Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 45

В мене було таке уявлення, що «страхувальники кораблів» у Сіті - люди вельми багаті й вагомі, і я з трепетом душевним подумав, як поклав був юного «страхувальника» на лопатки, підбив йому підприємницьке око й розтяв діловите чоло. Але тут-таки собі на полегкість я згадав те не знати на чому основане відчуття, що Герберт Покет ніколи не досягне великого успіху чи багатства.

- Я вкладатиму капітал не тільки у страхування кораблів. Я придбаю собі акції якого-небудь надійного страхувального товариства й пройду в дирекцію. Дещо вкладу в гірничорудний промисел. А поза тим і від себе зафрахтую кілька тисяч тонн. Гадаю,- провадив він, відхилившись на стільці,- що я торгуватиму з Ост-Індією: шовк, хустки, прянощі, барвники, опій, цінні породи дерева. Товар усе цікавий.

- А зиск це дає значний? - поцікавився я.

- Величезний! - відповів він.

Я знов завагався й почав уже думати, що з цими сподіваннями моїм нема чого й тягатися.

- Гадаю, що й з Вест-Індією я теж заведу торгівлю - цукром, тютюном, ромом. І ще з Цейлоном, там особливо цінні слонові бивні.

- Для цього тобі треба буде багато кораблів,- зауважив я.

- Цілу флотилію,- підтвердив він. Приголомшений розмахом цих торговельних операцій, я запитав, куди переважно курсують кораблі, що їх він тепер застрахував.

- Я ще не почав їх страхувати,- пояснив він.- Поки що я приглядаюся.

Цей різновид занять якось уже більш узгоджувався з Барнардовим заїздом, і я з порозумінням зауважив:

- Ага!

- Атож. Я працюю у фінансовій конторі й приглядаюся.

- А фінансова контора дає зиск? - запитав я.

- Кому саме? Ти маєш на увазі - юнакові, що в ній працює? - замість відповіді запитав він сам.

- Так. Тобі.

- Та, власне, ні. Мені - ні.- Він сказав це таким тоном, наче добре зважив усі «за» й «проти».- Прямого зиску не дає. Тобто платні я ніякої не одержую і мушу утримуватись… власним коштом.

Це вже зисками й не пахло, і я похитав головою, наче натякаючи на те, що при таких джерелах прибутків не дуже обростеш капіталом.

- Але суть у тому,- пояснив Герберт Покет,- що ти приглядаєшся. А це важить чимало. Розумієш, ти сидиш у фінансовій конторі й приглядаєшся.

З його слів хтось би подумав, що як не сидіти в конторі, то, «розумієш», і приглядатись не можна; але я поклався на його досвід і промовчав.

- А потім настає час,- сказав Герберт,- коли враз перед тобою з'являється щаслива нагода. Ти - за неї, береш усе, що вона може тобі дати, збиваєш капітал, і вже ти кум королю. А коли у тебе в руках капітал, залишається тільки орудувати ним.

Це дуже нагадувало його поведінку під час нашої сутички в садку - просто дуже. І свою бідність він сприймав точнісінько так само, як тоді був сприйняв поразку. Здавалося, йому що всі копняки та стусани долі, що ті мої удари - було однаково. Він явно не мав нічого, окрім найпотрібнішого мінімуму, бо все, на що я б не кинув оком, виявляється, було прислане сюди чи з кав'ярні, чи ще звідкілясь, і то моїм коштом.

А проте, розжившись подумки на багатство, він зовсім не заносився з ним, тож я навіть відчув вдячність за таку його скромність. Це було приємним додатком до його й без того приємної натури, і ми з ним зразу заприязнилися. Ввечері ми вийшли прогулятись по вулицях і побували за півціни в театрі, тобто на другій п'єсі, що їх ставили одним заходом; наступного дня сходили до Вестмінстерського абатства, а надвечір гуляли в парках, і я запитав себе в думках: хто підковує усіх цих коней, і пошкодував, що не Джо.

Як я прикинув у неділю, збігло добрих кілька місяців, відколи я розпрощався з Джо й Бідді. Поміж мною і ними проліг широкий простір, болота відступили кудись бозна-як далеко, і створювалось таке враження, ніби й час розсунувся. Що я оце тільки минулої неділі у своєму старому недільному вбранні був у нашій старій церковці - цей факт здавався і з географічного погляду, і з громадського цілком абсурдним, і земля, і небо заперечували саму таку можливість. А притім на людних лондонських вулицях, яскраво освітлених у вечірньому присмерку, мені вчувалися сумовиті докори, що я покинув так далеко нашу бідну стару кухню, і серед глухої ночі хода ледацюги-сторожа, що снував подвір'ям Барнардового заїзду, вдаючи, ніби виконує свою охоронну місію, глухо відлунювала у мене в серці.

