Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 2

— Нічого не знаю про перевірку, — заявила Галина.

— Що ж то за перевірка, коли про неї знають, — парирував худий. — Продавець ваш де?

— Я тут за всіх. Завідуюча, продавець, прибиральниця.

— Знайома картинка. Тим краще.

— Чим це — краще?

— Нема, на кого звалити. Перекласти відповідальність… у разі чого.

— Що я повинна перекладати? У чому взагалі завинила?

Галина не панікувала. Внутрішній голос тихо підказував: незалежно від ситуації витримка — зброя дієвіша, ніж зрив на бабську істерику. Поки стріляла поглядом із міліціонера на цивільного, стара квапливо вийшла, лишивши двері ледь прочиненими. Лейтенант тут же виправив помилку, закріпивши зсередини клямку. Там, біля дверей, і став. Звідти зручніше зиркати у вікно.

— Бачу, нерви в нас. Рильце в пуху чи ні? — скрадливо поцікавився худий.

— Слухайте, пришли без попередження, відразу лякаєте…

— А ви не бійтеся, — перервав той.

Нездорового кольору шкіра натягнулася на вилицях, від чого обличчя ще більше стало нагадувати череп. Очі видавалися темними дірками, враження підсилювали кола круг них. На відміну від старанно поголеного міліціонера, щоки худого були гладенькими зовсім не від бритви. Брови виявилися білими, ще й трохи жовтуватими, під колір шкіри, та дуже рідкими.

Навіть кришталево чиста людина, котра не відчуває за собою жодної провини, при зустрічі з таким мимоволі відчує тривогу та наближення небезпеки, хоч і не знатиме її природи.

— Мені нема чого боятися, — рішуче відрубала Павлівна.

— І не треба, — сказав худий. — Від вас, товаришу завідуюча, вимагається лише бути пильною, як ніколи. Так, скільки хлібних талонів ви вже встигли сьогодні отоварити?

Замість відповіді Галина видобула з–під прилавку старий шкіряний ридикюль без однієї ручки, розстебнула його, двома пальцями видобула невеличкий стосик талонів.

— Ось.

Кістлява рука простягнулася долонею догори.

— Давайте.

Галина поклала талони назад.

— Документи лейтенанта я бачила. Ваші попрошу.

Чоловіки перезирнулися. Лице міліціонера розпливлося в широкій щирій посмішці, відкривши білу зубну коронку в лівому кутику.

— Оп! Оце діло! Кажете, товаришу майор, пильності нема, пильності нема…

Тонкі губи на лиці худого лишилися жорстко стуленими.

— Похвально, товаришу Свириденко. Похвально, — говорячи так, ковзнув рукою за викот старого довоєнного осіннього плаща, витяг червоне посвідчення, помахав перед Галиною, не розгортаючи. — Майор Романов, управління боротьби з розкраданням соціалістичного майна. Обласне.

— З Кам'янця? — уточнила Галина. — А чому не місцеве…

— Вашим місцевим начальством займаються, — перебив худий. — Закони військового часу. Розстрільна справа, однозначно.

Аж тепер жінка пополотніла.

— Розстрільна? Чому…

— Бо за таке вбивати треба! — знову перервав Романов. — Це — лейтенант Яковлєв, з карного розшуку. Талони, Галино Павлівно, ми у вас вилучаємо. Складемо акт, як належить. Випишемо повістку, з нею прийдете до вашого відділу НКВС, до слідчого Храмова. Знаєте такого?

— Селище невелике. Він же у нас один слідчий… наче…, — тут же схопилася, ніби щойно згадала. — Є ще начальник, товариш Сомов, солдатики чергують.

— Людей не вистачає, — розвів руками Яковлєв. — Кадровий голод, кращі на фронті. Ми з товаришем майором ох, як хочемо вперед, на Захід! Але наказ є наказ, в тилу теж роботи повно. Самі ж бачите.

— Нічого я не поки бачу, — Галина знову полізла в сумку. — Талони як талони…

— Добре, коли так, — кивнув Романов. — Значить, якщо з ними справді порядок, товариш Храмов віддасть їх назад, теж під розписку. Ну, а якщо підробка — доведеться згадати, кому ви їх отоварювали. Вони ж ще не погашені?

— Я це роблю… Всі це роблять під кінець дня…

— На сьогодні робочий день ваш завершився. Напишіть на дверях… Що хочете, те й пишіть, коротше кажучи. Закрито, та й кінець. Будьте вдома, нікуди не ходіть. Повістку вам дамо на завтра, на ранок.

— Та що сталося, можу я знати, кінець–то кінцем? — ось тепер Галина відчула: межа, готова збитися на зовсім не потрібну тут істерику.

— Фальшивки гуляють, — не сказав — виплюнув Яковлєв. — Де штампують, чорт їх розбере. Головне, якість друкарська. На перший погляд від справжніх не відрізниш. Потім хліб, отриманий за цими картками, перепродають на чорному ринку. Знаєте, скільки всього можна купити чи виміняти за хліб?

Галина про такі речі чула. Та вважала — все це проходить у більших містах, їхній Сатанів — невелике селище. Без малого дві тисячі до війни жило, цукровий завод працював, МТС, електростанція, кооперація потроху розвивалася. Війна забрала багатьох, нині аби більше тисячі нашкреблося. Подібні фокуси бандитам зручніше крутити в Кам'янці–Подільському, як обласному центрі, чи в інших містах — Проскурові хоча б, Дунаївцях або Старокостянтинові. Заспокоюючи себе так, вона не припускала, що одного разу фальшиві продуктові картки отоварить сама. Уявляла наслідки, чудово уявляла — руки проти волі затрусилися.

Переляк прочитався на обличчі, і жінка враз відзначила: її стан дуже сподобався худому майору. Можливо, перебільшує, нема з чого аж так тішитися. Але її реакцією на свої слова Романов точно лишився задоволений. Здається, навіть у холодному погляді блиснула ледь помітна жаринка.

— Давайте талони. Товариш Яковлєв зараз оформить вилучення, складе протокол. Поки без паніки. Звісно, дзвонити по селищу теж не…

Раптом замовк, напружився, дослухаючись. Почула й Галина. Хоча трофейним транспортом нікого в Подільському не здивуєш, рев мотору мотоциклу BMW, котрий тут називали міліцейським, місцеві жителі відрізняли від інших подібних звуків. Після вбивства начальника селищної міліції службовий транспорт осідлав старший лейтенант Андрій Левченко.

Він не їхав мимо — тримав курс на магазин.

Галину від самого початку дещо занепокоїло, коли люди з області прийшли до неї не разом із місцевим міліціонером. Хай Левченко лише тимчасово виконує обов'язки. Та ситуація справді виглядала серйозною. Через те жінка вирішила не лізти з дурними питаннями: ці двоє вочевидь знають, що роблять. Але щось у діях цієї парочки змусило жінку насторожитися. Підхопила з прилавку ридикюль, ступила два кроки назад і вперлася спиною об грубо збиті дерев'яні полиці.

Увага ж слідчого та міліціонера переключилася на вікно. Яковлєв став, аби з вулиці не відразу розгледіли. Романов спершу плавно, немов пливучи, перемістився так, щоб теж зиркнути назовні. Потім дав майору незрозумілий знак, знову наблизився до прилавку впритул.

— Картки, — звелів коротко.

— Як? — пролепетала Галина.

— Карточки сюди, сука! — просичав худий, але краще б гаркнув — не так страшно, до криків та гуркоту жінка за останні роки давно звикла.

Не до кінця розібравшись, що відбувається, Галина інстинктивно притулила ридикюль до себе. Прикрила руками, ніби надіючись так заховати. Момент, коли Романов витягнув із кишені плаща револьвер, прогавила. Втім, навіть якби й вгледіла, це нічого не міняло — від наставленого дула нікуди не втекти.

— Ой, — цвірінькнула жінка. — Ой. Не треба.

— Бігом, Череп! — викрикнув Яковлєв, уже тримаючи свій пістолет, наставивши його на вікно.

Мотор заглух — видно, Левченко запинив мотоцикл, і сумнівів не лишалося — прямує сюди, до них.

У пастку.

— Сумку давай! — знову голосно просичав Романов. — Уб'ю, сучка!

Галина здивувалася власному вчинку. Вона й подумати не могла, що здатна не покірно простягнути ридикюль озброєному нападнику, а різким рухом відкинути від себе, жбурнувши на підлогу, поруч із Романовим. Тоді трохи подалася вперед — і закричала, вивільняючи переляк. І тут же осіла на підлогу, вгадуючи бажання того стріляти й на невловиму мить випереджаючи кулю.

Аби таке сталося в інший час, Галина напевне повела б себе інакше. Та жити — й виживати! — поруч із озброєними чоловіками її навчили не лише останні роки, наповнені війною. Коли Галі Свириденко було вісімнадцять, вона замість бігати за хлопцями, що пасує до дівочого віку, ховалася від куль, закривала вуха й пригиналася, коли кругом рвалися снаряди, й перев'язувала поранених. Причому їй було тоді все одно, кому зупиняти кров, більшовику чи петлюрівцю.