Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 80

Потім у ці міркування вклинилися спогади про те, яким до нестями відчайдушним бачили його мої дитячі очі, та як другий каторжник раз у раз приказував, що він хотів його вбити, та який вигляд був у нього, коли вони билися в рові, коли він люто, мов дикий звір, шарпав свого супротивника. З цих спогадів при світлі каміна зродився якийсь невиразний страх, чи ж безпечно сидіти замкненим укупі з ним такої штормової глухої ночі. Страх мій дедалі більшав, аж поки заповнив усю кімнату і спонукав мене взяти свічку й піти поглянути на цього моторошного прибульця.

Він закутав голову хустинкою, і обличчя його вві сні було суворе й похмуре. Але він спав, і цілком спокійно, дарма що поруч на подушці лежав пістолет. Упевнившись у цьому, я тихенько витяг ключа й замкнув двері ззовні й лише тоді знову сів до вогню. Поступово я зсунувся з крісла й опинивсь на підлозі. Коли я прокинувся, усе так само пройнятий відчуттям свого краху, церковні дзиґарі вибивали п'яту годину, свічки погасли, вогонь давно вигорів, а дощ і вітер ще й підсилювали непроглядну чорноту за вікном.

Такий кінець другої пори Піпових сподівань.

Розділ 40

То ще добре випало, що я мусив подбати, як безпечніше влаштувати мого страшного прибульця: коли я прокинувся, про це була перша моя думка, тож вона й відтіснила всі інші думки, які мішма насувались на мене.

Залишати його у цьому помешканні, звісно, не можна було. Приховатись йому тут однаково б не вдалося, а спроба це зробити неминуче викликала б підозри. Правда, Месника на цей час я вже збувся, але мені услуговувала одна пронюшлива бабця, яка приводила собі до помочі живу торбу вереття, що її вона називала своєю небогою, і не пустити їх в котрусь із кімнат означало б тільки розпалити їхню цікавість і спородити всілякі плітки. Вони обоє слабували на очі, в чому, на мою думку, завинила довготривала звичка заглядати у замкові шпарини, і завжди плуталися під ногами, коли їх ніхто не потребував - це, власне, і становило єдину їхню сталу рису (на додачу до схильності цупити, що легко лежить). Щоб вони не добачили тут якоїсь таємниці, я вирішив сказати їм уранці, що до мене з провінції несподівано приїхав дядько.

Придумав такий хід я ще тоді, коли намацував у темряві, чим би запалити свічку. Так нічого й не знайшовши, я мусив піти до сторожки біля найближчих воріт по сторожа з ліхтарем. І ось, спускаючись помацки темними сходами, я перечепився через щось, що виявилося скощорбленим у кутку чоловіком.

Оскільки на моє запитання, що він тут робить, невідомий нічого не відповів, а лише відступився вбік, я побіг до воріт і швиденько привів сторожа, дорогою розповівши йому про пригоду. Вітер бурхав так само запекло, отож, боячись, щоб не погасла свічка в його ліхтарі, ми не стали засвічувати світло на сходах, а перше оглянули їх знизу доверху, але нікого там не знайшли. Я тоді подумав, чи не забрався невідомий до мене в помешкання; запаливши свічку від сторожа і самого його залишивши при дверях, я пильно оглянув усі кімнати, в тому числі й ту, де спав мій страшний гість. Кругом було тихо, ніхто сторонній сюди явно не заходив.

І треба ж таке, щоб саме цю ніч у мене на сходах знайшовся підглядач! Мене це занепокоїло, і я, піднісши сторожеві чарку спиртного, поцікавився, чи не впускав він у ворота якого-небудь підпилого джентльмена. Чому ж, були такі,- відповів він,- кожен у свою годину, троє їх. Один живе у Фаунтен-Корті, інші двоє у завулку, і всі вони пішли додому, він бачив. А єдиний чоловік, що мешкав у тому самому під'їзді, де й я, кілька тижнів, як виїхав з Лондона, і цього вечора він не вертався, бо, відіймаючись сходами, ми бачили у нього на дверях замок.

- Така негода була звечора, сер,- сказав сторож, віддаючи мені чарку,- що мало хто й проходив крізь мої ворота. Окрім тих трьох джентльменів, що я оце згадував, нікого начебто й не було після одинадцятої години, коли один тут питав за вас.

- А так, це мій дядько,- пробурмотів я.

