Адюльтер - Коэльо Пауло - Страница 33

Я сказала йому, що не хочу прибути на свято останньою. Я вже на дві хвилини спізнилася. Ми живемо у Швейцарії, де годинники завжди позначають точний час.

Так, я поводилася трохи дивно протягом останніх місяців, але одне почуття мене не покинуло: ненависть до свят. І я не розумію, чому люди їх так люблять.

Атож, люди їх люблять. Навіть коли йдеться про щось таке професійне, як сьогоднішній коктейль, — саме коктейль, а ніяке не свято, — вони наряджаються, роблять макіяж, базікають із друзями не без знудженого вигляду, мовляв, на жаль, ми не будемо вільні у вівторок, бо не можемо не відвідати прийом, де відзначатимуть десять років після «Пробачте мені» — інтерв’ю, яке брав вродливий, розумний і фотогенічний Даріус Рошебін. Усі «важливі» особи будуть там, а інші муситимуть задовольнитися фотографіями, які опублікують в єдиному журналі про знаменитостей для всього франкомовного населення Швейцарії.

На святах присутні ті, кого кличуть туди статус і видимість. Вряди-годи наша газета описує події такого зразка, і наступного дня ми одержуємо телефонні дзвінки від асистентів важливих осіб, які запитують, чи будуть опубліковані їхні фотографії, і наперед висловлюють нам глибоку подяку. Найважливіше після того, як тебе запросили, — переконатися в тому, чи твою присутність належно помітили. І немає ліпшого способу довести це, як з’явитися на сторінках газети через два дні в одязі, спеціально замовленому для тієї нагоди (хоч у цьому ніколи не зізнаються) і тією самою усмішкою, яку ти роздавав на інших святах і прийомах. Я рада, що мене не призначили відповідальною за соціальну шпальту. Зважаючи на постійну присутність у мені монстра Віктора Франкенштейна, мене б уже звільнили зі служби.

Двері ліфта відчинилися. У холі я побачила двох чи трьох фотографів. Ми пройшли до головної зали з видимістю міста на всі триста шістдесят градусів. Схоже, вічна хмара вирішила співпрацювати з Даріусом і трохи підняла свого сірого плаща. Ми побачили внизу море світла.

— Я не хочу залишатися тут довго, — сказала я чоловікові. І нервово заговорила, щоб зняти напругу.

— Підемо, коли захочеш, — відповів він, уриваючи мене.

У цю мить ми були геть заклопотані, вітаючись із безліччю людей, які ставилися до мене так, ніби я їхня інтимна подруга. Я відповідала їм тим самим, хоч не знаю імен багатьох із них. Якщо розмова затягується, я вдаюся до непомильного трюку: рекомендую свого чоловіка й більше нічого не кажу. Він рекомендується й запитує, як звати його співрозмовника. Я слухаю відповідь і здивовано запитую: «Дивина та й годі, невже ти нічого не пам’ятаєш про такого-то?»

Який цинізм!

Закінчуємо вітатися, відходимо в куток, і я запитую: «Чому люди мають манію дивуватися, що ми їх не пам’ятаємо?» Нема нічого обтяжливішого. Усі вважають себе настільки важливими, щоб я, яка щодня знайомиться з новими людьми, бо така в мене професія, закарбовувала їх вогнем і залізом у своїй пам’яті.

— Будь толерантнішою. Люди прийшли сюди розважитися.

Мій чоловік не знає, про що говорить. Люди лише вдають, ніби вони розважаються, а насправді шукають видимості, уваги, а в деяких випадках прагнуть зустрітися з тими, з ким вони можуть укласти ділову оборудку. Доля цих людей, які вважають себе гарними й могутніми й ходять по червоному килиму, перебуває в руках малооплачуваного працівника газети. У руках статиста, який одержує фотографії електронною поштою й вирішує, хто мусить з’явитися в нашому маленькому світі, традиційному й загальному. І того, хто розташовує світлини тих, хто цікавить газету, залишаючи трохи місця для знаменитого фото на тлі загальної картини свята (чи коктейлю, чи вечері, чи прийому). Серед тих анонімних голів людей, які вважають себе дуже важливими, одну або дві іноді щастить упізнати.

Даріус піднявся на трибуну й почав розповідати про досвід інтерв’ю важливих персон, які він брав протягом десяти років своєї програми. Мені вдалося трохи розслабитися, і я підійшла з чоловіком до вікна. Мій внутрішній радар уже знайшов Жакоба й пані Кеніг. Я прагнула, щоб між нами була дистанція, і Жакоб, думаю, теж.

