Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 44

Ці дружні зауваження він висловив так невимушено, що ми обоє засміялися і я навіть не почервонів.

- А тепер щодо міс Гевішем,- повів він далі.- Міс Гевішем, мушу сказати, розпещена з самого дитинства. Мати її померла, коли вона була ще немовлям, і батько ні в чому не відмовляв їй. Він був провінційним джентльменом у ваших краях та ще й броварем. Я, власне, не бачу нічого в цьому особливо достойного, коли хто живе з броварського промислу, але загальна думка така, що от пекти хліб - благородному негоже, тоді як пива можеш варити донесхочу і залишатись благородною людиною. Таке на кожному кроці трапляється.

- Але утримувати шинок джентльмен не може, правда ж? - сказав я.

- Ні в якому разі,- відказав Герберт.- Зате шинок цілком може утримувати джентльмена. Отож містер Гевішем був дуже багатий і дуже гордий. Така сама була і його дочка.

- Міс Гевішем була одиначкою? - запитав я.

- Стривай хвилинку, я до цього підходжу. Ні, вона не була одиначкою. Вона мала однокровного брата. Батько таємно одружився вдруге, здається, з власною куховаркою.

- Ти ж кажеш - він був гордий,- зауважив я.

- І це правда, любий Генделю. Він тому й одружився з другою жінкою таємно, що був гордий. А за якийсь час вона померла. І ось тоді, коли її не стало, за моїми припущеннями, він уперше й сказав про свій другий шлюб дочці, і син з тих пір став жити в їхній родині, в тому домі, який ти добре знаєш. Син виріс гулякою, марнотратом, неробою - одне слово, зіпсутою людиною. Кінець кінцем батько позбавив його спадщини, але, коли помирав, змилостивився і щось йому таки відписав, тільки менше, ніж дочці… Вибач, але мушу сказати, що ти надміру сумлінно спорожняєш свою чарку: зовсім нема потреби перехиляти її аж собі на ніс, щоб у товаристві повірили, що вона в тебе порожня.

Я зробив це, заслухавшись у його розповідь, і тепер подякував йому й перепросив. Він сказав: «Нема за що» - і повів далі:

- Міс Гевішем стала багатою спадкоємицею і, звісно ж, знайшлось чимало охочих просити її руки. Справи її однокровного брата тепер знов пішли вгору, але, маючи борги й наробивши нових дурниць, він невдовзі геть усе розтринькав. З сестрою він сварився значно частіше, ніж з батьком, і, крім того, підозрювали, що він смертельно ненавидів її, гадаючи, ніби вона намовляла проти нього батька. Тепер почнеться найсумніша сторінка нашої історії,- я тільки зауважу, любий Генделю, що серветка не влазить у склянку.

Чому я намагався запхати серветку до склянки - цього я вже аніяк не поясню. Я тільки знаю, що куди впертіше, ніж вимагали цього обставини, силувався втиснути її в ці вузькі межі. Знов я подякував йому й перепросив, і знов він відповів цілком невимушено: «Нема за що. Така дрібниця» - і повів мову далі.

- Тепер з'явився на сцені - скажімо, на перегонах, на балах чи десь там ще - один чоловік, що почав залицятись до міс Гевішем. Я ніколи його не бачив (бо це трапилось двадцять п'ять років тому, коли нас обох, Генделю, ще й на світі не було), але мій батько казав, що він був поставний собою і міг хоч кому задурити голову. От тільки сприйняти його за джентльмена можна було хіба з наївності чи упередження, у цьому батько був цілком певен, бо він вважає, що як хто не має шляхетності в душі, то й манер джентльменських у нього ніколи не може бути. Він каже, що скільки не поліруй дерево, а волокон не сховаєш: чим більше політури, тим виразніш проступають волокна. Отож цей чоловік просвітку не давав міс Гевішем і запевняв її у своїй безмежній відданості. Спершу вона, здається, холоднувато ставилась до нього, а потім уся її холодність розтанула і вона закохалась по вуха. Вона його просто обожнювала. А він, граючи на її почуттях, систематично видурював у неї великі гроші й умовив, щоб вона за чималу суму викупила у брата його пайку в броварні (яку по слабості душевній заповів йому батько),- мовляв, як він стане їй чоловіком, то візьме у свої руки все підприємство. Твій опікун тоді ще не був повіреним міс Гевішем, та й вона ж була така гордовита й така закохана, що нічиєї ради й не послухала б. Родичі ж її були бідні і намагалися за своєю вигодою тягти - всі, крім мого батька: він, хоч і бідний, ніколи, однак, не був лестуном чи заздрісником. Тільки він і наважився перестерегти її, що вона занадто потурає цьому молодикові, нерозважливо дає йому надто велику владу над собою. Це її дуже розгнівило, і на очах у нареченого вона показала батькові на двері,- відтоді він її більше й не бачив. Я згадав, як вона сказала: «Метью прийде сюди, коли я лежатиму мертвою на цьому столі», і спитав у Герберта: невже ж його батько так озлився проти неї?

