Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 107

- Він уже є? - спитав Герберт.

- Ще ні.

- І правильно. Він повинен спуститися, лише коли нас побачить. Видно знак у нього на вікні?

- Звідси не дуже, але ні, здається, вже видно… А ось і він сам! Сильніш налягайте! Легше, Герберте. Весла з води!

Човен доторкнувся сходів на одну коротку мить, і вже він був на борту, і ми знов відчалили. На ньому був моряцький дощовик, а в руках чорна парусинова сумка - я аж утішився, що у нього вигляд справжнього річкового лоцмана.

- Дорогий хлопче! - сказав він, коли сів, і легенько поклав руку мені на плече.- Молодець, вірний мій хлопче. Дякую тобі, дякую.

І знову ми пропливаємо поміж десятків більших та менших суден, ухиляючись від іржавих ланцюгів, обстріпаних линв, гойдливих буйків, ударами весел занурюючи у воду поламані кошики, яких повно на воді, розганяючи стружки й уламки дощок, прорізуючи плями вугільного пилу, пропливаємо попід вирізьбленими з дерева на форштевнях фігурами Джона Сандерлендського, який промовляє до вітрів (як і багато інших Джонів на світі), та Бетсі Ярмутської з міцними персами та балухатими очима, що на два дюйми стирчать з орбіт, пропливаємо під стукіт молотків на корабельнях і чиркання пилок по брусах, гуркіт механізмів, що виконують невідомо яку роботу, скрегіт помп на суднах з течею і порипування лебідок, пропливаємо повз кораблі, що виходять у відкрите море, повз якихось морських диваків, що на все горло лаються через фальшборт з матросами ліхтерів,- аж нарешті вибираємось на вільнішу річку, де суднові юнги можуть прибрати кранці,- годі вже ловити рибку в каламутній воді за бортом,- і де гірляндисті вітрила можуть розпуститися на вітрі.

І побіля сходів, де ми взяли Провіса на борт, і далі я раз у раз пильно оглядався, чи не стежить хто за нами. Нічого підозрілого я не помічав. Безперечно, що ні зараз, ні раніше нічий човен не плив поряд або вслід за нашим. Завваживши щось таке, я звернув би до берега, щоб той човен або випередив нас або якось інакше виказав свої наміри. Але ми пливли вперед, і ніде не було ніяких ознак, що за нами хтось ув'язався.

Провіс у своєму моряцькому дощовику, як я вже казав, чудово вписувався в навколишній краєвид. Характерно, що з усіх нас він найменше тривожився (хоча, можливо, це було просто тому, що він звик до життєвих випробувань). Не був він і байдужим - від нього я почув, що він сподівається побачити свого джентльмена в числі найкращих джентльменів у чужій країні; не помічав я в ньому й пасивності чи покори долі - він тільки не хотів непокоїтися завчасу. Коли небезпека прийде, він зустріне її з відкритим чолом, але раніше нема чого морочити нею голову.

- Коли б ти знав, дорогий мій,- сказав він мені,- як це славно сидіти поруч з моїм любим хлопцем і покурювати люльку після того, як я стільки днів пробув у чотирьох стінах, ти б мені позаздрив. Але тобі цього не зрозуміти.

- Чому ж, я розумію, яку втіху дає свобода,- відповів я.

- Може,- сказав він, повагом похитавши головою.- Проте не такою мірою, як я. Щоб пізнати це такою ж мірою, треба посидіти під замком і колодкою, мій хлопче… Але ні, я не говоритиму негодящих слів.

Мені здалося, що це ж явна суперечність - заради якоїсь химери, що опосіла його уяву, піддати небезпеці свою свободу, а то й життя. Однак потім я зміркував, що свобода, не пов'язана з небезпекою, йому, на відміну від когось іншого, певне, здається чимось занадто незвичним. Цей мій здогад був більш-менш слушний, бо він, покуривши трохи, повів далі:

- Бачиш, мій хлопче, коли я був ген там, на тому кінці світу, мене завше тягло сюди, у цей край, і все мені там оприкріло, хоч я й розбагатів. Там кожен знав Мегвіча, Мегвіч міг ходити, куди хотів, і робити, що хотів, і нікого це не займало. А тут мною он як цікавляться, мій хлопче… себто зацікавилися б, коли б їм знаття, де я…

- Якщо все складеться гаразд, за кілька годин ви вже будете на волі й у цілковитій безпеці,- сказав я.

- Що ж,- відказав він, глибоко зітхаючи.- Маймо надію.

- Але ви не дуже її маєте?

