Небезпечнi мандри - Адамс Ричард - Страница 68

Тим часом дощ не вщухав. Вони вже й не звертали уваги на дощ, але тремтіли від холоду. До того ж наші мандрівники були зовсім безпомічні й неприкриті, незахищені від багатьох можливих небезпек. Керувати човном вони не могли й не знали, куди їх несе. Щоправда, останню трудність усвідомлювали тільки троє: Ліщина, П’ятий та Ожина.

Знеможений Кучма впав біля Ліщини та так і лежав на правому боці. Гарячкова одвага, завдяки якій він добувся від Ефрафи до річки, покинула його, а поранене плече дуже нило. Попри дощ і пульсуючий біль у передпліччі він ладен був тут і заснути, на цих жорстких дошках. Але він розплющив очі й подивився на Ліщину.

— Вдруге я б такого не втнув, Ліщино! — мовив він.

— І не треба вдруге! — відповів Ліщина.

— Знаєш, коли б я на мить завагався — нічого б не вийшло! Це був один шанс із тисячі!

— Діти наших дітей почують чудесну оповідь! — вимовив Ліщина традиційні кролячі слова.

— Слухай, Ліщино, от ми добули кролиць. А що далі?

— Не знаю, — відповів Ліщина. — Може, нам це скаже хтось із наших мудрагелів. Або Кегаар… Де він подівся? Він-бо знає норов цієї штуки, на якій ми сидимо!

Почувши про «мудрагелів», Кульбаба, що тулився біля Ліщини з другого боку, пробрався по залитому водою дну й привів П’ятого та Ожину.

— Ми тут гадаємо, що чинити далі, — сказав Ліщина.

— Мені здається, що незабаром нас приб’є десь до берега, ми виберемося на суходіл і сховаємося, — задумано мовив Ожина. — Та й непогано буде, коли нас занесе чимдалі від Кучминих приятелів!

— І все-таки погано, — заперечив Ліщина. — Нас будь-хто може побачити, а втекти ми нікуди не втечемо! Біда, якщо нас побачать люди!

— Люди не люблять дощу, — сказав Ожина. — І я його не люблю, як про те вже мова, але саме зараз нам із дощем безпечніше!

Цієї миті Хізентлай, що сиділа зразу ж за ними, здригнулась і задивилася вгору.

До них летів крізь дощ Кегаар — звідти, куди вони пливли. Птах сів на борт, і кролиці нервово позадкували від нього.

— Пане Лішшино! Попереду міст! — оголосив він. — Ви башити міст?

Нікому з кролів не прийшло в голову, що вони пливуть попід тією самою стежкою, якою прийшли надвечір, ще до грози. Тепер вони бачили прибережні зарості з другого боку, все довкола виглядало інакше. Але цієї миті кролі угледіли недалеко попереду міст — той самий міст, який вони перейшли чотири дні тому, ще коли вперше вибрели до річки Тест. Міст вони впізнали з першого погляду.

— Може, ви проскошити під ним, а може, ні! — сказав Кегаар. — Але вам сидіти так — біда!

Міст стояв на двох низьких палях. Мостової арки не було. Сталеві ферми тяглися від одного берега до другого паралельно поверхні води. До водної гладіні лишався просвіт сантиметрів двадцять заввишки. Дуже вчасно Ліщина зрозумів, що має на увазі Кегаар: якщо човен і пройде попід мостом, не застрягши, то проміжок між човном і фермами буде не більший кролячого кігтя! А. кожного, хто сидітиме вище рівня бортів, міст ударить або й скине в річку! Ліщина по дну, вкритому теплою водою, перебіг на другий край човна, розштовхуючи мокрих кролів, що збилися докупи.

— На дно! Всі на дно! — наказав він. — Срібний, Козелець — усі-всі! І ти, й ти — як тебе звати? Ах, Чорнобіль! Зжени всіх на дно! Швидко! Не бійтеся води!

Ефрафанські кролі беззастережно виконали наказ. Ось Кегаар знявся у повітря й шугнув понад дерев’яним поруччям. Бетонні контрфорси з берегів заходили трохи в воду, тож тут звужена річка текла ледь швидше. Ось міст темною масою насунувся на них, мов снігова шапка впала з дерева. Ліщина припав до вкритого водою дна. Потім човен задвигтів од важкого удару, рух сповільнився; пролунав глухий скрегіт, довкола все потемніло, й дуже низько над головами кролів навис якийсь ніби дах. За хвилину дах щез, і човен плавно поплинув собі далі. Кролі почули Кегаарів голос. Так, вони минули міст і пливли далі за течією!

З’ясувалось, що на Ліщину звалився Жолудь. Ударом його приглушило й пом’яло, але не поранило.

Одна з кролиць побоялася стрибати на дно у воду і вдарилась спиною об балку. Видно було, що вона поранена, тільки Ліщина не міг знати, наскільки серйозно. Коло потерпілої клопоталася Хізентлай. Ліщина обвів поглядом своїх тремтячих супутників, а тоді глянув на бадьорого Кегаара, що вмостився на кормі.

— Як би нам причалити до берега, Кегааре? — спитав він. — Сам розумієш, життя на воді — не для кролів!

— Ви не спинити шовен! Але там, далі, ше один міст! Він спинити шовен!

Не лишалося нічого іншого, як просто чекати. Помалу човен принесло до іншого повороту, де річка повертала на захід. Налякані тим, що спіткало Жолудя й ту кролицю, кролі так і зостались сидіти у воді на дні човна. Ліщина поповзом вернувся на ніс човна й задивився вперед.

Далі річка розливалася ширше, течія тут була повільніша. Ліщина побачив, що пливуть вони вже не так швидко. Ближчий берег, високий та крутий, густо поріс лісом, але дальший був пологий, відкритий, рівненько порослий травою. Ось пологий берег лишився позаду, й тепер уже обабіч зависочіли дерева. А попереду, як і обіцяв Кегаар, шлях річці перегородив другий міст.

Це був дуже давній міст. Його цегляне мурування потьмяніло від часу, обросло плющем, валеріаною та рожевим льонком. Далеченько від обох берегів, посередині його прорізали чотири низькі арки з вузькими отворами для водостоку. Від поверхні води до склепіння арки була відстань сантиметрів у тридцять. Через ці отвори з того боку моста прозирали тонкі смужки денного світла.

Видно було, що човен приб’ється до цього моста й там стане. Але Ліщина все одно зіскочив у воду на дно човна. Проте це вже було зайве. Човен бортом легко торкнувся двох стояків і зупинився, загородивши вхід до одного з центральних водостоків.

Пливли вони всього хвилин п’ятнадцять і залишили позаду трохи менше милі.

Ліщина поклав передні лапи на другий борт і обережно виглянув: де береги? Обидва береги тут були круті, кролеві до них не дострибнути. Тоді обернувся і подивився вгору. Цегляна стіна була рівна й гладенька, з виступом посередині відстані між ним і парапетом. Ні, кріль туди не видереться!

— Що робити, Ожино? — спитав Ліщина, пробираючись на ніс човна. — Ти нас посадив на цю штуку, то й скажи, як із неї злізти!

— Не знаю, Ліщино-ра! — признався Ожина. — Я всяке уявляв собі, але тільки не такий кінець шляху. Схоже на те, що нам доведеться пливти.

— Пливти? — перепитав Срібний. — Як же нам пливти, Ліщино-ра? Воно то недалеко до берега, але ж глянь, яка крутизна! І течія нас затягне в одну з цих дірок під мостом!

Ліщина спробував зазирнути в отвір арки. Темний тунель був не довший за сам човен, і поверхня води в ньому здавалася гладенькою. Там не стирчало ніяких камінців, і між поверхнею води й склепінням арки вистачало місця, щоб кріль, пливучи, міг тримати над водою голову. Але просвіт був такий вузький, що не видно було місцевості по той бік моста. Смеркало.

Ліщина обернувся до Ожини й Срібного.

— От так вскочили — з однієї халепи та в іншу! — мовив він. — І лишатися тут не можна, і виходу ніякого я не бачу!

На парапеті над ними з’явився Кегаар і заплескав крильми, витрушуючи з них на кролів дощ.

— