Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 117

— І коли кінець цій Голгофі? — стогне Галайда. — Коби вже борше здохнути…

Його слова повисають у повітрі, як павутина, бо вже й нарікати нема сил. Навіть нарікання набридли… Йдуть і йдуть… На погибель? Адже денікінці чи більшовики не щадять. І війна — не мама… А вони босі й голі. Всі до одного босі й голі. А худі коні ще вчора звечора вибилися з сил, попадали, ледь дихаючи, і Пилип, плачучи, мов дитина, перерізав їм шиї… Потому гуртом поздирали шкіру — харч на кілька днів…

— Заночувати доведеться в полі,— розсудливо мовить Вайда. — Бо щось не видно села…

Розклали багаття, та чужі вогнища не гріють. Насмажили конини, а вона солодка й приторна… А ніч темна й довга, як життя нещасного чоловіка… І бридка вода без цукру… Пшеничні снопи постелили собі під голови, накрилися ними — толочиться, витікає, гине, як люди, збідоване зерно… А може, все-таки проросте, — думає Вайда, — вродить наступного року. Але що воно може вродити? Вироджене виродків і родитиме… Що ж чинити? Може, не йти на фронт? Власне, де той фронт? Ні, не поведу я людей на вірну смерть. Лише б дістатися якогось села, лише б знайти прихисток, а звідтам — аніруш! Хай навіть судять мене до розстрілу!

На досвітку знов починає мрячити дрібний дощ, відтак густішає, а на ранок вже лиє, мов з цебра.

— Підемо далі,— вмовляє-благає стрільців Вайда, обводячи кожного болісним, тяжким поглядом. — Ми мусимо йти далі, бо інакше зогниємо, як ці снопи…

Навіть балакучий Галайда не озивається, — ніхто не хоче вставати, — вгрілися в холодній цій мокроті, бо так затишно, так приємно, як було в дитинстві біля грудей матері… Вайді й самому не хочеться вставати, але треба, бо рух — то принаймні якась ознака життя. І Вайда рече:

— Хлопці, дорогі мої, рідні, я не поведу вас на фронт… Тільки доберімся до якогось села, до якогось житла…

— А дійсно, товариство, як хочемо жити, треба розворушити свої мощі,— і Галайда підводиться першим.

І поволоклися — понурі, як колись заробітчани, і раптом він, Пилип, черпає звідкись енергію:

І — о диво! — стрільці, чавкаючи по багнюці обв’язаними онучами ногами, його підтримують. І хай не лине пісня, як належало б, хай неголосна вона, але — жива. І немов у казці з сірої пелени дощу виринає село. Несподівано, на приємність-втіху, знаходять у нім своїх — таких же голодних, холодних та босих. І хворих. Майже всі хворі. І все-таки село — бодай запах людського житла. І то вже легше… Раптом Вайда впізнає Горлицького; кудись той борзо чимчикує. Вайда згадує вінницький ресторан-шинок «Якір» і кидається до Івана, наче до брата, хапає за руку, збуджено белькоче:

— Як? Ти тут?

— Хочу власними очима бачити стрілецтво. — І з сарказмом: — Це ж так цікаво буде для історії…

— І що робити далі?

— Арештувати всіх старшин і брати командування в руки стрілецтва, — без роздумів, без вагань каже Г орлицький. — Це вони, старшини, довели нас до такого стану, це з їхньої вини стільки гине стрільців!

— А що це дасть — арештувати? — не розумів Вайда.

— Будемо з більшовиками і будемо вільні. Більшовики не покладаються на Антанту, на сторонню допомогу. Самі державу творять. Робітничу державу, без панів. Женуть Петлюр, денікінців та іншу нечисть, щоб не пили людську кров.

— Це треба обдумати…

— Думати? — різко перепитує Горлицький. — Але чим довше думати, тим більше сохне голова. Ми будемо думати, а тим часом губитимуться людські життя. Ні, тут мало треба думати! Тут треба багнет гострити!

— Ніби й мудро речеш, але чи захоче стрілецтво на таке піти? — вагається Вайда.

— Захоче, якщо добре з ним поговорити. Слово — воно, знаєш, наче крапля, ота крапля, що годна камінь продовбати.

— Звісно, воно так, але то треба думати. І чи всі підуть за більшовиками? То ще питання…

— Треба зробити так, щоб пішли!

— І все-таки варто подумати… — прицмокує Вайда. — Галичани далекі від більшовиків… Таки варт подумати…

— А я думаю! Де ти на постої?

— Тільки стрільців розмістив…

— То ходи зі мною.

Горлицький взяв Вайду попідруч, кивнув на скособочену хату під солом’яною стріхою.

— Отут я зупинився. Там ще є наші.

Стрільці покотом лежали на долівці. Лиш біля печі було місце. Мабуть, — здогадався Вайда, — для Горлицького.

— їсти будеш?

— Як щось маєш…

— Та поки що маю, — відказав Іван. — Трошки хліба і трошки солонини — поділимося. — Він розв’язав свій мішок. — Отож я, краяне, й хочу, аби ми разом подумали.

— Тихіше, почують…

— А я не боюся! Та й сплять вони.

Скибка черствого хліба… Шматочок білого сала… Яка то розкіш!.. І як жаль, що всього того так мало… Знов заходить ніч. Десь у кутку кришать солому щури. На печі сопе господиня. Здогадується Вайда: мусила пустити їх до своєї пустки, але нема чим світити, тож доводиться рано лягати, а спати не хочеться, і сохне голова… До хати входить ще кілька стрільців. Хтось вносить якогось патиччя, кидають у грубку. Гріються. Щасливо прицмокують, що над головою мають дах.

— Так! Так! — переконано твердить Горлицький. — Треба судити тих, хто у цьому винен, — судити так, як у сімнадцятому в Росії, і розстрілювати!

— Ти часом не більшовицький агітатор? — чи то жартома, чи дійсно підозріло глянув на нього Вайда. — Щось ти викривити мене хочеш… Або спокусити…

— У соціальних питаннях, друже мій, і Петлюра, і Петрушевич жонглюють між соціалізмом і капіталізмом, — не слухаючи його, веде свою думку Горлицький. — Ось і виходить: ні пес, ні баран, а в політиці — сиві коні, червоні шаровари і довгі інтерв’ю для чужих репортерів.

— А мені здається, що джентльмен Петрушевич сів грати не з тими партнерами, — каже Вайда. — Його партнери виявилися шулерами, обіграли його фальшивими картами.

— Це не те! Арештувати всіх треба! — рішуче наполягав Горлицький. — Але на сьогодні досить. Спім…

Замовкають. Яка дика ніч! Вайда одчував, що його морозить, що йому в роті гаряче. Невже починається? Іван щось говорить, та він уже не годен розібрати, белькоче у відповідь якісь слова… А за вікном туляться до голого стовбура ворони… Так міцно-міцно туляться…

Минула ніч, минув день, і витягнулось лице Вайди, його лихоманило, наче скляні, блищали очі. Таню! Чуєш, Таню, щось погане буде… Брате… Твій перстень і досі на моїй руці, але щось погане буде… Антон задихався. Метляв головою. Розхриставши на грудях брудну сорочку, просив хрипло і натужливо:

— Іване, води…

— Івана нема, Іван Горлицький уранці зник… — схилився над ним Пилип Галайда. — Нате, пане сотнику, напийтеся… Може, зігрієтесь, може, легше вам стане…

Антон ковтнув кип’ятку, закашлявся й відкинувся на солому — спітнілу, як і він. А Пилип Галайда скорботно, скрушно похитував головою. Він належав до тих чесних галичан, котрі не покидають своїх старшин. Пилип був чоловіком років під сорок, походив з Нового Милятина, що між Львовом та Буськом, мав там клаптик землі, жінку, троє дітей і коня. Коли почалася світова війна, його забрали в австрійську армію, на Сербії був поранений, а коли повернувся додому, застав попіл. І розповіла жона, як розлючені донські козаки перед відступом у п’ятнадцятому році спалили їхнє обійстя лише за те, що вона не дала для їхніх коней сіна. А де було взяти того сіна? Так і згоріла його, Пилипова, хата. Але добре, що всі живцем не погоріли, бо козаки стріляли по вікнах, а хата була під стріхою. Він, повернувшись з фронту, збудував ліплянку з глини, виміняв корову на коня, бо залишалася теличка, — був власний кінь, то вже якось крутили світом. Його мобілізували в Галицьку Армію після листопадового перевороту. Дружина розраджувала, щоби не йшов, але про нову республіку так багато говорилося: захистім її і будемо раювати. Він повірив. І ось тепер чипіє голий-босий, далеко від свого краю.