У понеділок уранці за чверть до дев'ятої Герберт вирушив показатись - а водночас, мабуть, і приглянутись - до своєї контори, і я пішов разом з ним. Ми домовились, що за пару годин він звільниться і проведе мене до Геммерсміту. Бачачи, куди понеділкового ранку спрямовували свої стопи молоді страхувальники, можна було зробити висновок, що яйця, з яких вилуплюються ці майбутні велетні торгівлі, як і яйця страусів, треба тримати у гарячому поросі. Та й сама зачухана контора, де сидів Герберт, аж ніяк не скидалася на добрий спостережний пункт: містилась вона у дворі на третьому поверсі, і з вікон її, що виходили на вікна іншого такого самого приміщення третього поверху, ні до чого було й приглядатись.

Чекати мені довелось мало не до полудня, і я за цей час побував на біржі, де під оголошеннями суднових компаній сиділи якісь неголені люди, що видались мені заможними купцями, тільки невідомо чого похнюпленими. Коли з'явився Герберт, ми пішли перекусити в одній знаменитій кав'яренці, яку я тоді сприйняв з усією можливою шанобливістю, а тепер згадую як найнахабніше ошуканство на всю Європу, і де - чого я й у той день не міг не помітити - підливи на скатертинах, ножах і фартухах офіціантів було значно більше, ніж при печені. Підживившись тут за досить помірну ціну (якщо врахувати, що жирні плями надавались безплатно), ми вернулись у Барнардів заїзд по мою валізку й поїхали диліжансом до Геммерсміту. Дістались ми туди близько третьої години і вже за кілька хвилин були біля будинку містера Покета. Відчинивши хвіртку, ми опинились у невеликому садку понад річкою, в якому грались діти господаря. Невдовзі я вже зміг спостерегти - а я в цьому питанні чоловік безсторонній, отже, моя думка може бути об'єктивною,- що діти містера й місіс Покет не так росли чи там виховувались, як літали перевертом.

Місіс Покет сиділа під деревом на садовому кріслі, поклавши ноги на друге таке саме крісло, і читала, а дві няньки прогулювались по садку, поки діти гралися.

- Познайомтесь, мамо,- сказав Герберт,- ось цей юнак - містер Піп.

Після цього місіс Покет привітала мене з належною гідністю.

- Мастере Елік і міс Джейн! - окликнула одна з няньок двох дітей.- Якщо ви лазитимете в кущі, то впадете в річку й потопитесь, і що тоді ваш тато скаже?

Тут-таки вона підняла хустинку місіс Покет і зауважила:

- Це вже сьогодні вшосте ви губите її, мем!

Після чого місіс Покет засміялася й сказала: «Дякую, Флопсон», а тоді вмостилася зручніше - тепер уже тільки на одному кріслі - і знов заходилася читати. Вираз її обличчя відразу ж став такий уважний і зосереджений, наче вона цілий тиждень не відривалася від книжки. Однак, не пробігши й десяти рядків, вона зненацька підвела на мене погляд і спитала:

- Матінка ваша, гадаю, жива й здорова?

Таке несподіване запитання страшенно мене ошелешило, і я вже почав плести якусь нісенітницю, що от якби я й справді мав згадану особу, то вона, безперечно, була б здорова і дуже втішена такою увагою і передала б їй свої поздоровлення, коли раптом мене врятувала та сама нянька.

- Ну, це вже, їй-богу, всьоме! - скрикнула вона, піднімаючи хустинку.- І що з вами сьогодні таке, мем?

Місіс Покет узяла цю свою річ, спершу подивилась на неї вкрай здивовано, немов уперше в житті її бачила, тоді впізнала, засміялася, сказала: «Дякую, Флопсон», і, забувши про мене, заглибилась у читання.

Маючи нарешті змогу перелічити маленьких Покетів, я виявив, що їх не менш як шестеро і кожне з них або летіло перевертом, або було на підході до цього. Ледве я скінчив підрахунок, як звідкілясь ізгори пролунало жалібне пхикання сьомого з них.

- Не інакше, як дитя! - заявила Флопсон, неначе вельми вражена.- Поспішіть нагору, Міллерс!