Спалені обози - Куртяк Євген - Страница 109

«Треба негайно їхати до генерала Бредова, — вирішив Кравс. — 3 одного боку, аби запобігти всяким непорозумінням, а з другого — самому почати з ним переговори».

Його авто рушило: накази генерала Кравса завжди виконувалися моментально. За ним решта делегації. І раптом… Раптом на розі Хрещатика і Александріївської вулиці хтось метнув з будинку на тротуар бомбу чи ручну гранату — вибух струсонув повітря. І дика паніка. Свистять кулі… Шиби сиплються на вулицю… Пронизливі крики страху і зойки поранених… Перші трупи…

Авто Кравса ледве вирвалося з того місива, та вже на наступній вулиці його затримав денікінський патруль — довелося довго пояснювати мету; денікінці не лише вислухали, але й дали офіцера, щоб спровадив до п’ятої гімназії — місця постою генерала Бредова. Кравса разом з іншими членами делегації провели до просторої аудиторії й сказали чекати.

Генерал Бредов в оточенні штабних офіцерів з’явився хвилин через десять, — після взаємного представлення розсілися, і генерал Кравс сказав:

— Пане генерале! Наші війська зайняли після важких боїв Київ; ми і ви воюємо проти спільного ворога — більшовиків. Ми оба вояки, і політика нас не обходить. Я прийшов сюди, щоби установити з вами демаркаційну лінію, а потім разом далі воювати з більшовиками. Політичні перетрактації залишім політикам.

— Кієв, мать рускіх гарадов, нікогда нє бил украінскім і нє будет! — суворо відсік генерал Бредов, як тільки йому переклали те, що сказав Кравс.

— І все ж полишім політику, — попросив Кравс, — ми повинні обговорювати лише військове становище, а помимо того, наші переговори мають тільки провізоричне значення, бо я не маю ніяких повноважень робити тривалі умови. Роблю це тільки як начальний комендант тієї групи українських військ, яка тут діє, щоби уникнути конфліктів. В дорозі наша делегація під проводом генерала Павленка, який має більші повноваження і кожної хвилини може наспіти.

Кравсу переклали відповідь Бредова.

— Цей Павленко — це Омелянович-Павленко?

— Я не знаю, котрий це Павленко… — збрехав Кравс.

— Якщо це Омелянович-Павленко, то він буде розстріляний! А з Петлюрою взагалі не будемо розмовляти, бо він бандит! А яке ваше ставлення до отамана Петлюри?

— Галицька Армія після боїв з поляками була витіснена за Збруч і воює тепер з більшовиками, має свою Начальну команду, — Кравс ухилявся від прямої відповіді.— Я протестую, пане генерале, проти роззброєння наших відділів військовими…

Кравсу переклали обурення Бредова:

— Чому ваші війська зневажили наш прапор?

— Це була більшовицька провокація, — сказав Кравс.

Йому переклали наказ Бредова:

— Ви повинні негайно залишити місто!

— Я не можу цього зробити без наказу мого командування, — заявив Кравс. — А крім того, ми здобули місто, і я також зобов’язаний боронити його.

Кравсу повторили наказ Бредова. «Він ігнорує міжнародні звичаї,— подумав Кравс, — глумиться наді мною». Обурений, генерал Кравс висмикнув свій револьвер і простягнув Бредову:

— Вважаю себе вашим полоненим!

Кравсу переклали слова Бредова:

— Ви мені не потрібні!

І генерал Бредов вийшов з аудиторії, повісивши на шию Кравса камінь мук. А дійсно! Де Петлюра? А Петрушевич? Чому мовчить генерал Тарнавський? Де задлялася делегація Омеляновича-Павленка? А становище жахливе! У Києві — все ясно… Але другий корпус Вольфа досі не взяв Коростеня й не розвинув наступу далі. З боку Умані пруть особливо сильні денікінські частини… Коло Попелюх три більшовицькі дивізії… В Одесі зібралася нова група Добровольчої армії і ще двадцятого серпня зав’язала біля Роздільної бої з більшовиками…

Через годину а чи більше ввійшов усе той же генерал Бредов. Кравсу переклали його слова:

— Я готовий продовжити переговори.

«Поки його не було, — подумав Кравс, — денікінці взяли місто в свої руки. Міста я вже не можу врятувати, але армію мушу за всяку ціну. Бредов хитрий і підлий! Хоча на війні кожний засіб, що веде до перемоги, добрий, та все ж Бредов вчинив нечесно».

Кравсу переклали першу вимогу Бредова:

— Жадаю здати зброю!

— Я відкидаю цю вимогу!

Кравсу переклали:

— Тоді пропоную ввійти з нами у військовий союз.

— У мене нема на це повноважень.

Бредов знову щось пропонував — Кравс знову щось відповідав… Уже запала глибока ніч, коли після довгих торгів обидва генерали нарешті поставили свої підписи під договором:

Коли, підписавши договір, генерал Кравс вийшов на вулицю, щоб їхати на вокзал, його авта… не було — стояло якесь старе, чуже. Шофер коротко пояснив: денікінці обміняли…

XVI

31 серпня. Вінниця — Київ — Вінниця…

Учора, після того, як Кравс зателеграфував до Шаманека про взяття Києва, генерал Тарнавський надіслав йому свій наказ: до міста військам не входити, лише обсадити всі мости й шляхи, а головні сили залишити поза містом. Видавши цей наказ, він спокійно ліг спати. І так міцно скував його сон, що й не почув, як увійшли Паліїв та Поточняк, — наближався ранок.

— Пане генерале, пане генерале… — обережно поклавши руку на передпліччя Тарнавського, тихо кликав-благав Паліїв.

— Що таке? — командувач нарешті розклепив очі.— Підкрутіть лампу, а то я нічого не бачу. — Це вмить зробив Поточняк.

— Прошу пробачення, що ми вас розбудили так рано, — м’яко сказав Паліїв, — але нас послав пан Шаманек…

— Що йому треба? — Тарнавський опустив ноги з ліжка й встромив у сукняні капці.— Що сталося?

— Нічого особливого… Пан Шаманек просив, щоб ви одяглися: генерал Кравс видав-таки наказ про парадний в”їзд підвладних йому військ до стольного Києва… — патетично докінчив Паліїв. — Отже, ми також повинні поїхати… Так радить пан Шаманек…

— Здурів ваш Кравс!

— Для підкреслення торжества хвилі…

— Торжества хвилі…— пробурчав Тарнавський. — Ситуація трудна й непевна, а Кравсові скочила до голови парада!

— Пан Шаманек уже вдягнутий… — делікатно нагадав Паліїв.

— На параду не поїду! — різко відповів Тарнавський, водночас знімаючи з поруччя галіфе. — Бо знаю з досвіду, що в таких випадках виходить сама авантюра…

— Пане генерале, — сказав Поточняк голосніше звичайного, лише б Тарнавський звернув на нього увагу. — Отаман Грицан знайшовся…

— Де ж він?

— У бригаді Кочмарика. — І Анатоль квапом додав-попросив: — Дозвольте мені разом з вами відбути до Києва — я враз його вам доставлю!

— Добре, їдьте, — спроквола махнув Тарнавський. — Скажіть Шаманеку, що зараз я прийду…

Він побачив, як в обох засяяли очі, і обурення його поволі вляглося: в глибині душі він визнав слушність акції Кравса: стрільцям потрібна-таки якась врочистість, вони ж бо марили Києвом, Золотими Воротами, князем Володимиром, Дніпром…

Як і мріяли побачити Софіївську площу з Хмельницьким, де проголошено було злуку двох У країн. Проте, зиркнувши в канцелярії на бадьорого та метушливого Шаманека, Тарнавський знов забурмотів: