Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 3

Яким був план нападників тепер, жінка поняття не мала. Зате зрозуміла — хай би там що, але через неї все в парочки полетіло шкереберть. Обоє, судячи з їхніх дій, виявили себе. Хоч точно не збиралися розкриватися до останнього.

Ззовні почувся крик Левченка, брязкіт розбитого скла, ще постріл, потім гримнуло у відповідь. За цим гармидером Галина, скрутившись калачем під прилавком, не могла розібрати жодних слів. Заплющивши очі, вона молилася Богу, аби худому — справжній Череп, інакше й не скажеш, — стало не до неї, тільки б не надумав помститися жінці.

Між тим, худому та міліціонеру й без Божого втручання було зараз не до Галини.

Той, кого назвали Черепом, сіпнувся за ридикюлем. Яковлєв рикнув тоном старшого, якому не заперечують:

— Кинь!

Взута в кирзовий чобіт нога роздратовано копнула сумку, відкидаючи до стіни.

— Скільки їх там? — спитав худий.

— Один. Автомат у нього… твою мать!

Підтверджуючи це, знадвору полоснула по вікну коротка черга.

— Рвемо! — скомандував чоловік у міліцейській формі, пославши чергову кулю назовні.

Пірнувши під вікном, він, не думаючи довго, садонув по дверях, забувши, що сам зачинив їх на клямку. Не перестаючи лаятись, відсунув її, знову вгатив з носака. Розчахнув, двічі вистрілив, змушуючи автоматника за мотоциклом поміняти позицію, і, вигравши секунди, повторив:

— Давай!

Стрімко опинившись поруч, упершись плечем об одвірок, худий миттю оцінив їхнє становище.

Двоє проти одного — явна перевага.

Тим більше, мотоцикл зупинився на невеличкому півкруглому майданчику біля магазина. Чим являв собою чудову мішень: перехресний вогонь із дверей та вікна не лишав противнику шансів. Але проти них був досвідчений боєць, до того ж озброєний автоматом. Це дозволяло на якийсь час заблокувати обох у магазині. Запасного ходу не передбачили, товар розвантажували й заносили через передній вхід.

Пастка.

Жоден із них не знав цього наперед.

Часу обмаль. Це розуміли не тільки нападники. Автоматник ззовні також прорахував ситуацію. Причому можна не сумніватися: стрілянину почули, селище невелике, в міліцейському відділку дуже скоро дізнаються про бій. Тож особовий склад буде тут максимум за десять хвилин — міліція недалеко. Тому, хто контролює магазин із вулиці, треба примудритися й потримати тих, хто всередині, ще трошки. Вихід для обложених напрошувався єдиний — прорив.

— Е, ви там! Чуєте мене! Кидай зброю, виходь по одному! — долинуло з–за коляски.

— Зараз! Вийдемо! — крикнув чоловік у міліцейській формі.

Підморгнувши худому, він лапнув кишеню галіфе. Аби хтось міг уважніше придивитися до нього, розгледів би — штани та кітель з різних комплектів. Галіфе великуваті, доводилося сильніше затягувати пасок, аби втримати їх на стегнах. Рука пірнула всередину, виринула з гранатою.

Моргнув знову. Худий так і не зрозумів, тик це чи старший справді підбадьорює, кивнув у відповідь.

Далі чоловік у формі спритно відігнув вусики. Затим — обережно витягнув кільце, міцно стискаючи ребристе яйце в кулаку. Ступив у пройму дверей, потім — ще крок уперед, підняв руки:

— Умовив, начальнику! Амба нам! Добровільно, бачиш? Дивись!

Постать за мотоциклом заворушилась, поволі почала випростовуватися.

І тоді чоловік у міліцейській формі, коротко замахнувшись, жбурнув гранату в його сторону.

Але в останній момент сяйнуло — противник точно чекає підлоти, напевне розгадав його маневр. Тож у русі, вже коли метав, зробив невеличкий розворот.

Ця зміна постави спрямувала ребристе яйце не в сам мотоцикл.

Рвонуло зліва від нього, зовсім не пошкодивши транспорт.

Офіцер таки дійсно передбачив задум — стрибнув великою кішкою, прийшов на руки, перекотився на живіт, і з цієї позиції відкрив вогонь.

Але сектор обстрілу нападники змогли збільшити. Увагу офіцера відволік стріляниною худий, змусивши того знову перекотитися, міняючи позицію — тепер його нічого не прикривало. Бо тим часом «міліціонер» уже проривався вперед, пригинаючись на бігу. Головне — дістатися за поворот вулиці, туди, де вони лишили свій мотоцикл.

Зрозумівши — двох поки не взяти, офіцер зосередився на дверях магазину, скупими пострілами не даючи Черепу висунутись.

Враз ревонув мотор. Мотоцикл із коляскою вирулив просто на нього. Перевдягнений міліціонер за кермом вирівняв машину, явно йдучи на таран.

Тільки того й чекаючи, Череп стрімголов, мов влучно пущене гарматне ядро, вилетів з дверей магазину. Стріляючи на бігу, відчайдушно рвонув, намагаючись махом скоротити відстань між будівлею та мотоциклом, котрий рухався навперейми, аби підібрати втікача.

Крутячись на сухій землі, здіймаючи довкола хмари сірого пороху, Левченко наставив автоматне дуло в бік рухомої мішені. Палець зрісся зі спуском. Натиснув, випускаючи останню, через те — найдовшу чергу.

Кулі лягали віялом.

Ті, котрі наздогнали Черепа, розвернули його на бігу. Впав він, немов мішок із сухими кістками, — принаймні, таким вийшов звук, коли тіло стукнулося об землю. Але чоловік, який назвав себе майором Яковлєвим, отримав чималу фору, надавши газу та швидко зникнувши з очей.

Лишивши за собою хмару куряви.

— Я так і не почув, чому нападники не могли бути члени націоналістичних бандформувань.

Андрій передбачив питання й приготував відповідь. Капітан Віктор Сомов зациклився на боротьбі зі збройним націоналістичним підпіллям. І Левченко розумів: новий начальник місцевого відділу НКВС у даному випадку керувався лише, так би мовити, логікою свого призначення.

Михайла Тищенка, начальника стаханівської міліції, вбили три тижні тому, в середині липня.

Озираюсь назад, Левченко намагався збагнути, чому події стали розвиватися так швидко. Адже кого–кого, а повстанців тут не чекали. Бо ще на початку літа, зібравши особовий склад, начальник зачитав офіційний документ. Де говорилося: стрімкий, успішний та переможний наступ Червоної Армії сприяв швидкій дезорганізації заходів фашистських посіпак, спрямованих на розбудову власних підпільних військових структур. Це означало: на території Кам'янець–Подільської області більше не існує незаконних збройних формувань українських буржуазних націоналістів, створених для ескалації терору й насильства. Ось їхня мета — підриву соціалістичного устрою на звільнених від німців територіях.

Отже, завершив тоді коротку політінформацію Тищенко, міліція може зосередитися на виконанні своїх прямих обов'язків. А саме — боротьбі з бандитизмом, спекуляцією та іншими порушеннями соціалістичної законності. З тим особовий склад і розійшовся. Але вже наприкінці літа правдивість подібних висновків поставило під сумнів убивство того, хто їх зробив.

Сталося все за короткий час.

Спершу на базарі патруль затримав злодія. Той, навіть не дійшовши до відділення, заявив: готовий надати цінну інформацію органам, хай лиш не будуть такими строгими. Отримавши гарантії, повідомив: у його сусідів уже кілька днів живе підозріла дівчина. Раніше злодюжка її не бачив. Спроби підбити клинці вона припиняла, чим викликала додаткову підозру. А вчора вночі до сусідів хтось приходив, і те дівчисько вийшло проводжати незнайомця. Затриманий божився — німецькі шпигуни, не інакше. Збираються підірвати електростанцію, на якій завершуються відновлювальні роботи.

Подібні справи зазвичай негайно треба передавати до НКВС. Та начальник користувався тією важливою для нього обставиною, що в умовах війни міліція як складова комісаріату внутрішніх справ, отримала більше незалежності від «старших товаришів». Оперативне реагування стало зараз потрібніше тактичного узгодження дій, що однозначно забирає час.

Тож учорашній партизанський командир, який не пішов далі на фронт, а очолив міліцію в Сатанові, вирішив самостійно почати операцію.

Після чого прожив лише тридцять шість годин.

Документи в затриманої дівчини виявилися в порядку. Але досвідчений партизан відчув — перед ним може бути зв'язкова підпільників. Сам не так давно інструктував партизанських «ластівок».