- Ви ж бачили його, сер?

- Так. Звичайно, бачив.

- І того другого, що з ним?

- Другого? - вражено перепитав я.

- Мені так здалося, що вони були разом,- відказав сторож.- Коли незнайомець зупинився спитати за вас, другий теж зупинився, а коли він пішов, другий теж пішов услід.

- А який він був собою, цей другий?

Сторож не дуже його розглянув - начебто він був з простих, сірувата одежа, темний плащ зверху. Звісно, сторожеві й не було потреби пильно придивлятись, не те, що мені.

Задовольнившись своїм розпитуванням, я відпустив сторожа і почав стривожено зіставляти ці дві обставини. Якщо кожна з них поодинці пояснювалась цілком безневинно - скажімо, хтось, добре пообідавши в гостях чи й удома, міг, навіть і не проходячи поблизу цієї сторожки, забрести до мене в під'їзд і там задрімати, або ж мій безіменний прибулець міг попросити, щоб його провели до мого дому,- то зведені докупи, вони виглядали вельми підозріливо для того, хто так багато пережив за останні кілька годин і тепер схильний був до недовіри й страху.

Я запалив у каміні - вогонь розгорявся повільно й блідаво в цю передсвітню пору - і закуняв у кріслі. Мені здалося, що я прокуняв отак цілу ніч, коли годинник вибив шосту. Знаючи, що до світанку ще добрих півтори години, я знову задрімав, раз у раз неспокійно скидаючись: то мені причувались якісь пустопорожні балачки, то мене будило гуготіння вітру в комині; кінець кінцем я таки міцно заснув і прокинувся, коли надворі вже розвидніло.

І як увечері я неспроможний був обміркувати своє становище, так і зараз. Просто я не мав сили ні над чим зосередитись. Я був такий пригнічений і знепокоєний, що ніякі думки не йшли мені до голови. А щоб накинути який-небудь план дій - то це було для мене так само неможливо, як і перекинутись на слона. Коли я відчинив віконниці й побачив надворі непогідний дощовий ранок і олов'яне небо, коли я розгублено снував з кімнати до кімнати, коли я, пройнятий дрожем, знову сів перед каміном, чекаючи на покоївку,- я все відчував, який я нещасний, але навряд чи усвідомлював, чому це, чи скільки часу воно триває, чи якого дня почалося, або й узагалі - хто я, власне, такий.

Нарешті прийшла стара з небогою - кучмату голову цієї останньої нелегко було відрізнити від її закуреного віника,- і обидві висловили подив, що я встав так рано. Я повідомив їх, що у кімнаті в мене спить мій дядечко, приїхавши звечора, і що, отже, слід внести відповідні зміни в підготовку до сніданку. Після цього я вмився й одягся, поки вони гуркотіли меблями та збивали пилюку, і так, усе ще напівсонний, як той сновида, знов опинився перед вогнем, чекаючи, поки Він з'явиться до сніданку.

Збігло трохи часу, і ось двері відчинились і він увійшов. Сам його вигляд, за дня ще прикріший, ніж звечора, був мені просто нестерпний.

- Я навіть не знаю,- сказав я впівголоса, коли він сів за стіл,- як до вас звертатися. Я всім кажу, що ви мій дядько.

- То й добре, мій хлопче. Називай мене дядьком.

- Але ж на борту ви їхали під якимсь прізвищем, гадаю?

- Авжеж, мій хлопче. Я прибрав собі прізвище Провіс.

- І ви думаєте й надалі його зберегти?

- А чого ж, мій хлопче, чим воно гірше від якого іншого… Хіба що ти волів би інше.

- А яке ваше справжнє прізвище? - спитав я пошепки.

- Мегвіч,- відповів він так само пошепки.- А ім'я - Абель.

- Ким же ви збиралися стати у житті?

- Кайданником, мій хлопче.

Він сказав це слово цілком поважно, немов воно означало фах.

- Коли учора ввечері ви входили до Темплу…- почав я і затнувся, вражений, що це було тільки вчора, а не вічність тому.

- То що, мій хлопче?

- Коли ви ввійшли у ворота й спитали у сторожа дорогу сюди - чи був з вами ще хтось?

- Ще хтось? Ні, мій хлопче.

- А поблизу нікого не було?

- Та я так наче не помітив,- непевно сказав він,- бо ж я тут узагалі вперше. Але, здається, і справді хтось був і ввійшов услід за мною.