Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 108

У цю похмуру годину, мабуть, кожен з нас мав таке відчуття, наче за нами йде погоня. Прибуваючи, хвилі припливу час від часу шумко вдарялись об берег, і щоразу тоді хтось із наших здригався й озирався у тому напрямку. Де-не-де течія повимивала в березі бухточки, і при кожному з таких місць тривога наша росла й ми пильно до них приглядалися. Часом котрийсь запитував тихенько: «Що це хлюпнуло?» Або хтось інший: «А то не човен?» Після того поміж нами западала мертва тиша, і я сидів і дратливо думав, чого це так голосно риплять весла в кочетах.

Нарешті ми нагледіли світло й дах і невдовзі прибилися до маленького причалу, складеного з поназбируваного довкола каміння. Залишивши всіх у човні, я піднявся на берег і виявив, що то світиться вікно шинку. Заклад був доволі занехаяний і, очевидно, добре знайомий контрабандистам, але в кухні там яскраво горів вогонь, і була змога підкріпитись яєчнею з салом, та й випити теж би знайшлось. Крім того, були там для постояльців дві кімнати - «які вже не є», як зазначив хазяїн, і в кожній широке ліжко. Людей у всьому закладі тільки й було, що хазяїн, його дружина та сивий наймит, який обслуговував гостей на причалі, - таке осклизле й зачухане створіння, наче й він вимок у воді з намулом.

З цим помічником я знову спустився до човна, і всі наші зійшли на берег і забрали весла, стерно, гак та інше, а самого човна закріпили на березі. Ми непогано повечеряли біля кухонного вогню і потім пішли поглянути на наші кімнати: Герберт зі Стартопом мали спати в одній, а я з Провісом у другій. Повітря з обох кімнат було ретельно викурено, неначе воно становило смертельну загрозу для життя, а під ліжками лежало стільки брудної білизни та якихось коробок, аж я здивувався - звідки це шинкар розжився такою гурмою добра. Але все-таки ми вважали, що влаштувалися якнайкраще, адже відлюднішого місця годі було й уявити.

Коли ми після вечері примостились на часину біля вогню, наймит - він сидів у кутку в розбухлих черевиках, про які встиг поінформувати нас, поки ми їли яєчню з салом, що кілька днів тому стягнув їх на березі з матроса-потопельника,- спитав у мене, чи не траплялась нам чотиривесельна шлюпка, що пішла вгору з припливом. Коли я відповів: «Ні», він сказав, що вона, отже, завернула у другий бік, хоча звідси «рушила проти течії».

- Либонь, вони чогось передумали й подалися вниз,- докінчив він.

- То ви кажете - чотиривесельна? - перепитав я.

- Атож,- підтвердив той.- Четверо на веслах і двоє їздців.

- Вони тут виходили на берег?

- Набрали собі у двогалонову сулію пива. Я б їм залюбки проносного в це пиво підсипав чи й отрути,- сказав наймит.

- А то чому?

- Я вже знаю, чому,- сказав наймит. Голос у нього був хрипкуватий, немов у горло йому набралося твані.

- Він гадає,- озвався хазяїн, хирлявий тугодумний чолов'яга з білястими очима, що, очевидячки, мав звичку звірятися на свого наймита,- ніби вони не ті, за кого себе вдають.

- Я вже знаю, що гадаю,- зауважив наймит.

- Гадаєш, це митники? - спитав хазяїн.

- А так,- підтвердив наймит.

- Ну й помиляєшся.

- Цебто я?!

Прорікши цю значливу відповідь, сповнену почуття власної непомильності, наймит скинув один з розбухлих черевиків, витрусив з нього кілька камінчиків і взув знову. Зробив він це з виглядом людини, яка в усьому має рацію і може дозволити собі що завгодно.

- Ну добре, але куди ж вони свої ґудзики подівали?- запитав хазяїн, ще трохи опираючись.

- Ґудзики? - відказав наймит.- Викинули за борт. Проковтнули. Посіяли на салату. Ось куди ґудзики подівали!

- Та ти не заносся так,- стримав його хазяїн понурим плачливим тоном.

- Митник уже знайде, куди подіти свої ґудзики,- сказав наймит, зневажливо підкреслюючи ненависне слово,- коли йому треба, аби вони не бликали людям в очі. Шлюпка з чотирма гребцями й двома їздцями, і щоб ото без потреби шугати вгору-вниз з припливом і відпливом, що й не второпаєш, куди її несе,- ні, тут без митників не обійшлося.

