Адюльтер - Коэльо Пауло - Страница 21

У ці хвилини виникають одні й ті самі запитання: «Я не надто тебе затиснула? Хочеш, щоб я встромляв його швидше чи повільніше?» Це запитання невчасні, вони бентежать, але становлять частину ініціації, пізнання й взаємної поваги. Надзвичайно важливо розмовляти під час будування цієї досконалої інтимності. Протилежне буде мовчазною й брехливою невдачею.

Ось таким має бути шлюб. Ми намагаємося поводитися саме так — у моєму випадку це тривало доти, доки я вперше завагітніла, що сталося майже відразу. І несподівано ми усвідомили, що все змінилося.

— Віднині секс у нас буде лише вночі, ліпше перед тим, як ми обоє поринемо в сон. Так, ніби це обов’язок, який ми приймаємо, не цікавлячись, чи другий цього хоче. Якщо сексу немає, то виникають підозри, тому ліпше дотримуватися ритуалу.

— Якщо секс був невдалим, то не варто про це казати, бо завтра може бути краще. Зрештою, ми одружені й маємо попереду ціле життя.

— Ми вже нічого не спроможні відкрити й намагаємося здобути максимум задоволення з тих самих речей. Це те саме, що їсти шоколад щодня, не змінюючи його марку та смак: це не можна вважати якоюсь пожертвою, але хіба не існує чогось іншого, ніж це?

Авжеж, існує: іграшкові пристосування, які можна купити в секс-шопі, свінг-клуби, можна запросити до участі третю особу, приєднуватися до сміливих експериментів у домах друзів, не надто схильних до традиційних звичаїв.

Для мене все це надто ризиковане. Ми не знаємо, до яких наслідків це призведе, тож краще залишити все, як є.

І так минають дні. Розмовляючи з друзями, ми відкриваємо, що історія про одночасний оргазм — збуджуватися разом водночас, пестячи ті самі частини тіла й стогнучи в унісон — це міф. Як я можу здобути втіху, коли мені доводиться стежити за тим, що я роблю? Найприроднішим буде таке: доторкайся до мого тіла, доведи мене до божевілля, а потім зроби те саме самому собі.

Але в більшості випадків так не буває. Злягання має бути «досконалим». А отже, таким, яке не існує.

— Не стогни надто голосно, а то розбудиш дітей.

— О, як добре, що ти закінчив, я дуже стомилася й не знаю, чи ти свого досяг. Аби тобі було добре! На добраніч.

А потім настає день, коли обоє усвідомлюють, що їм треба якось зламати рутину. Але замість піти до свінг-клубу, до секс-шопу з безліччю пристосувань, якими ми не знаємо, як користуватися, або до божевільних друзів, які не припиняють винаходити нові речі, ми вирішуємо… провести час без дітей.

Спланувати романтичну подорож. Без будь-яких сюрпризів. У якій усе буде цілком передбаченим й організованим.

І ми доходимо висновку, що це найкраща ідея.

Я створила собі фальшиву електронну адресу. Маю наркотик, належно випробуваний (після чого я заприсягнулася ніколи цього не робити, бо відчуття було чудовим).

Я знаю, як увійти до університету ніким не побаченою й покласти речовину в стіл Маріанни. Треба тільки з’ясувати, яку зі своїх шухляд вона не висуне завчасно, і це, мабуть, найризикованіша частина мого плану. Але так зробити порадив мені торговець наркотиками, і я не повинна знехтувати голос досвіду.

Розмова з торговцем навіяла мені одну думку, яку я відразу реалізувала на практиці: щодня надсилала текстові послання зі словами кохання. Це могло прислужитися мені двічі. По-перше, він би переконався в тому, що може сподіватися на мою підтримку й що я не образилася на нього за нашу розмову в гольф-клубі. А по-друге, якщо перший спосіб не спрацює, пані Кеніг може одного дня переглянути інформацію в мобілці свого чоловіка.

Я відкрила Інтернет, скопіювала там фразу, що здалася мені розумною, і натиснула на кнопку «Надіслати».

Після виборів у Женеві не відбулося нічого важливого. Про Жакоба більше не згадували в пресі, і я не мала найменшого уявлення про те, що тепер із ним відбувалося. Лише одне тримало в напрузі публічну думку в ті дні: скасує чи не скасує місто святкування святвечора.