Він занурив руку у воду за планширом і сказав, усміхаючись із тією лагідністю, яку я віднедавна став помічати в ньому:

- Та чого ж, маю, мій хлопче. Он як у нас усе йде справно та ладно,- краще й сподіватися годі. Але так уже любо й тихенько пливе наш човен, що я, мабуть, саме того й подумав, коли палив люльку: як не проглянути нам дна цеї річки, так і не вгадати, що станеться за кілька годин. І бігу подій не відвернеш, як не втримаєш цю воду. Бач, спливла поміж пальців, і вже її нема! - І він підніс руку, з якої спадали останні краплі.

- Якби не вираз вашого обличчя, я б подумав, що ви трохи похнюпились,- сказав я.

- Ані крихти, мій хлопче! Це все того, що ми пливемо так ладно, і вода під човном так мило жебонить, немов спів святочний чути. Та ще, мабуть, того, що поволі старість до мене приходить.

Він знов незворушно встромив до рота люльку й сидів такий супокійний і вдоволений, наче ми вже були за межами Англії. Але притім він так прислухався до кожної поради, немов був у безнастанному страху, бо коли ми пристали до берега запастись кількома пляшками пива, і він теж хотів висісти з човна, а я зауважив, що, може, йому безпечніше лишатися на місці, він тільки озвався: «Ти гадаєш, мій хлопче?» - і слухняно сів знову.

Над річкою тягло прохолодою, але день був сонячний, і ця погожість бадьорила нас. Я силкувався вповні використати прудку силу течії, а мої товариші розмірено вимахували веслами, і човен впевнено посувався вперед. Вода поволі спадала, і навколишні ліси й пагорби зникали з нашого овиду, а ми опинялися щораз нижче поміж замулених берегів, хоча навіть тоді, коли ми проминали Грейвзенд, відплив ще сприяв нам. Оскільки нашого пасажира надійно маскував дощовик, я, щоб вибитися на бистрину, провів човна зовсім близенько від плавучої митниці і побіч двох суден з емігрантами й попід самим носом великого військового транспорту, з півбака якого на нас дивилися солдати. Але невдовзі відплив почав слабшати, і судна на якорях стали обертатися, і ось вони вже всі обернулися, а кораблі, які дожидали припливу, щоб увійти до лондонського порту, посунули в наш бік цілою флотилією. Ми тоді притислися до берега, далі від основної течії припливу, водночас старанно оминаючи обмілини та банки.

Протягом дня наші гребці кілька разів на хвилинку-другу пускали човна на волю течії, тож вони майже не втомилися, і для перепочинку їм цілком вистачило й чверті години. По слизькуватому камінні ми вибралися на берег, перекусили тим, що взяли з собою, і розглянулися. Ця місцевість нагадувала мої рідні болотисті околиці: була так само пласка й одноманітна, з імлистим крайобрієм; звивисто бігла вдалину річка, на ній звивистою биндою тяглися великі плавучі буйкі, а все інше немов застигло у намулі. Бо останнє судно з флотилії вже сховалося за останнім вигином річки, який лишився у нас позаду, і зникла вантажена соломою зелена барка з брунатним вітрилом, а кілька барж, схожих на кораблики, незграбно змайстровані дитячими руками, не-рушно зарились у твань, і стояв у твані присадкуватий маяк на палях, мов каліка на милицях, і стирчали з твані осклизлі кілки й осклизлі каменюки та червоні берегові знаки, і стовпці з позначками рівня високої води, і посповзали у твань стара занедбана пристань та стара безверха халупчина, і все навколо нас обснували безрух і твань.

Ми знову відчалили й повільно рушили вперед. Тепер це було куди тяжче, але Герберт і Стартоп затято гребли, і гребли, і гребли аж до заходу сонця. На цей час вода в річці трохи піднялась, і ми разом з нею, і стало видно ген поза береги. Онде червоне сонце западало за повитий багрянцем обрій, що його хутко поглинала чорнота; онде лежало безлюдне пласке болото; онде вдалині були пагорби, і від них і до нас анічогісінько живого, хіба часом пролетить самотня чайка.

Поночіло швидко, а місяць, бувши вже на спаді, мав зійти ще не скоро, отож ми коротко порадилися й вирішили заночувати в першій же глухій таверні, на яку натрапимо. Наших двоє веслярів знов узялися за весла, а я став приглядатися, чи не побачу де якої споруди. Так ми, майже не озиваючись один до одного, пропливли довгих чотири або й п'ять миль. Було дуже холодно, і вугільник, що плив назустріч, видався нам затишним, як рідна домівка, бо в камбузі його привабливо палахкотів вогонь. Нічна темінь накрила все навколо вже до самого ранку, і те світло, що ми бачили, йшло не так з неба, як з річки: це коли весла, опускаючись у воду, сколихували нечисленні відображення зірок.