Розколоте небо - Талан Светлана - Страница 64

— Як то?

— Я був закоханий у твою матір, — зізнався чоловік, — а коли приїхав, то дізнався, що Павло її вже засватав. У мене добра дружина, але я все життя з теплом і ніжністю згадував Надю. Жодного разу я навіть не поцілував її, не взнав, яке на дотик її волосся. Жив поруч із гарною дружиною, а в думках завжди було перше кохання. Не знаю, чи зрозумієш ти мене, як воно жити поруч з однією, поважати її, жаліти, а думати про іншу?

Варя промовчала, лише зітхнула.

— Якби ж ми були разом з Надею, ти була б моєю донькою, — сказав він якось із жалем у голосі.

— Тоді б я була іншою, — усміхнулася Варя.

Вона подякувала Кузьмі Петровичу.

— То я піду? — запитала.

— Не кажи батькові про нашу розмову, — попросив він. — І передай йому, що я прошу у нього пробачення.

— За що?

— За все! — відповів і швидко зник у темряві.

Розділ 72

Доки керівництво чекало міліцейської підмоги, щоб заарештувати Кузьму Петровича, до його садиби підтяглося чимало людей з усіх куточків села. Отримані вчора харчі дали селянам якусь надію, а вже наступного дня стало ясно, що вона була примарною. Підкопаївці обступили натовпом Кузьму Петровича, відтіснивши керівництво вбік. Щербак стояв на ґанку, без шапки, без теплого одягу. Поруч із ним — дружина Марія, не злякана, ані тіні приреченості, готова прийняти реальність такою, яка вона є.

— Підкопаївці, — звернувся до людей парторг, — товариші! Я маю дуже мало часу і хочу сказати — шкодую, що не встиг зробити для вас більше. — Натовп стих, ніби завмер. — Ви багато чого не знаєте. Мені втрачати нічого, тому я можу собі дозволити донести до вас правду.

Люди жадібно ловили кожне його слово.

— Армія, загони НКВС оточили українські села, залізничні станції, була введена паспортна система, заборонено продаж квитків. Усе для того, щоб ніхто з вас не зміг виїхати в інші регіони СРСР. У той час, коли у вас вилучили останній буханець хліба, в Херсоні, у портовому місті, тоннами вантажать зерно для відправки в Туреччину! — Щербак гордо й сміливо подивився навколо, продовжив: — Коли шторм розбивав баржі об берег і хвилі прибивали до берега зерно, його обливали бензином і палили. Вдумайтеся, люди! Зерно доходило до метра завтовшки, і коли його палили, то горів увесь берег!

Натовп зашумів, керівництво спробувало непомітно протиснутися вперед, але люди стояли щільним кільцем.

— У той час, коли вимирають цілі села від голоду, на повну потужність працюють спиртові заводи, переробляючи дорогоцінний хліб на горілку, а в Польщі українськими буряками годують свиней, бо наші буряки смачні і дешеві. І це в той час, коли один такий буряк міг би врятувати чиєсь життя!

Биков щось наказав своїм помічникам, і вони почали силою прориватися крізь натовп.

— Машина смерті, запущена Сталіним, — ще голосніше, збуджено продовжив Щербак, — машина руйнування вже котиться країною! Вона набирає таких шалених обертів, що неможливо її зупинити! Зникають цілі села. Через деякий час їх назви приберуть із мап країни! Справжніх господарів відірвали від землі, проголосили куркулями, ворогами, саботажниками. До керівництва дорвалися ледарі і неуки, які відбирають у ваших дітей останній кусень хліба!

Лупіков з братами Пєтуховими вже схопили під руки Кузьму Петровича, потягли за собою. Щербак, зібравши всі сили, штовхнув ліктями, звільнивши руки. Він дістав із кишені партійний квиток, встиг розірвати його на шматки.

— Ось ваша комуністична політика! — скрикнув він, кинувши під ноги залишки квитка, потоптав їх чобітьми. — Прощавайте! Не поминайте…

Щербак не встиг закінчити, як отримав від Лупікова удар по голові наганом. Чоловік поточився, з голови цвіркнула кров, потекла по лобі червоним струмочком, закапала на сніг. Його потягли під руки комсомольці. Натовп розступився. На снігу за Щербаком полишилася доріжка з червоними краплями, схожими на калинові ягоди. За чоловіком пішла дружина.

— А що з нею робити? — спитав Лупіков Бикова, кивнувши на дружину парторга.