— З тобою щось не так?

Я знала, що зі мною щось не так. То я сьогодні доктор Джекіл чи містер Гайд? Віктор Франкенштейн чи його монстр?

«Ні, любове моя. Я лише намагаюся подалі обминути чоловіка, з яким учора лежала в ліжку». Мені здавалося, що всі в залі про все знають, що слово «коханці» написано в нас на чолі.

Я всміхаюся й кажу, що позаяк він хоче знати про мій стан, то я маю вже не той вік, щоб відвідувати свята. Мені дуже хотілося б бути вдома, з дітьми, а не віддавати їх під нагляд няньки. Мені не хочеться пити, я спантеличена, вислуховуючи стільки привітань від іноді малознайомих людей, що заговорюють до мене, мені доводиться вдавати інтерес до подій і відповідати запитанням, чи можу я нарешті взяти в рот солоне печиво й розжувати його, не здаючись погано вихованою особою.

Розсунули завісу й почали знімати головних запрошених, які прийшли на програму. З деякими мені доводилося працювати, а більшість із них — чужоземці, які мандрують через Женеву, тож прийти на програму мусили обов’язково.

— Ходімо, він уже побачив тебе тут. Виконаймо свій соціальний обов’язок. Знімімося у фільмі, а решту ночі проведемо разом.

Ні. Залишімося тут ще трохи, бо там стоять Жакоб і пані Кеніг. Може здатися підозрілим, якщо ми покинемо свято, перш ніж закінчиться церемонія. Даріус почав скликати на сцену кількох запрошених на програму, і вони висловлюють свою думку про те, що він їм пропонує. Я майже помираю від нудьги. Самотні чоловіки вже озираються навколо, шукаючи самотніх жінок. Жінки, у свою чергу, оглядають одні одних: як вони вдягнені, який макіяж застосовують, хто їх супроводжує — чоловіки чи коханці.

Я дивлюся у вікно на місто, майже неспроможна думати, лише чекаючи, поки промине час і ми зможемо непомітно вийти, не викликавши підозр.

— Тебе!

— Мене?

— Любове моя, він кличе тебе!

Даріус справді кликав мене на сцену, а я нічого не чула. Атож, він уже розпочав свою програму з екс-президентом Швейцарії, щоб поговорити з ним про права людини. Але я не така вже важлива особа. Я не уявляла собі, про що тут може бути розмова, тому не знаю, що сказати.

Але Даріус подав знак. Усі подивилися на мене, усміхаючись. Я пішла до нього, уже зосередившись і потай щаслива, бо Маріанну не покликали й не покличуть. Жакоба теж. І це свідчить про те, що ніч буде приємною й не перевантаженою політичними дискусіями.

Я піднялася на імпровізовану сцену, — насправді це сходи, які з’єднують два простори зали на вершині телевізійної вежі, — поцілувала Даріуса й розповіла якусь абсолютно нецікаву історію з часів, коли почала працювати в програмі. Чоловіки й далі полювали на жінок, поглядаючи то на тих, то на тих. Найближчі вдавали, ніби їм цікаво те, що я розповідаю. Я не відривала погляду від свого чоловіка; кожен, хто говорить на публіці, шукає когось, хто правив би йому за опору.

Посеред свого монологу я побачила те, чого ніяк не могло бути: Жакоб і Маріанна Кеніг стояли біля мого чоловіка. Усе це сталося менш як за дві хвилини, за той час, поки я підіймалася на сцену й почала говорити, що примусило офіціантів снувати між гостями, а більшу частину запрошених відвести погляди від сцени в пошуках чогось цікавішого.

Я закінчую свій монолог якомога швидше. Гості аплодують. Даріус винагороджує мене поцілунком. Я намагаюся проштовхатися до свого чоловіка й до подружжя Кенігів, але мені перешкоджають люди, що хвалять мене за ті речі, яких я не говорила, стверджують, що виступила я чудово, кажуть, що були в захваті від моїх статей про шаманство, пропонують мені інші теми, дають свої візитівки, пропонують себе як надзвичайно цікаві джерела для інтерв’ю. Усе це забирає в мене хвилин десять. Коли я закінчила розмови й наблизилася до місця, де стояла, коли мене викликали на сцену, усі троє зустріли мене усмішками. Вони заходилися хвалити мене, сказали, що ніхто не вміє так добре говорити на публіці, а чоловік мені повідомив: