Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк - Страница 42

В них була прохана вечеря, і знову поприходили ті самі чоловіки й жінки, що були й уранці; я стояв позаду короля та герцога, чекаючи на їхні розпорядження, а решті гостей слугували негри. Мері Джейн сиділа на хазяйському місці, побіч Сьюзен, і бідкалася, що печиво було невдале, несмачні були маринади, а смажені курчата вийшли такі тверді, що їх і не вгризеш, та ще говорила багато пустих слів, до яких завжди вдаються господині, щоб витягти з присутніх компліменти; а гості ж наперед знали, що вечеря буде розкішна, тож і почали все хвалити, кажучи: «І як ото вам пощастило так чудово загнітити печиво?», або: «Скажіть, коли ласка, де ви добули такі надзвичайні пікулі?» - і отак цілий вечір товкли воду в ступі, як то воно ведеться за вечерею, - ви ж і самі гаразд те знаєте. Коли все те скінчилося, я та Заяча Губа повечеряли на кухні недоїдками, а інші тим часом допомагали неграм прибирати зі столу й мити посуд. Заяча Губа взялася розпитувати мене про Англію і трохи не загнала мене на слизьке.

- Ти коли-небудь бачив короля? - питає вона.

- Це ж бо якого? Вільгельма Четвертого? Ну, звісно, він до нашої церкви вчащає.

Хоч я й знав, що він помер уже багато років тому, але не прохопився про те й словом. Тільки-но я сказав, що він ходить до нашої церкви, вона й питає:

- Як... увесь час?

- Звісно, увесь час. Його лава якраз навпроти нашої - по другий бік амвона.

- Я гадала, що він живе в Лондоні.

Авжеж, там. А де ж йому жити?

- Проте мені здавалося, що ти живеш у Шеффілді?

Відчуваю, що набрав у халяви! Ох, і вскочив же, - треба якось виборсуватися. Тож попервах удав я, ніби курячою кісткою вдавився, а тоді й кажу:

- Я мав на оці, що король тоді до нашої церкви вчащає, як приїздить до Шеффілда. Це буває лише влітку, коли він приїздить туди приймати морські купелі.

- Стривай, що ти мелеш, таж Шеффілд не на морі.

- Тю! А хто сказав, що на морі?

- Хто? Ти сказав.

- Ніколи не казав.

- Ні, сказав!

- А от і не казав!

- Ні, сказав!

- Ніколи я такого не казав.

- Ну, гаразд, то що ж ти сказав?

- Я сказав, що він приїздить приймати морські купелі, - ось що я казав.

- Добре, то як же він прийматиме морські купелі, коли там немає моря?

- Слухай-но, - кажу я, - чи ти бачила коли конгресівську мінеральну?

- Атож.

- Ну, то ти мала їхати по неї до Конгрес-Спрінг?

- Звісно, що ні.

- Отож і Вільгельмові Четвертому не потрібно їхати до моря, щоб приймати морські купелі.

- А як же він їх приймає?

- Йому морську воду, як конгресівську мінеральну, у бочках привозять. У Шеффілдському палаці є печі, - а йому ж тільки тепла вона годиться. В морі така сила-силенна води, що її ніяк не нагрієш; та там і пристроїв для того нема.

- Он воно що! Було б так відразу й казати, то й часу не марнували б.

По її словах бачу, що цього разу вибрехався, - аж душа звеселилась. А вона далі питає:

- А ти теж до церкви ходиш?

- Еге... щодня.

- А де ж ти там сидиш?

- Як? На нашій лаві.

- Чиїй лаві?

- Таж нашій - твого дядька Гарві.

- На його? А нащо йому та лава?

- Щоб сидіти на ній. А ти як гадала?

- От тобі й на! А я думала, що його місце на амвоні. А хай йому біс, я зовсім забув, що він же проповідник!

Ех, знову дав маху! Ну, то я вдруге вдавився курячою кісткою, щоб знову розумом розкинути. А тоді відказую:

- Отакої! Та невже ж ти гадаєш, що в церкві у нас тільки один проповідник?

- Авжеж, а навіщо ж більше?

- Навіщо? А казати проповіді королю! Не бачив я такого дівчиська! Та їх має бути щонайменше сімнадцять.

- Сімнадцять! Хай бог милує! Я б нізащо в світі їх усіх не переслухала, хоч би мені й пообіцяли за те царство небесне. Так, мабуть, довелося б сидіти на лаві цілий тиждень.

- Та де там! Вони не всі відразу проповідують в один день, а по черзі.

- А що ж тим часом має робити решта?

