Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 118

— Пити… — знов, ледь ворушачи сухим язиком, немічно прохрипів Вайда. — Дайте пити…

«Напевно, мудро радив отой більшовицький агітатор, — подумав Галайда про Горлицького, зачерпуючи з відра холодної, мов крига, води. — Напевно-таки, мудро…»

— Пийте, пане сотнику, пийте…

Антон не чує його слів. Важко дихає. Щось чавить на його болючу голову. І мряка. Мряка, сильна мряка довкруги — весь світ у мряці — мряка, мряка, мряка… Сива мряка… Чорна мряка… Чорні крила… Чорно…

XXII

Про те, що Вайда захворів, Ярослав довідався від Горлицького. Одразу розшукав Поточняка.

— Біда… В Антона тиф, — з розпукою видихнув.

— Та ти що! — вжахнувся Анатоль.

— Йдемо до лікарні!

— А що з того? Чим поможемо?

— Бодай глянемо!..

— Хіба бодай глянемо…

Чимчикували не розмовляючи, аж допоки… Ярослав зупинився як укопаний, застиг, очманілий: обік вулиці в плиткій фосі голодні пси потрошили мертвого стрільця, — вони з диким гавкотом, вереском жерлися поміж собою, рвали самих себе і стрільця… Поточняк вхопив револьвер, не цілячись, вложив одного, другого, третього… Інші розбіглися.

— Жах! — випалив сполотнілий Грицан.

— Це ж вони… вони… — Анатоль недокінчив.

— Треба сказати, щоб похоронили…

— Це ж нас таке чекає…

— Не говори!

Чим ближче до лікарні, тим моторошніше робилося на душі. Грицан попросив зачучвереного санітара:

— Викличте Тетяну Острогляд.

— Не знаю такої…

— Як не знаєте?

— То розпитайте! — рявкнув Поточняк, що ніяк не міг оговтатись від щойно пережитого; здавалося, зараз висмикне револьвер й розправиться з санітаром, як допіру з псами. — Марш! Бо пристрелю!

Оклик Поточняка подіяв магічно: зачучверілий санітар умить щез, а Таня вмить з’явилася, бліда, змарніла, білий її халат увесь закалений. Ярослав підсвідомо ступив крок уперед.

— Антон тут?

— Марить… Не впізнає мене…

— Дозволь глянути, — сказав Поточняк.

З палати задушливо тхнуло; якби не Таня, обидва мимоволі заткнули б носа. Ліжка зсунуті впритул, по двоє; хворі, мов обземки на мосту, лежать упоперек… Щільно один до одного… Один до одного… Ні Грицан, ні Поточняк не впізнали Антона… А Таня розпачно зронила:

— Він не виживе…

— Царство смерті…— Ярослав не чув її.

— Дійсно… — підтвердив Поточняк.

Зачучверілий санітар, що зустрівся їм першим, разом ще з одним, ні на кого не звертаючи уваги, вхопили тифозного за руки й ноги, безцеремонно звалили на ноші.

— Ви що робите?! — заволав Поточняк.

— Він мертвий, пане, — відказав зачучверілий санітар, ніби йшлося про трухляве дерево. — Його місця живі чекають…

— Спершу хоронили по-Божому, — наче крізь сон говорила Таня. — А тепер не вистачає трун — кидають у яму і закопують…

— Господи мій… — Грицану стало жахно.

— Ми ще прийдемо… — промимрив Поточняк.

Таня ніяк не зреагувала — сліпо блимала очима, глуха й відречена. А надворі цідився дощ… Як і до того, Поточняк з Грицаном не розмовляли; Антона могла врятувати хіба що воля Божа… І обидва це розуміли. Перед будинком штабу їх перестріла Оксана.

— Петрусь захворів! — зойкнула у відчаї.

— Жах! — іншого слова Ярослав не знайшов.

Поточняк промовчав.

— Його треба врятувати! — скрикнула Оксана.

— Іди сам, Ярославе, — знесилено сказав Анатоль. — Я більше на ці подвиги не здатен… Вибач, я не винен…

— Хто ж тебе примушує…

— Ходім, — Оксана смикнула Грицана за рукав. — Ну, ходім!

— Та ходім…

Повітря в тісній, наглухо зачиненій кімнатці було сперте, з важким запахом, а маленький, зжовклий та схудлий Дударик лежав поверх брудної постелі, як правічна мумія в музеї, лежав без пам’яті, але співав.

— Оксано, біжи за фірою, — глухо розпорядився Грицан.

— Ярославе, але ж я…

— Що? — гаркнув. — Кажу: біжи за фірою!

Аж перегодя він схаменувся, подумавши, що самому треба було податися на пошук підводи, але він після відвідин Вайди перебував у такому трансі, що слова видобувались машинально, — він сам не відав, що говорить та що робить.

— Знайшла візника! — вбігла Оксана.

— Слава Богу… — пробурмотів Грицан під ніс.

У віз була запряжена низькоросла, вогка, аж волохата шкапина, спереду, на полудрабку, сидів фірман. Ярослав не бачив його обличчя — воно сховане під капюшоном з церати. Обережно вклавши Петруся на прогнилу солому, Ярослав мало не штовхнув у спину того незнайомця під капюшоном:

— Поганяйте до найближчої лікарні! А ти, Оксано, вертайся, чого будеш мокнути, сам якось справлюся.

Фірман вйокнув, та шкапина не квапилася рушати, мов не її це стосувалося. Тоді фірман обережно вбатожив її по гострих клубах — ані кроку. Лаючись останніми словами, зіскочив з полудрабка й взяв шкапу за вуздечку — аж тоді пішла…

— Тпру-у-у! — зупинив шкапину фірман. — Приїхали. — Кивнув на вузький та довгий будинок, схожий на барак.

— Може, поможете донести?

— Спершу спитайте, чи приймуть, — сказав фірман, не висуваючи голови з-під цератового капюшона.

— А чого це не приймуть? — майже обурився Ярослав.

— Все ж поспитайте…

Біля ветхих зволожених дверей сидів на колоді вусатий санітар у порваному халаті, куняв, та, побачивши стороннього чоловіка, враз схопився, перестрашено замахав руками:

— Не вільно! Не вільно входити!

— Ми привезли хворого, — пояснив Грицан.

— То й що? Все одно не вільно!

— Але ж у нас хворий! — гримнув Ярослав.

— А куди покласти? Куди? — вусатий санітар дивився на нього і сердито, і співчутливо. — Ми не маємо ані одного вільного місця, їдьте до іншої лічниці. Отут, за рогом, ще одна є.

І знову фірман під капюшоном потягнув свою шкапу за вуздечку — переставляла ноги, мов на той світ…

Справді, як і казав вусатий санітар, лікарня, а точніше — приземкувата, обдерта дерев’яна халабуда стояла в наступному провулку. Про те, що це лікарня, свідчив хіба білий прапор з червоним хрестом.

Грицан метнувся до будинку, розшукав лікаря — була то вже немолода, привітна й вельми інтелігентна людина, з почервонілими повіками та запалими від утоми очима.

— На возі хворий, в гарячці! — жестикулюючи, запально тлумачив Ярослав. — Дорога кожна хвилина!..

— Розумію, голубчику, розумію, — в такт своїм словам лікар кивав головою. — Але погляньте, голубчику, он туди…

Під тином густим рядом напівсиділи-напівлежали обмоклі стрільці. А дощ усе періщив і періщив…

— З самого ранку чекають, голубчику, своєї черги, — чекають, аби хтось умер, бо лиш тоді їх заберуть. Хочете — кладіть свого у ряд, і най чекає… Я не заперечую, голубчику.

Ярослав приголомшено мовчав. Ні, він не міг залишити Петруся під дощем напризволяще. Це було б підло!

— Отам біля мосту є шпиталь, — втомлено сказав лікар із запалими очима. — Спробуйте, голубчику, щастя.

Іншого виходу не було, довелось везти Петруся далі. Шпиталь — тісна довга будова, як стайня. Цього разу Ярослава ніхто не перестрів, — двері — навстіж. Зайшов Грицан і обімлів: на долівці покотом лежали живі й мертві, по них густо лазили воші… Санітари корчилися в гарячці. Лікаря ніде не видно, і Грицанові ні з ким було розмовляти… Хіба везти туди, де працює Таня?

Це був останній шанс. І Грицан ним скористався, — Таня Острогляд ніби чекала. Але ні, не чекала! Випадково на неї наткнувся, коли виходила кудись із шпиталю. Вона була почорніла й поникла. Наосліп глянула на Ярослава, простогнала:

— Він казав: яка безглузда смерть…

— Хто? — не одразу второпав Ярослав.

— Антон…

— Він що — помер?

— Півгодини тому…

Грицан онімів, відтак згадав, що на возі лежить Петрусь. Тремтливою правицею тицьнув кудись у простір:

— Там Дударик…

Вони отупіло поволоклися по багнюці до воза. Петрусь Дударик більше не співав, не ворушив губами… З-за розхристаної пазухи висолопився поцяткований вошами томик — історична повість Осипа Назарука «Князь Ярослав Осмомисл», подарована колись Петрусеві покійним уже Вайдою.