Прорікши це, він, сповнений зневаги, вийшов, а хазяїн, не маючи тепер на кого звірятись, вирішив далі не розбалакувати на таку специфічну тему.

Ця розмова стривожила всіх нас, а надто мене. Вітер хмуро підвивав за будинком, прибій хлюпав у берег, і я мав таке відчуття, наче ми сидимо замкнені в клітці. У мене все не сходила з думки ця підозріла чотиривесельна шлюпка, що не знати з якою метою снувала річкою. Коли я умовив Провіса лягти спати, ми втрьох (Стартопа до цього часу вже втаємничили у нашу справу) вийшли надвір і знову стали радитись. Треба було обговорити, чи нам лишатися в шинку, доки прийде пора вибиратись до пароплава, а це буде близько години дня, чи, може, відчалити зранку. Ми визнали доцільнішим побути тут десь так до полудня, а тоді виплисти на фарватер і тихенько посуватися за течією. Погодившись на цьому, ми вернулися в дім і поклалися спати.

Я ліг, майже не роздягаючись, і спокійно проспав кілька годин. Прокинувшись, я почув, що розгулявся вітер і вивіска закладу («Корабель») стала поскрипувати й стукатись об свою опору, від чого я аж здригнувся. Тихенько, щоб не розбудити Провіса, я встав і визирнув у вікно. Воно виходило на причал, куди ми витягли човна, і, коли мої очі призвичаїлись до тьмяного світла захмареного місяця, я побачив, як у човен заглядають двоє незнайомців. Потім вони пройшли під вікном і, не спускаючись до пристані, де, як мені здалося, нікого не було, подалися через болота у напрямку гирла Темзи.

Першим моїм поштовхом було розбудити Герберта й показати цих двох незнайомців. Але ще не ввійшовши до його кімнати, яка була поруч з моєю, тільки вікном у другий бік, я пригадав, що він і Стартоп втомилися більше за мене, і передумав порушувати його сон. Повернувшись до свого вікна, я ще побачив, як даленіли над болотом ті дві постаті. Невдовзі вони розтанули в присмерковому світлі, а я, добряче промерзши, ліг, щоб обдумати все це, і знову заснув.

Повставали ми рано. Коли ми всі вчотирьох, дожидаючи сніданку, прогулювались перед будинком, я вирішив розповісти товаришам, що бачив уночі. І знову ж таки наш підопічний стривожився найменше з усіх нас. «Дуже ймовірно, що ці люди митники,- спокійно сказав він,- і ми їх зовсім не цікавимо». Я пробував переконати себе, що це й справді так, бо ж такий варіант був цілком можливий. Але про всякий випадок я запропонував, щоб ми вдвох з Провісом пройшли пішки до віддаленого виступу берега, видного звідси, а човен забере нас там близько полудня. Цей застережний захід усі визнали слушним, і зразу ж після сніданку ми з Провісом і вирушили пішки, нікому в шинку нічого не сказавши.

Дорогою Провіс покурював свою люльку й часом зупинявся поплескати мене по плечах. Хтось би подумав, що це мені, а не йому загрожує небезпека і що він мене підбадьорює. Говорили ми дуже мало. Коли ми наблизились до того виступу берега, я сказав, щоб він почекав в улоговинці, а сам пішов уперед розвідати, бо саме ж у цьому напрямку подалися вночі незнайомці. Він послухався, і далі я пішов один. Але ні на самому березі, ані поблизу не було ніякого човна, як не було й слідів, що він тут причалював. Хоча, правда, з ночі вода піднялась, і якщо й були тут які відбитки ніг, вони опинилися під водою.

Виглянувши з улоговинки й побачивши, що я махаю йому капелюхом, він приєднався до мене, і ми стали удвох чекати на човна, то лежачи у своїх плащах на березі, то походжаючи туди-сюди, щоб зігрітися. Нарешті наш човен вигулькнув з-за повороту; ми спокійно сіли й випливли на фарватер. Була вже за десять перша, і ми почали виглядати, коли покажеться дим пароплава.

Але тільки о пів на другу ми нагледіли дим одного судна, а там і другого. Оскільки вони йшли на повній швидкості, ми приготували обидві сумки й попрощалися з Гербертом і Стартопом. Ми щиро потисли одні одним руки, і, мушу сказати, що і в Герберта, і в мене проступили сльози на очах, аж це раптом з бухточки неподалік попереду стрілою вимкнулася чотиривесельна шлюпка й понеслася теж на середину річки.