Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 81

- Вас у Лондоні знають?

- Сподіваюся, ні,- сказав він, багатозначно штрикнувши пальцем себе в шию, від чого мене аж у грудях замлоїло.

- А раніше знали?

- Мало хто, мій хлопче. Я більше у провінції проживав.

- А вас… у Лондоні… судили?

- Це вкотре? - сказав він і скинувся поглядом.

- Востаннє.

Він кивнув.

- Оце ж тоді я з містером Джеггерсом запізнався. Він був моїм оборонцем.

У мене вже на язиці крутилося запитання - за що ж його судили, але цю мить він схопив ножа, вимахнув ним і, промовивши: «А що я вчинив - за те я відробив і заплатив уповні!», взявся до сніданку.

Їв він так захланно, що неприємно було й дивитись, і всі його рухи були незграбні, шумливі, пожадливі. Відтоді, як я бачив його на болотах, зубів у нього поменшало, і коли він ялозив їжу в роті й схиляв голову набік, щоб краще прихопити її іклами, вигляд його страшенно нагадував голодного старого собаку.

Якби я навіть мав яку охоту їсти, вона б тут неминуче пропала, отож я тільки сидів, похмуро втупившись у скатертину й відхиляючись від свого гостя з почуттям нездоланної відрази.

- Люблю попоїсти всмак, мій хлопче,- сказав він, так ніби виправдовуючись, коли впорав сніданок,- і завше любив. Коли б я не такий ласий на їжу, то, може, й клопоти не були б такі на мене ласі. Та й без курива я не можу. Коли мене вперше найняли пасти овець на тім кінці світу, я б, їй-бо, і сам перетворився на мекотливу вівцю, не мавши курива.

З цими словами він підвівся з-за столу, сягнув рукою в нагрудну кишеню свого цупкого бушлата й дістав коротеньку чорну люльку та жменьку міцного тютюну, що його звуть негритянським. Коли люлька була натоптана, він висипав рештки тютюну назад у кишеню, немов у шухляду. Потім щипцями дістав з вогню вуглинку, припалив люльку і, ставши спиною до каміна, все тим своїм улюбленим жестом простяг до мене обидві руки.

- Так ось,- сказав він, погойдуючи мої долоні й попахкуючи люлькою,- так ось той джентльмен, якого я зробив! Справжній, натуральний джентльмен! Таж і приємно мені дивитись на тебе, Піпе! Отак би, хлопче, стояв і очей від тебе не відводив!

Я при першій же нагоді вивільнив руки й відчув, що тільки тепер починаю думати, в якому становищі я опинився. Вслухаючись у його хрипкий голос, вдивляючись у його зморшкувату лисину, оторочену сивим волоссям, я став усвідомлювати, до кого мене припнуто і якими міцними путами.

- Я не хочу бачити, як мій джентльмен чвакає по калюжах, на його чоботях не повинно бути бруду. Мій джентльмен повинен завести коней, Піпе! І верхових, і їздових, і для челяді само собою. Щоб ото колоністи роз'їжджали кіньми (ще й не якими, а породистими, хай їм усячина!), а мій лондонський джентльмен ходив пішки? Е ні! Ми їх заткнемо за пояс, Піпе, правда-бо?

Він витяг з кишені велике розбухле від паперів портмоне й кинув на стіл.

- Ось тут дещо таке, що його слід пустити на видатки, мій хлопче. Це твоє. Все, що я маю,- не моє, а твоє. Та ти те бійся, цього добра ще й більше є. Я для того й прибув до старого краю, щоб побачити, як мій джентльмен витрачатиме гроші на джентльменський лад. Оце буде мені втіха. Дивитись, як він буде їх витрачати,- оце втіха! А вас усіх під три чорти! - прохопився він при кінці вигуком, кинувши погляд на кімнату й голосно клацнувши пальцями.- Під три чорти вас усіх, від судді в перуці до колоніста, що чваньком збиває куряву,- вам тричі вмитися до мого джентльмена, і то буде мало!

- Замовкніть! - скрикнув я, не тямлячи себе від страху й огиди.- Мені треба поговорити з вами. Мені треба знати, що робити. Я мушу знати, як уберегти вас від небезпеки, чи довго ви збираєтесь тут бути, які ви маєте плани.

- Послухай-но сюди, Піпе,- сказав він, кладучи руку мені на плече і якось відразу змінившись і втишившись,- насамперед послухай-но сюди. Я забувся оце зараз. Я сказав негодящі слова, ось що я сказав. Негодящі, так. Послухай-но, Піпе. Забудь про них. Більше такого негодящого не трапиться.

- Насамперед,- заговорив я знову, мало не стогнучи,- яких застережних заходів слід вжити, щоб вас не впізнали й не забрали до в'язниці?