- Зовсім ні,- відповів Герберт,- але вона на очах у свого майбутнього чоловіка закинула батькові, ніби він сам снував якісь плани щодо неї, тож і невдоволений, що вони розладнались. Тепер якби він пішов до неї, то навіть йому і навіть їй могло б здатися, немов так було насправді. Та вернімся до того чоловіка, щоб уже скінчити з ним. Призначили день шлюбу, закупили весільне вбрання, запланували весільну подорож, запросили гостей. Той день настав, але наречений не з'явився. Він написав листа…

- Що його вона отримала, одягаючись до шлюбу?! - вигукнув я.- За двадцять хвилин до дев'ятої?

- І саме на цій годині й хвилині,- сказав Герберт, киваючи головою,- вона опісля зупинила всі годинники. Лист, як я можу гадати, містив убивче повідомлення про те, що ніякого весілля не буде. Коли міс Гевішем трохи відійшла від тяжкої хвороби, в яку вкинула її ця звістка, вона привела весь дім у той занехаяний стан, в якому ти його бачив, і сама вже більш ніколи не показувалась на світло денне.

- І це вся історія? - спитав я трохи перегодом.

- Вся, оскільки я її знаю. Та й то зібрана докупи з розрізнених деталей, бо мій батько завжди уникає цієї теми, і навіть коли міс Гевішем запрошувала мене, розповів мені тільки найнеобхідніше. Але одну річ я таки забув. Вважали, що цей чоловік, якому вона так необдумано довірилась, діяв увесь час у згоді з її однокровним братом, що між ними існувала змова і що вони ділились прибутками.

- Дивно, чому він не одружився з нею - адже тоді все її добро перейшло б до нього,- сказав я.

- А можливо, він уже був жонатий, і, можливо, в плани брата якраз і входило так жорстоко її принизити,- сказав Герберт.- Правда, це тільки мої припущення.

- А що сталося з тими двома? - спитав я, знову трохи помовчавши.

- Вони докотилися до найгіршої ганьби й безчестя, які тільки можливі, і втратили все.

- Але вони ще живі?

- Не знаю.

- Ти оце сказав, що Естелла не родичка міс Гевішем, а приймачка. Коли її взято в прийми?

Герберт знизав плечима.

- Скільки я чув про міс Гевішем, Естелла була у неї завжди. Більш я нічого не знаю. А тепер, Генделю,- сказав він на завершення своєї розповіді,- ми вже все між собою з'ясували. Ти знаєш про міс Гевішем усе, що і я знаю.

- І все, що я знаю,- докинув я,- ти знаєш.

- Справді. Отож між нами не буде місця якому-небудь суперництву чи непорозумінню. А щодо тієї обставини, якою обумовлене твоє майбутнє - щоб не допитуватись і не обговорювати, кому саме ти його завдячуєш,- то можеш бути певний, що ані я, ані будь-хто з моїх близьких ніколи цього й натяком не торкнеться.

Він промовив це з такою делікатністю, що мені стало ясно: хоч би я прожив під дахом його батька хто й зна як багато років, на цю тему я не почую навіть півслова. Але водночас Герберт промовив це так значливо, що мені стало ясно й інше: він, як і я, був певний, що моя доброчинниця - міс Гевішем.

Доти мені й на думку не спадало, що він навмисне підвів розмову до цього питання, аби вже більше до нього не повертатись; я зрозумів це тільки тоді, коли ми обоє відчули себе легше й невимушеніше. Ми весело розмовляли й жартували, і я між іншим спитав його, хто ж такий він сам. Він відповів:

- Капіталіст. Страхувальник кораблів.- Помітивши, що я розглянувся по кімнаті в пошуках яких-небудь ознак кораблів або капіталу, він додав: - У Сіті.