хіба пісню на сон грядущий?

— А стрільці що подумають? Пиячимо?

— Ні, пане Лисняк, — заперечив Шашкевич. — Пісня, може, єдине, що їх зогріває… Чужина — гірше мачухи. Зрештою, згоден — вам треба добре виспатися. Завтра вас чекає нелегка дорога…

Лягли тут же, де й вечеряли. Богуслав з Василиною на ліжку, а їм постелили на підлозі два матраци. Тільки Грицан не годен був збагнути, яким чином Шашкевич їх роздобув, та втома видушила всі думки, і він заснув наче вбитий. Вранці, ставлячи на стіл сніданок, Василина заклопоталася:

— Тож вам треба білу хоругву… Без неї ніхто вас через фронт не пропустить… — і допитливо глянула на Богуслава.

— Звичайно, потрібен білий прапор.

— Хм! Хм! — метикувала чорнобривка. — Еврика!

Вона проворно метнулася до ліжка, де спала допіру з чоловіком, висмикнула простирадло, відтак вхопила ножа зі столу і — навпіл…

— А тичку, гадаю, знайдете…

— Знайдемо, — всміхнувся Грицан.

— То щасти вам, хлопці,— Богуслав міцно потиснув кожному руку. — Ми з Василиною будемо вас чекати. А газдейко все знає.

Під вікнами вже стояла підвода. За фірмана був, як сам назвався, Василь Лагода — добродушний з виду хлопчисько.

— Прошу сідати, — сказав весело. — Мої коні борзі!

Є на Дніпрі,— думав Грицан, — пороги, дніпрові пороги. Кажуть, аж сім їх чи десять — достеменно Ярослав не відав, але точно знав, що є. Ще батько історії Геродот описував їх; пізніше опис перших сімох та їхні назви залишив візантієць Костянтин Багрянородний. Перший поріг — тепер, мабуть, Козацький — назвав він «Не спи». Дуже добре назвав: хочеш щось мати, добитися чогось — не спи… Думай, шукай, помиляйся, спотикайся, але не спи. Власне, Ярослав і не помишляв про сон. Він напружено думав. Згадувалися слова Івана Горлицького, що тут, на Поділлі, повно більшовицьких республік — п’ять сіл, і вже республіка — своя, хліборобська, а ми проводимо так званий тиждень українського козака, аби збирали для нас онучі… Чудний Іван!