- О, не так уже й багато. Відпочивають собі на лавах, ходять із тарілкою - збирають у парафіян гроші на церкву, та мало там що! А часом і нічого не роблять.

- Ну, добре, а нащо ж їх така сила?

- Як нащо? А для годиться. Ти що, вже й цього не годна втямити?

- А нащо мені ті дурниці потрібні? І знати нічого не хочу! А як в Англії поводяться із слугами? Краще, ніж ми з неграми?

- Прирівняла! Слугу там взагалі за ніщо мають. Поводяться гірше, ніж з собакою.

- А дають їм спочинок на свята, як ми, приміром, на різдво та Новий рік, та ще от Четвертого липня?

- Ого, тільки цього ще бракувало! Зразу видно, що ти ніколи не була в Англії. Слуги, Заяча Гу... слуги, Джоанно, цілісінький рік спини не розгинають. Які там свята! Їх нікуди не пускають: ні до цирку, ні до театру, ані на негритянські грища подивитися, - нікуди!

- Навіть до церкви?

- Навіть до церкви.

- Але ж ти завжди ходиш до церкви.

Ет, знову вклепався! Я й забув, що служу в того старого бовдура. Отож я почав їй ретельно пояснювати, що між лакеєм та звичайним слугою є велика різниця; лакей - хоче він того чи не хоче - повинен ходити до церкви й сидіти на лаві разом із хазяями, того вимагає закон. Але цього разу незграбно в мене те вийшло - мої пояснення її не вдовольнили. Бачу: не вірить вона мені.

- Ану, - каже, - заприсягнися, що ти не набалакав мені зараз сім мішків гречаної вовни.

- А хай мені очі повилазять, коли я не сказав тобі щирісінької правди! - кажу я.

- Ані краплиночки не збрехав?

- Ані краплиночки. Що правда, то правда! - стою я на своєму.

- Поклади руку на цю книгу й скажи ще раз.

Побачивши, що це звичайний словник, я поклав на нього руку й сказав удруге. Вона начебто повірила й каже:

- Добре. Дещо там, може, й правда, та бий мене сила божа, якщо я зможу всьому повірити!

- Чому це ти не зможеш повірити, Джо? - запитала Мері Джейн, входячи разом із Сьюзен до кухні. - Не гаразд і нечемно так із ним розмовляти, він тут чужинець і далеко від своїх рідних. А що б ти заспівала, коли б із тобою так обійшлися?

- От ти завжди так, Мері, - завжди кидаєшся захищати людину, що її ніхто й не думає кривдити. Я ж йому анічогісінько лихого не зробила. Він тут почав був плескати не знати що, а я сказала йому, що не йму тим брехням віри. Оце й усе, нічого іншого я йому не сказала. Я думаю, така дрібниця не може його образити.

- Мені байдуже, чи то дрібниця, чи ні. Він гостює в нашій господі й він тут чужинець, отже, тобі не випадає таке казати. Коли б ти була на його місці, тобі було б соромно; ніколи не слід казати іншим людям щось таке, що могло б завдати їм сорому.

- Ой Мері, він же сказав...

- То пусте, що б він не казав - не в тім річ. Головне, щоб ти поводилася з ним лагідно і не нагадувала йому жодним словом, що він тут не на батьківщині й не серед рідних та друзів.

А я собі тим часом думаю: «Та невже ж я дозволю тому старому гадові обікрасти таку дівчину!»

Тут уже й Сьюзен втрутилася в розмову; й вона - хочте вірте, хочте як знаєте, - нагнала Заячій Губі розуму до голови.

А я собі тим часом думаю: «Та невже ж я дозволю йому й цю другу дівчину так зухвало обікрасти?»

Потім Мері Джейн знову заходилася її навчати, та все привітно та лагідно - такої була вона вдачі: а коли скінчила, то бідолашна Заяча Губа зовсім знітилася й почала ревти.

- Ну, годі, - сказали сестри, - попроси в нього пробачення, та й уже.

Вона так і зробила; і зробила це зворушливо. Так зворушливо, що любо було її слухати, і я ладен був набрехати їй у сто разів більше, аби вона попросила в мене пробачення ще раз. Думаю собі: «Та невже ж я дозволю йому й цю третю дівчину так зухвало обікрасти?» Коли вона скінчила, всі троє дівчаток почали старатися, як би мені догодити, аби я почувався в їхній сім'ї як удома і зрозумів, що мене оточують щирі друзі. А я відчув, що я такий паскуда, такий негідник і падлюка, що в ту ж мить вирішив остаточно: хай мене чорти вхоплять, якщо я не врятую їм отих грошей!