На думку деяких депутатів, витрати були надто великими. Мені доручили з’ясувати, що точно означає фраза «надто великими». Я пішла в префектуру й відкрила точну цифру: сто п’ятнадцять тисяч швейцарських франків, це рівно стільки, скільки я та колега, що працює зі мною поруч, сплачуємо податків.

Отже, аби заощадити гроші, які дорівнюють сумі податків, сплачуваних двома громадянами, що одержують непогану, але не надто велику платню, вони хочуть позбавити щастя тисячі осіб. Але, звичайно, кошти заощаджувати треба, бо ніхто не знає, що готує нам майбутнє, навіть якщо скрині міста постійно наповнюються. Може не вистачити солі, щоб узимку посипати нею вулиці й не допускати, щоб сніг перетворювався на кригу й спричиняв нещасливі випадки, хідники завжди потребують ремонту, повсюди здійснюють заходи, про які абсолютно ніхто не може сказати, навіщо вони потрібні.

А веселощі можуть зачекати. Головне — зберігати видимість. І не дозволяти, аби хтось помітив, що ми багатющі.

Я маю прокинутися завтра рано, щоб іти на роботу. Той факт, що Жакоб знехтував мої послання, спонукає мене наблизитися до чоловіка. А проте мені залишається ще помста, яку я хочу здійснити.

Правду кажучи, я майже втратила бажання довести її до кінця, але ненавиджу залишати на середині втілення в життя своїх планів. Жити означає ухвалювати рішення й терпіти їхні наслідки. Я вже давно цього не робила, і, мабуть, це одна з причин, чому я прокинулася сьогодні рано й дивлюся в стелю.

Ця історія з надсиланням повідомлень чоловікові, який мене нехтує, є втратою часу й грошей. Я вже не зацікавлена в його щасті. Насправді я хочу, аби він був нещасливим, бо я запропонувала йому найкращу свою частину, а він мені заявив, що я шукаю ліків від подружніх проблем.

І тому я повинна запроторити ту відьму до в’язниці, навіть якщо моя душа горітиме за це в пеклі протягом багатьох століть.

Повинна? Звідки мені прийшла ця думка? Я стомлена, дуже стомлена, і мене мучить безсоння.

«Жінки одружені більше страждають від депресії, ніж одиначки», — сказано в статті, надрукованій сьогодні в газеті.

Я цього не читала. Але нинішній рік є дуже й дуже дивним.

Моє життя минало дуже добре, усе йшло так, як я спланувала; коли була підлітком, я була щаслива… але зненацька зі мною щось сталося.

Це відбувалося так, як відбувається тоді, коли в комп’ютер проникає вірус. Він руйнується, повільно, але невблаганно. Усе в ньому відбувається набагато повільніше. Деякі важливі програми потребують багато пам’яті, щоб їх можна було відкрити. Деякі архіви — фотографії, тексти — зникають, не залишивши по собі сліду.

Ми шукаємо логіку й не знаходимо нічого. Розпитуємо друзів, які більше розуміються на проблемі, але вони також не знають, у чому річ. А комп’ютер втрачає пам’ять, працює повільно й уже тобі не належить. Він належить невидимому вірусу. Звичайно, ми можемо замінити машину, але ж у ній ми зберігаємо інформацію, яку збирали протягом багатьох років, щоб привести її до ладу. То все пропало назавжди?

Ні, неправда.

Я не маю найменшого контролю над тим, що відбувається. Мене опанувала абсурдна пристрасть до чоловіка, який, либонь, вважає, що я чіпляюся до нього. Шлюб із чоловіком, який здається мені близьким, більш аніж будь-коли показує мені свої слабкості та свою вразливість. Мені заманулося знищити жінку, яку я бачила лише раз, під тим приводом, що це допоможе мені позбутися своїх фантазій.

Багато людей кажуть: «Час виліковує все». Але це неправда.

Схоже, час виліковує нас лише від тих добрих речей, які ми хотіли б зберегти назавжди. Він нам каже: «Не втішай себе ілюзіями, реальність є такою, якою ти її бачиш». Тому речі, про які я читаю задля моральності, не залишаються зі мною надовго. Існує дірка в моїй душі, крізь яку з мене витікає вся позитивна енергія, залишаючи порожнечу. Я знаю цю дірку, бо вона існує в мені вже багато місяців, — але не знаю, як мені вибратися з пастки.