- Ні, мій хлопче,- мовив він тим самим тоном,- не це насамперед. Про негодящість треба спершу. Коли я стільки літ ростив джентльмена, то щоб я не знав, як з ним належиться поводитись! Послухай-но сюди, Піпе. Я повівся негодяще, ось що я тобі скажу, негодяще. Забудь про ці слова, мій хлопче.

Щось таке похмуро-комічне було в його поставі, що мене прорвало трохи нервовим сміхом, і я відповів:

- Та я вже забув про них! І облиште, ради бога, товкти одне й те саме!

- Воно-то так, але ти все ж послухай,- не вгавав він.- Я не для того, мій хлопче, їхав у таку далечину, щоб так негодяще повестися. А тепер - за що це ти був почав, мій хлопче? Ти спитав…

- Як вас уберегти від тієї небезпеки, яку ви на себе накликали.

- Та що, мій хлопче, небезпека не яка й велика. Якщо на мене не донесуть, то небезпеки все одно що й нема. Про мене знають Джеггерс, та Веммік, та ти. А більш ніхто й не знає, щоб донести.

- А хіба не може хтось на вулиці вас випадково впізнати? - спитав я.

- Та наче й нікому б то,- відповів він.- І я ж не збираюся давати в газетах оголошення, що от такий собі А. М. повернувся з Ботані-бей,[20] та й років чимало збігло, і кому від цього був би пожиток? Але слухай-но сюди, Піпе: нехай би й у сто разів більша була небезпека, я б однак сюди приїхав, щоб тебе побачити.

- А чи довго ж ви думаєте тут пробути?

- Чи довго? - перепитав він, виймаючи чорну люльку з рота і вражено вдивляючись у мене.- А я й не збираюся туди вертатись. Я приїхав назовсім.

- А де ж ви житимете? - спитав я.- І що з вами робити? І де ви будете у безпеці?

- Та чого тільки не купиш за гроші, мій хлопче,- відказав він,- і перуку, й пудру, й окуляри, і чорні панталони, і що хочеш. Так і до мене люди переховувались, а як інші могли, то чого б і я не зміг! А де та як улаштуватись - це вже ти, мій хлопче, підкажи.

- Ви зараз так безтурботно про це говорите,- сказав я,- а от увечері цілком серйозно присягалися, що це смерть.

- Я й зараз присягаюся, що смерть,- сказав він, знову стромляючи люльку до рота,- і смерть у зашморгу, при всіх людях, на тій вулиці, що неподалік звідси, і це таке серйозне діло, що тобі й справді треба як слід його втямити. Але що зроблено, того назад не переробиш. Я вже тут. Вернутися туди мені не краще, аніж тут лишитись, ба ні - ще й гірше. Та й крім того, Піпе, я тут тому, що так сам хотів, я за це довгі роки мріяв. Хай воно й небезпечно, але я старий птах і стільки тих силець оминув, відколи пір'ям обріс, що тепер не побоюся сісти на опудало. Коли там чатує смерть, то й хай чатує, нехай покажеться мені на очі, отоді я й повірю, але не раніше. А тепер дай-но я ще раз помилуюся на свого джентльмена.

Він знов узяв мене за руки і, вдоволено попахкуючи люлькою, оглянув з таким захопленням, як свою власність.

Мені здавалося, що найкраще буде знайти для нього десь неподалік відлюдну оселю, куди б він міг перебратися, коли днів за два-три повернеться Герберт. Що Герберта таки доведеться посвятити в нашу таємницю - мені було абсолютно очевидно, вже не кажучи про те, яка велика це була б полегкість для мене. Але містерові Провісу (як я вирішив його звати) це аж ніяк не було очевидно: перше ніж дати згоду на залучення Герберта до цієї справи, він хотів побачити його на власні очі й скласти про нього прихильну думку.

- Та й тоді, мій хлопче,- додав він, добуваючи з кишені маленьку заяложену біблію в чорній оправі,- він ще нам присягне.

Я не можу категорично твердити, що мій страшний заступник тільки для того й тягав з собою по світі цю чорну книжку, щоб при потребі люди присягали йому на ній, але я жодного разу не бачив, щоб її використовувалося з якоюсь іншою метою. Саму книжку, найімовірніше, було поцуплено десь у суді, і, можливо, пам'ятаючи це, а також враховуючи власний досвід з нею, він покладався на її силу, як на своєрідне юридичне заклинання або амулет. Коли він оце вперше при мені видобув її, я пригадав, як того далекого дня на цвинтарі він примусив мене присягтись у вірності та як напередодні він розказував, що в тій своїй самотині скріплював божбою кожне своє рішення.