Розколоте небо - Талан Светлана - Страница 65

— Як ти, Васильку? — спитав старий, ставши на коліна перед ним.

Він намацав одяг, повільно провів руками по грудях хлопчика. Чутливі пальці бандуриста торкнулися обличчя дитини й одразу ж завмерли. Старий скинув із себе шапку, затулив нею лице. Усі стояли мовчки, не знаходячи слів розради. Данило опустив руки, нахилився, припав губами до чола дитини.

— Пробач мені, дитинко, — сказав пригнічено.

— Діду, йому ми вже нічим не допоможемо, — сказала Ольга, — ніч надворі, потрібно… щось робити.

— Так. Звичайно, — глухо озвався Данило. — У мене є маленька сокирка. Допоможете мені вирити могилку?

…Дорогу додому подолали мовчки. Коли дісталися села, Ольга запропонувала Данилові заночувати у них.

— Якщо це вас не обтяжить, — сказав Данило, погодившись.

— Куди ви підете? Та ще й сам, — сказала Ольга.

Варя теж зайшла до хати, щоб зігрітися. Ольга одразу ж вигнала Івана.

— Ти вже вечеряв, — сказала йому, — то йди спати, завтра рано вставати на роботу.

Варя стала біля печі, приклала холодні долоні до теплого комина. Ольга всадовила діда поруч за стіл, пригостила вареною картоплинкою і хлібом.

— Зараз іще чаю дам, — сказала вона. — Щоправда, він з гілочок і без цукру, але я додаю дрібку вареного цукрового буряка. Трішки тхне, але пити можна.

— Спасибі вам, — сказав сумно Данило. — І їсти хотілося, а зараз не лізе нічого до рота. Як згадаю Василька… Не вберіг дитину, не зміг. І як я буду без нього? Він був моїми очима, а тепер я справжній сліпець.

— Не крайте собі серце, діду, — сказала Ольга, наливаючи з чавунка чай. — Така, значить, його доля. Усі ми під Богом ходимо. А ось вам треба тепер знайти помічника.

— Треба, — зітхнув старий.

— Послухай, — Ольга сіла поруч, стишила голос, — забери з собою мого сина.

Варя здивовано подивилася на сестру.

— Мого старшого сина звуть також Васильком, — продовжила Ольга, — і за віком він такий самий, йому дванадцять років виповнилося. Буде тобі добрий помічник.

— Навіть не знаю, — стенув плечима Данило. — Ту дитину я забрав, бо він лишився круглим сиротою і міг загинути.

— А мій теж може згинути, померти від голоду, — півголосом говорила вона. — Лежить свекруха, вже доходить, свекор ледь живий, а ще, окрім Василька, четверо залишаться. Я не знаю, хто з них виживе, чи вдасться мені їх врятувати від голодної смерті, тож хоча б один виживе поруч із тобою. Тебе люди люблять, завжди подають, ви не помрете, як ми тут. Прошу тебе, зроби добру послугу: забери дитину. І тобі буде легше, і я буду знати, що хлопець не помре.

— Це великий ризик, — зауважив Данило. — Я гадав, що врятую Василька, а вийшло бачиш як.

— Від хвороб ніхто не застрахований. Ти не міг врятувати ту дитину, не звинувачуй себе.

— Зараз і на нас, кобзарів, почалася гонитва, — пояснив він, — доводиться ховатися, як злодію.

— Ти ж знаєш, що у селі не краще. Прошу тебе, врятуй мою дитину!

Данило мовчав, думаючи про щось своє.

— Забери хоча б до літа, — попросила Ольга. — Якщо доживемо, то почнеться городина, стане легше, може, щось і зміниться на краще.

— Де хлопчик? — запитав.

— Зараз!

Ольга підвелася, Варя відійшла з нею від старого.

— Олю, а як на це подивиться Іван? — запитала пошепки.

— Іван? Куди він дивився, коли рвав горлянку за свій колгосп? Тепер моя черга рятувати дітей.

— Як можна? Відправити дитину хтозна-куди?

— Краще вже так, ніж віддати на воза Пантьосі, — сказала Ольга. — Принаймні буде надія на спасіння.

Василько привітався з дідом. Ольга всадовила його поруч із бандуристом, пояснила, що він буде поводирем замість Василька.

— Поки що пропустиш заняття у школі, — сказала йому мати, — а потім повернетеся, і ти все наздоженеш.

Василько з цікавістю і деяким острахом подивився на діда.

— А правда, що кобзарі осліплюють своїх дітей? — запитав Василько, не зводячи очей з кобзаря.

— Звідки ти таке взяв? — спитав старий.

— Від людей чув, і ваш поводир був сліпий на одне око.

— Он воно що! — усміхнувся Данило. — Василько змалечку був сліпий на одне око. А те, що кобзарі осліплювали своїх дітей, кажуть старі люди, правда. Але то було давно, коли зрячому суворо заборонялося бути кобзарем.

— А ви мене навчите своїх пісень?

— З часом навчу. Дорога у кобзаря нескінченна, довга, вважай, все життя топче ногами стежки-дороги, тож про все перебалакаємо, усього навчу. Зараз моя бандура відпочиває, чекає інших, кращих часів. Та й пісні з’явилися інші. Що в кого болить, той про те і говорить. Зараз люди частівки складають.

— Заспіваєте? — вже без страху спитав Василько.

— Не можу, люди вже сплять. Лише тихенько наспіваю. Хочеш?

— Ага!

Працювала десять день, Заробила трудодень. А від того трудодня Голодую я щодня.

— Сподобалось?

— А ще можна?

— Можна. Слухай, але нікому не розказуй!

Ходить Сталін та й питає, Чого дітям не хватає. Нема хліба, нема солі, А до того ж іще й голі.

— Або ще:

Колосочки я збирала На колгоспнім полі, І за це мені дали Десять літ неволі.

— Досить вам співати! — уже веселіше сказала Ольга. — Потрібно зібрати речі у дорогу.

Вона принесла торбинку, склала туди одяг, рушник, валянки.

— Я поклала кілька пар онуч та валянки, — пояснила Ольга Данилу. — У хлопців були одні чоботи на двох, бо у Василька вони геть зносилися. Пообіцяли у школі видати йому. Біжу, радію, що тепер будуть у дитини ноги сухі, а мене перестріває вчителька і каже, що нема вже наших чобіт, голова сільради забрав для свого сина. Прийшов нахабно і забрав. Й управи на нього немає! Хто бідує, а хто жирує, — бідкалася Ольга, збираючи торбинку. — Доведеться йти у дірявих чоботях, тож коли буде сухо, можна вдягти валянки. Онучі будеш, синку, сушити біля багаття, не носи мокрі, бо ноги застудиш. Зараз підете спати, а я вам на дорогу спечу хлібинку.

Василько усміхнувся, довірливо поклав голівку дідові на плече.

Розділ 74

Нести в Торгсін срібний Георгіївський хрест визвався Василь. Павло Серафимович наполягав, що йти повинен він і лише він, але Варя умовила його відпочити.

Василь повернувся з двома кілограмами борошна.

— Йшов і думав, — почав він розповідати про дорогу, сьорбаючи гарячий суп, — якщо зупинить міліція, то скажу, що несу батьків хрест до Торгсіну. Це ж не заборонено, тому повинні пропустити. Мені пощастило — заслону на дорозі не було. Тож без особливих пригод дістався до міста, спитав у людей, де той Торгсін, мені показали. Заходжу, дістаю нагороду, подаю продавцеві. А він — викапаний єврей! Покрутив хреста в руках і каже: «Ти де його вкрав?» Кажу, що мого батька. «Так він у тебе царський прислужник?» — питається. «Він був фельдшером, — пояснюю, — рятував людей». «І офіцерів рятував?» — «Напевно, бо вони теж люди». — «А, так він панів рятував! Допомагав ворогам революції! Йди з ним геть, доки міліцію не викликав!» — репетує. Насилу вмовив його, пожалівся, що двійко дітей вдома голодні. Змилостивився, каже, що більше кілограма не дасть. Ледь випросив у нього два кіло.

— Кажуть, що за золото більше дають, ніж за срібло, — сказала Варя.

— Можливо, — погодився Василь. — Але ж я натрапив на єврея, а вони свого не випустять з рук. По дорозі додому зустрівся з одним чоловіком. Трохи шляху здолали разом, так йому за дві срібні ложки дали теж два кілограми, правда, житнього борошна. А мені пощастило, що пшеничне дісталося.

— Подейкують, за дві золоті обручки дають два пуди борошна, — думаючи про криївку, сказала Варя.

— Та де ж їх взяти? — зітхнув Василь.

Варя одразу ж сховала борошно, ретельно вимила миску, щоб нічого не залишилося.

— Я хочу збігати навідати Марічку, — сказала вона чоловіку. — Ти будеш відпочивати?

— Та ні. Побавлюся з дітьми, бо скучив, а надвечір сходжу до батьків.

Варя не встигла вдягтися, як розчахнулися двері і на порозі з’явилася Марічка. Роздягнута, нечесана, очі блищать нездоровим блиском, на руках — загорнута у ковдру дитина.