— Забирай і її, там розберуться, — наказав він.

Щербака закинули на підводу. Він підняв голову, витер із очей кров.

— Будьте ви прокляті! — плюнув Бикову в обличчя й одразу ж отримав другий удар, який його вмить скосив.

Марія покірно сіла поруч із чоловіком, затулила своєю хусткою рану.

— Що ж ви робите, іроди?! — закричала якась жіночка. — Дайте людям вдягнутися!

Вона побігла до хати, винесла кожухи і валянки, подала жінці.

— Хай вас Бог збереже! — перехрестила на дорогу.

— Не збереже ваш Бог, не сподівайтеся! — крикнув Биков.

Він сів на підводу, і кінь рушив.

— Хай Бог помагає! — лунало вслід.

— Дай Бог їм здоров’ячка!

— Спасибі вам!

— Повертайтеся!

— Кузьмо Петровичу, ми будемо вас чекати!

Щербак не чув тих слів, лише його дружина помахала на прощання рукою. Очі їй застилали сльози, натовп людей розпливався перед очима, доки зовсім не зник. Марія знала, що вже ніколи не побачить односельців…

Розділ 73

Варя зібралася йти від сестри додому, тож Ольга вийшла разом з нею на вулицю. Вже смеркалося, на вулицях було тихо і сумно, лише повнолиций місяць упівока виглядав із-за темної хмари.

— Люди! Люди добрі! — почули жінки чоловічий голос. По вулиці швидко йшов бандурист Данило, прощупуючи дорогу поперед себе палицею. — Є тут хтось?

— Є! — озвалася Ольга, і чоловік поспішив на її голос.

— Що трапилося? — спитала Варя, побачивши, що сліпець іде сам, без хлопчика-поводиря.

— Лихо! Ой, яке лихо! — бідкався схвильований чоловік. — Допоможіть, люди добрі! Згине мій хлопчик, замерзне!

— Діду, заспокойтеся і розкажіть, що трапилося, — сказала Ольга.

— Василько, — старий важко дихав, — він занедужав, у нього жар. Він кілька днів тому застудився і почав кашляти, а сьогодні стало зовсім зле. Палає як вогонь, горить дитина. Ой, лишенько!

— То де ж він?

— Ми з ним у лісі цілий день відсиджувалися, щоб надвечір прийти в село, — розповів старий. — Палили багаття, щоб не замерзнути, а потім він ліг біля вогню і знепритомнів. Я його і сніжком розтирав, і водичкою намагався напоїти — марно. Так у нього у грудях хрипить, аж страшно, а сам гарячий весь, мокрий від поту.

— То де ж він зараз? — повторила Ольга.

— Я його у лісі залишив, біля багаття, але воно, напевно, вже згасло. Я, сліпий дурень, не одразу знайшов дорогу, ще блукав лісом, а він там сам. Бідненький! — старий був у відчаї. — Вийшов на дорогу і побіг у село за поміччю. Допоможіть мені, люди добрі, бо скоро стемніє і вже не можна буде знайти дитину!

— Далеко йти?

— Та ні, за селом, у лісі! Я ж його сам не знайду!

— Зараз я Івана покличу, — сказала Ольга.

— Я теж піду з вами, — Варя звернулася до діда.

— Санчата треба, — сказав дід, — якщо він і досі непритомний, то треба забрати.

Ольга теж вирішила піти. Іван ішов попереду, тягнучи за собою санчата, за ним — Ольга, позаду Варя вела під руку Данила. Старий всю дорогу не міг заспокоїтися, звинувачуючи себе, що заблукав і покинув Василька. Кобзар зупинявся, принюхувався і знову йшов.

— Якби ж то знати, куди йти, — зауважила Ольга. — Темно стало, хоч око вийми. Так можна і до ранку блукати.

— Вогонь, скоріш за все, вже погас, — сказав Данило, — але ми маємо почути запах диму. Повинні ж головешки тліти?

Варя зупинилася, принюхалася.

— Здається, там! — вказала рукою. — Так! Звідти тягне паленим.

Хлопчик лежав, закутаний у ряднину, біля багаття. Вогонь уже не палав, від головешок піднімалася вгору цівка диму. Іван підійшов до дитини, торкнувся рукою, заперечно похитав головою.

— Васильку, де ти, моя дитинко? — протяг руки вперед Данило.

Ольга присіла, торкнулася лиця і рук дитини, сказала діду тихо:

— Він тут.

Варя підвела кобзаря до Василька.