Адюльтер - Коэльо Пауло - Страница 31

Поступово Маріанна втратила будь-яке значення для мене. Я знову була з її чоловіком, і вона мені анітрохи не заважала бути з ним. Я, звичайно, не хотіла, щоб вона нас викрила й надумала розлучитися з Жакобом, бо завдяки її існуванню я мала втіху володіти коханцем, не відмовляючись від того, що я здобула з такими зусиллями: дітей, чоловіка, роботи й дому.

Що ж мені робити з кокаїном, який досі в мене зберігається й може бути знайдений у будь-яку мить? Я витратила на нього багато грошей. Але не можу наважитися знову продати його. Це був би хибний крок. Я заприсягнулася ніколи не вживати його. Я могла б подарувати наркотик тим людям, що, я знаю, застосовують його, але не хочу зашкодити своїй репутації, а ще гірше, як вони запитають потім, чи можу я роздобути ще.

Реалізувавши свою мрію лягти до ліжка з Жакобом, я зійшла на вершину своїх мрій, звідки швидко скотилася до реальності. Я відкрила, що хоч і вважаю це коханням, насправді відчуваю лише пристрасть, яка може закінчитися в будь-яку мить. І я зовсім не маю наміру утримувати її. Я здійснила свою авантюру, здобула втіху від порушення шлюбної вірності, пережила новий сексуальний досвід, спізнала радість. І при цьому не зазнала жодних докорів сумління. Я зробила собі подарунок, на який заслуговувала після стількох років бездоганної поведінки.

Я перебувала в мирі із собою. Принаймні до сьогодні.

Після багатьох днів, коли мені добре спалося, я відчула, як дракон підіймається з безодні, де він досі спочивав.

У чім полягала моя проблема — у мені чи в близькому Різдві? У цю пору я почуваюся найбільш пригніченою — і йдеться не про гормональний безлад чи відсутність певних хімічних компонентів в організмі. Я задоволена тим, що в Женеві це свято не збурює скандалів, як в інших краях. Одного разу мені довелося провести свята кінця року в Нью-Йорку. Повсюди горіло світло, були прикраси, вуличні хороводи, декоровані вітрини, олені, дзвони, клапті штучного снігу, дерева, обвішані кульками всіх кольорів і розмірів, усмішки, які поприлипали до всіх облич… І я з абсолютною переконаністю вважала себе відхиленням, не сумнівалася в тому, що я одна почуваюся тут абсолютно чужою. Хоч я ніколи не вживала ЛСД, я відчувала, що мені потрібна принаймні потрійна доза, аби я змогла побачити всі ті кольори.

Єдине, що ми маємо тут, то це деякі рекламні заклики на головній вулиці, либонь, через присутність туристів. («Купуйте! Привезіть щось зі Швейцарії для своїх дітей!») Але я ще там не була, тому маю дивне відчуття, що Різдва в нас не було й не буде. Ніде поблизу немає жодного Діда Мороза, який би нам нагадував, що ми повинні почуватися щасливими протягом усього грудня.

Я перевертаюся з боку на бік у ліжку, як і завжди. Мій чоловік спить, як і завжди. Ми покохалися. Тепер ми кохаємося частіше: чи то я в такий спосіб хочу приховати подружню невірність, чи утримувати в постійній готовності своє лібідо. Факт полягає в тому, що тепер я кохаюся з чоловіком із більшим ентузіазмом. Він нічого в мене не запитує, коли я повертаюся пізно, не виявляє найменших ознак ревнощів. Лише першого разу я мусила негайно бігти у ванну за порадою коханця, щоби змити зі свого тіла запахи й плями з одягу. Тепер я завжди вдягаю зайві труси, миюся у ванні в готелі й заходжу до ліфта, наче бездоганний манекен. Більше не виявляю напруги й не даю жодних підстав для підозри. Двічі я зустрічалася зі знайомими, сказала їм по компліменту й пішла, залишивши висіти в повітрі запитання: «Чи не зустрічається вона з кимось?» Я добре стежу за собою й перебуваю в цілковитій безпеці. Зрештою, якщо я зустрічаюся в готелі з людьми, які живуть у місті, то знаю, що вони так само грішні, як і я.

Засинаю й прокидаюся здебільшого через кілька хвилин. Віктор Франкенштейн створив свого монстра, доктор Джекіл дозволив, щоб містер Гайд виплив на поверхню. Це мене не лякає, але, можливо, мені треба виробити для себе деякі правила поведінки.

За вдачею я завжди була чесною, шляхетною, дбайливою, професійною, спроможною холодно реагувати у складні хвилини, передусім під час інтерв’ю, коли хтось зі співрозмовників виявляє агресію або намагається уникнути моїх запитань.

Але я відкрила й інший бік своєї вдачі — стихійну, дику, нетерплячу, ту, що не обмежується кімнатою в готелі, де я зустрічаюся з Жакобом, і поступово проникає в мою повсякденність. Я легко дратуюся, коли продавець починає розмову з покупцем, тоді як до нього вишикувалася черга. Коли ходжу в супермаркет, уже не звертаю уваги на ціни й на терміни придатності. Коли хтось каже мені щось таке, з чим я не згодна, можу відповісти, а можу й ні. Сперечаюся на політичні теми. Захищаю фільми, які всі терпіти не можуть, і ображаю тих, кого всі люблять. Люблю дивувати людей абсурдними й недоречними думками. І нарешті, я перестала бути жінкою стриманою, якою завжди була.

Люди почали помічати, як я змінилася. «Ти стала зовсім іншою!» — кажуть вони. Від цього один крок до «Ти щось приховуєш!», а потім і до «Якщо ти мусиш ховатися, то робиш щось таке, чого тобі не слід робити».

Це може бути просто параноя, звичайно. Але сьогодні я відчуваю в собі дві різні особи.

Усе, що мусив зробити Давид, це наказати, щоб його підлеглі привели до нього ту жінку. Він не мусив нікому давати ніяких пояснень. А коли виникла справжня проблема, він послав її чоловіка на війну. У моєму випадку справи стоять інакше. Хоч якими стриманими є швейцарці, існують дві ситуації, коли вони перестають бути схожими на себе.

Перша ситуація — у транспорті. Якщо ти бодай на мить затримаєшся зрушити з місця автомобіль, після того як загориться зелене світло, вони негайно починають сигналити. Якщо ми гальмуємо на миготіння вуличного знака, то завжди побачимо чиєсь бридке обличчя в дзеркальці заднього виду.

Другий випадок — це коли ти хочеш щось змінити: дім, роботу чи свою поведінку. Тут у нас усе стабільне, усі поводяться в передбачуваній манері. Будь ласка, не намагайся стати іншим і змінюватися з години на годину, бо ти поставиш під загрозу рівновагу всього суспільства. Ця країна доклала чималих зусиль, щоб стати «чимось завершеним», не повертатися до стану «реформ».

Я і вся моя родина перебуваємо в тому місці, де був убитий Вільям, брат Віктора Франкенштейна. Тут протягом століть було болото. Поки під невтомними руками Кальвіна Женева не перетворилася на місто, яке всі шанують, сюди привозили хворих, людей на межі життя й смерті від голоду й холоду. Відтоді місту більше не загрожувала жодна епідемія.

Пленпале — це широкий простір, єдине місце в центрі міста, де майже немає рослинності. Узимку вітер тут пронизує до кісток. Улітку сонце змушує обливатися потом. Абсурд. Та коли щось мало переконливі підстави для існування?

Сьогодні субота, і ятки продавців антикваріату, розкидані то там, то там, повсюди відкриті. Цей ярмарок перетворився на атракціон для туристів і навіть згадується в путівниках як «цікаве місце для прогулянок». Монети шістнадцятого сторіччя тут продаються поряд із відеокасетною апаратурою. Стародавні бронзові скульптури, завезені з далекої Азії, виставлені поряд із жахливими меблями вісімдесятих років двадцятого століття. Це місце кишить людьми. Знавці терпляче оглядають якусь монету й довго розмовляють із продавцями. Більшість людей — туристи та цікаві — знаходять тут речі, які ніколи їм не знадобляться, та позаяк вони дуже дешеві, то зрештою їх купують. Повертаються додому, користуються ними один раз, а потім виносять у гараж, міркуючи: «Воно ні для чого не потрібне, але ціна була сміховинною».

Мені доводиться безперервно стежити за дітьми, бо вони хочуть доторкнутися до всього — від цінних кришталевих ваз до мудрованих іграшок початку XIX сторіччя. Але принаймні вони тут відкривають, що, окрім електронних ігор, існує цікаве життя.

Мій син запитав, чи не можемо ми купити металевого клоуна, який роззявляє рота й махає руками. Мій чоловік знає, що цікавість до іграшки триватиме лише доти, доки ми приїдемо додому. Він сказав, що металевий клоун старий, ми купимо щось новеньке по дорозі додому. Але в цю хвилину наші нащадки відвернули свою увагу на ящики з кульками ґуде, якими діти в давнину мали звичай гратися в саду біля дому.