Адюльтер - Коэльо Пауло - Страница 38

Я поклала голову йому на плече. Усе, що я мала намір йому сказати, втратило вагу. Він знає, що зі мною відбувається, і вміє подивитися на цю ситуацію так, як я не змогла б ніколи.

— Усе просто: відтоді, як ти перестав діяти ідеально, здобути чи втратити гроші на фінансовому ринку тобі дозволено.

Екс-магнат намагався тримати позу найбагатших людей світу. Але його фортуна випарувалася менш ніж за рік після того, як великі фінансисти відкрили, що він продає мрії. Я вдавала інтерес до того, що він каже. Зрештою, це я попросила шефа надати мені місце в газеті для серії матеріалів про пошук засобів від стресу.

Минув тиждень, відколи я одержала послання від Жакоба, де він написав, що я зіпсувала все. Тиждень відтоді, як я, плачучи, блукала вулицями й мусила заплатити штраф за порушення правил паркування автомобіля. Тиждень від тієї розмови з моїм чоловіком.

— Ми повинні знати, як продати ідею. Саме в цьому полягає успіх кожної людини: уміти продати те, що ти хочеш продати, — провадив екс-магнат.

Мій любий, попри твою помпу, твою ауру серйозності та твій номер-люкс у цьому шикарному готелі; попри твій розкішний вигляд та одяг, бездоганно скроєний лондонським кравцем, твою усмішку й твоє волосся, ретельно пофарбоване, щоб залишити кілька сивих пасом і створити враження природності; попри ту впевненість, із якою ти розмовляєш і рухаєшся, одне я розумію краще, аніж ти: оголосити про те, що ти продаєш ідею, не досить. Треба знайти того, хто її купить. Це має сенс для бізнесу, для політики й для кохання.

Я уявляю собі свого любого екс-мільйонера, який слухає, що я йому кажу: ти маєш графіки, асистентів, виставки… але люди полюбляють результати.

Кохання також любить результати, хоч усі й запевняють, що ні, що акт кохання виправдовує сам себе. Чи справді так? Чи можу я йти через Англійський сад у своєму шкіряному піджаку, купленому тоді, коли мій чоловік їздив до Росії, дивлячись на осінь, дивлячись на небо, усміхаючись і кажучи: «Я кохаю, і цього досить». Це буде правда?

Звичайно, ні. Я кохаю, але натомість прагну мати цілком конкретні речі: руки, поцілунки, гарячий секс, мрію, яку я могла б поділити, можливість створити нову родину, виховати своїх дітей, постаріти поруч із коханою особою.

— Ми повинні мати дуже очевидну мету за кожним своїм кроком, — пояснює патетична постать, що сидить переді мною, з вочевидь довірливою усмішкою.

Схоже, я знову граюсь у божевілля. Починаю прив’язувати абсолютно все, що чую або читаю, до своєї любовної ситуації, навіть інтерв’ю з цим набридливим та банальним персонажем. Я думаю на цю тему по двадцять чотири години на добу — ідучи вулицею, готуючи їжу або гайнуючи дорогоцінні хвилини свого існування, щоб слухати речі, які замість розважати підштовхують мене ще ближче до безодні, у яку я намагаюся не звалитися.

— Оптимізм є заразливим…

Екс-магнат не припиняє розмовляти, упевнений, що він мене переконає, що я опублікую це в газеті й він почне вибиратися зі своєї ями. У такий спосіб найлегше брати інтерв’ю в людей. Досить поставити їм одне запитання, і вони говоритимуть протягом години. На відміну від моїх розмов із кубинцем, цього разу я не приділяю уваги жодному слову опитуваного. Магнітофон увімкнений, і потім я скорочу цей монолог до шестисот слів чи приблизно стількох, тобто приблизно до чотирьох хвилин розмови.

Оптимізм — річ заразлива, стверджує він.

Якби було так, то досить було б підійти до коханого з широкою усмішкою, сповненою планів та ідей, і знати, як йому все це передати. Такий спосіб годиться? Ні. Заразливим є також страх, постійний страх ніколи не зустріти того, хто супроводжуватиме нас до кінця днів. І в ім’я цього страху ми спроможні зробити все, що завгодно, прийняти хибну особу й ’Переконати себе, що вона та єдина, яку Бог поставив на нашій дорозі. За короткий час пошук безпеки перетворюється на щире кохання, речі стають менш гіркими й важкими, а свої почуття ми складаємо в ящик, щоб запхати їх углиб шахти в нашій голові, де вони залишаться захованими й невидимими назавжди.

— Деякі люди кажуть, що я один із чоловіків, найтісніше пов’язаних зі своєю країною. Я знаю інших підприємців, політиків, промисловців. Зміни на моїх підприємствах триватимуть короткий час. Незабаром ви станете свідком мого повернення.

Я теж особа, пов’язана з багатьма, знайома з тими самими людьми, з якими знайомий він. Але я не хочу готувати своє повернення. Хочу тільки цивілізовано розлучитися з одним із цих людей.

Бо речі, які не закінчуються в очевидний спосіб, завжди залишають двері відчиненими, залишають недосліджену можливість, залишають шанс, що все може стати таким, як і було. Ні, я до цього не звикла, хоч і знаю багато людей, які обожнюють таку ситуацію.

Що я, зрештою, роблю? Порівнюю економіку з коханням? Намагаюся встановити стосунки між світом фінансів і світом почуттів?

Минув тиждень, відколи я не мала новин від Жакоба. Минув тиждень і відтоді, як мої взаємини з чоловіком стали нормальними після ночі, яку ми просиділи перед каміном. Чи вдасться нам двом відбудувати наш шлюб?

До весни цього року я була нормальною людиною. Одного дня відкрила: усе, що я маю, може зникнути будь-якої години, і замість відреагувати на це як розумна особа я вдарилася в паніку. Це привело мене до інерції. До апатії. До неспроможності діяти й змінюватися. І після багатьох безсонних ночей, багатьох днів, коли я не бачила в житті жодної радості, я зробила саме те, чого найбільше боялася: перейшла на протилежний бік життя, знехтувавши небезпеку. Я знаю, що не одна, що люди мають таку тенденцію до саморуйнування. Унаслідок випадковості чи тому, що життя хотіло випробувати мене, я знайшла чоловіка, який схопив мене за волосся, — як у прямому сенсі, так й у фігуральному, — струснув мене, обтрусив від пилюки, яка вже вкривала мене, і дозволив знову вдихнути повітря.

Усе було абсолютно фальшивим. Різновид щастя, яке переживають люди, залежні від хімічних препаратів, коли наковтаються наркотиків. Рано чи пізно ефект минає, і розпач лиш посилюється.

Екс-магнат заговорив про гроші. Я нічого в нього про це не запитувала, але він сам порушив цю тему. Він має величезну потребу сказати, що не бідний, що може жити своїм життям протягом багатьох десятків років.

Я більше тут не витримую. Подякувала співрозмовникові, вимкнула магнітофон і пішла взяти свою куртку.

— Ви вільні сьогодні ввечері? Ми можемо взяти чогось випити й закінчити цю розмову, — запропонував він.

Зі мною не вперше таке відбувається. Насправді це майже правило в моєму житті. Я розумна й інтелігентна — лише пані Кеніг цього не визнає — і вже не раз використовувала свої чари для того, щоб певні люди заговорили зі мною про те, про що з журналістами зазвичай не говорять, бо не хочуть, щоб ці відомості були опубліковані. Але чоловіки… ох, чоловіки! Вони роблять усе можливе й неможливе, аби приховати свою вразливість, і будь-яка вісімнадцятирічна дівчина може маніпулювати ними без особливих зусиль.

Я подякувала за запрошення й сказала, що вже маю домовленість на сьогоднішній вечір. Мала спокусу запитати, як його остання коханка відреагувала на хвилю негативних відомостей про нього й про крах його імперії. Проте це можна було уявити й такий матеріал не цікавив газету.

Я перейшла через вулицю й пішла до Англійського саду, де уявляла себе кілька хвилин тому. Я дійшла до кафе-морозива на розі вулиці 31 Грудня. Мені подобається назва цієї вулиці, бо вона завжди нагадує мені, що рано чи пізно черговий рік закінчиться і я зможу дати великі обіцянки на наступний.

Я взяла морозиво з фісташками й шоколадом. Підійшла до каси, заплатила за морозиво, дивлячись на символ Женеви — водограй, який б’є струменем води в небо, створюючи завісу дрібних крапель перед моїм обличчям. Туристи підходять і роблять фотографії, які погано освітлені. Чи не краще купити поштову листівку?

Я відвідала багато пам’ятників у світі. Пам’ятники величних чоловіків, чиї імена давно забуто, але які вічно сидять верхи на своїх гарних конях. Жінок, що підіймають корони або мечі в небо, символізуючи перемоги, про які вже й не розповідається в шкільних підручниках. Самотні діти без імені, вирізьблені в камені, які втратили свою невинність, поки мусили позувати якомусь скульптору, чиє ім’я історія також давно забула.