Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 110

— Старайтесь не старайтесь, а на параду все одно не поїду… І не намовляйте… — докінчив невпевнено.

— До від’їзду все готове, пане генерале, — Шаманек був непохитний у власному рішенні.— Армія чекає вас.

— Заварили кашу…

— Підемо? — І Шаманек повторив: — До від’їзду все готове.

Те, що застав Тарнавський на вокзалі, не стільки обурило, як вразило: позад салон-вагона причеплено кілька платформ. На них брички, коні, авто. Він хотів був зажадати від Шаманека пояснень, але той випередив його:

— Я міркую: Штаб Начальної команди слід перенести до Києва. Хіба я не говорив з вами про це?..

— Краще його перенести до Бару!

— До Бару? — оторопів Шаманек. — Але… Бар під Жмеринкою…

— Отож воно…

Але в салон-вагоні Тарнавський почасти заспокоївся. Надто ж коли Паліїв подав міцний чай. П’ючи маленькими ковтками, Тарнавський знов повернувся до своїх спогадів про Київ, коли був там комендантом табору австрійських військовополонених, про що у свій час розповідав Шаманеку та Вітовському, — тепер його слухачами були Поточняк і Паліїв, йому подобалось згадувати, і на душі поволі відлягало.

Перед Козятином Тарнавського повідомили, що там перебуває Петлюра, котрий вертається з-під Боярки після короткого відвідання фронту. І бажає з ним зустрітися. Тарнавський насупився:

— А чого ж він не їде на параду?

— Певне, боїться жидівських погромів, — сказав Поточняк.

— У печінках мені той Петлюра… — генерал покрутив головою.

— Однак здибатись треба, — сказав Шаманек.

Тарнавський промовчав, йому згадалось, яку оцінку давав Петлюрі Винниченко, коли ще був головою Директорії,— сам Тарнавський не чув, хтось із прибічників Винниченка повідав. Петлюра, — казав Винниченко, — заслинений дегенерат… обмежений, неосвічений… імовірно, хворий чоловік, що увірував, буцім він вище інших, вождь нації, гетьман України… Тарнавський був згоден з Винниченком, однак у Козятині велів зупинитися. Петлюра зустрів його з обіймами, як завше, самовпевнений, з вічною посмішкою на вустах.

— Слава Україні! Я вас вітаю, генерале!

— І я вас, пане Головний отамане… Героям слава.

— Отже, ми в Києві!

— Поки що…

— Чому такий песимізм?

— Не забувайте, що паралельно з нами на Київ іде армія Денікіна, — холодно й стурбовано сказав Тарнавський.

— Денікін — це Антанта, пане генерале! — Петлюра запалювався. — Антанта, а не більшовики! Я певен, я глибоко переконаний, що він трохи побуде в Києві й піде на Москву. А ми з вами, генерале, залишимося. Розумієте? За-ли-ши-мо-ся!..

— Можливо, можливо… — промимрив Тарнавський. — Але що робити тепер? Денікін під Києвом. Радив би встановити демаркаційну лінію…

— Нема потреби, — Петлюра безапеляційний. — Денікіна я не боюся! Я певен, я глибоко переконаний, ручу вам, що шістдесят відсотків денікінської армії перейде до нас!..

— Можливо, можливо… — знову промимрив Тарнавський.

— А врочистий в’їзд до Києва ми зробимо таким, як це було торік, коли скинули гетьмана Скоропадського!..

— Іще, однак, не забувайте: з-під Одеси проривається на північ Червона Армія. Звідки гарантія, що вона не вдарить нам у спину?

— Про це потім, потім… — Петлюра кисло скривився, безпечно відмахуючись рукою. — Якось то буде…

«Якось то буде…» — подумки повторив Тарнавський улюблену фразу Петлюри; справді, він зовсім не знає військової справи… Що за Головний отаман?! Проте вголос Тарнавський сказав:

— А пощо ця парада у Києві?

— Військо так хоче…

«Ось і всі його мотиви, — роздратовано подумав Тарнавський, — «якось то буде» і «військо так хоче»… Унікальний багаж!»

— Моя порада вам така, — сказав Петлюра. — Постарайтесь не входити з Денікіним у конфлікти. Денікін має на плечах більшовиків. Я певен, я глибоко переконаний, що на правий берег Дніпра він не наважиться переходити. Я вислав до нього на переговори Омеляновича-Павленка. Словом, не хвилюйтесь, нема потреби. І прощавайте, бо мене чекають важливі справи в Кам’янці-Подільському…

Він стрімко простягнув Тарнавському руку, а той відвернув очі, хоча й подав свою правицю… Обидва поїзди рушили — в різні напрямки… Шаманек не відразу спитав у Тарнавського:

— Що там було?

— Побажав нам щасливої паради… — командувач Галицької Армії дав зрозуміти, що воліє помовчати, аніж продовжувати цю небажану для нього розмову. — Так що — їдемо…

У Фастові йому доповіли, що генерал Кравс уже виїхав, але… з великим запізненням; Шаманек зреагував по-своєму:

— Ми ще можемо його наздогнати…

— Якщо зайцю насипати на хвіст солі…— Тарнавський аж нарешті, вперше після вчорашнього дня, всміхнувся.

— Як це? — не зрозумів німець.

— Та це українська приповідка, — засміявся Поточняк. — Якщо хочеш наздогнати зайця, насип йому на хвіст солі…

— А-а-а… — і Шаманек видовжив уста в посмішці.

— В усякому разі, можем не спізнитись, — резюмував Паліїв.

Запізнилися-таки; на київському пероні їх зустріло кілька галицьких старшин, один з них і пояснив Тарнавському:

— Парада вже йде… На Хрещатику, на Володимирській — коло будинку колишньої думи. Генерал Кравс уже там. Їдьте!

Хутко було викочено з платформи авто. Поруч з шофером, як і належало, всівся Тарнавський, позаду Шаманек, Паліїв та Поточняк. Тарнавський подумав: нема нічого гіршого, як наздоганяти чи втікати… Він і не передбачав, що його очікувало не лише перше, але й друге…. Саме те, друге, було приголомшуючим, катастрофічним, зрештою, щось подібне він віщував, коли назвав такі паради авантюрою.

Усе почалося з тої хвилини, коли авто сягнуло пам’ятника Бібікову — тому самому Бібікову, який не лише прославився у Бородінському бою, але й був генерал-губернатором Південно-Західного краю, тобто Правобережної України, міністром внутрішніх справ Росії, спричинився до розгрому Кирило-Мефодіївського братства, загнав у неволю Тараса Шевченка… Навстріч їм — хаосна лава кінноти й піших. У Тарнавського похололо під серцем, — шофер змушений був загальмувати. Першим оговтався, збагнув ситуацію Поточняк: вихопивши пістолет і скочивши на брук, пальнув кількома пострілами вгору — роз’ярений кінь здибився перед ним, мимоволі спинилась решта, а вкрай переляканий сотник, упізнавши Тарнавського, пояснив, збиваючись:

— У Києві — денікінці… На думі синьо-жовтий прапор… Хтось вивісив і російський… Козак зірвав, потоптав… Денікінці і козаки б’ються…

— І все ж ви повинні повернутися, а не отак ганебно втікати, — рівно сказав генерал Тарнавський.

— Але генерал Кравс — у полоні!.. — докинув інший старшина.

— І ви його покинули?

Ті, хто оточив авто, похнюпились, потопталися. Сяк-так паніку вдалося погасити: кінні звернули коней, а піші показали спини… Та проте авто Тарнавського стояло на місці; кожен мовчки питав один одного, що робити далі,— всі чекали слова командувача.

— Вертай на двірець, — звелів Тарнавський шоферу. — А то, чого доброго, самі потрапимо в полон до денікінців…

— Який скандал… — заквилив Шаманек. — Який скандал…

— Я ж попереджав, — Тарнавський злостився. — Ніхто мене не послухав. Тепер маєте, маєте!.. Тіштеся!

Ніхто ані півслова не зронив, — авто мчало на вокзал швидше, аніж на маніфестацію… Всі похапцем забилися в свій затишний салонний вагон.

— Чому не рушаємо? — все ще злостився Тарнавський.

— Зараз довідаюся, — Паліїв спритно зіскочив з тамбура, а повернувся вкрай розгублений. — Нема паротяга…

— Як — нема? — Тарнавський округлив очі.

— Нема… — Паліїв безпорадно розвів руками. — Кудись дівся… Більшість залізничного персоналу самі москалі… Якщо не співчувають більшовикам, то принаймні симпатизують денікінцям… Як у Львові польські залізничники…

— Який скандал… — знов заквилив Шаманек. — Який скандал…

— Дозвольте мені, пане генерале? — підхопився Поточняк.

— Давайте скоріше! — крикнув Тарнавський.

Поточняк зник, а у вагоні — напружена тиша. Десь відлунювали поодинокі постріли, свистали локомотиви.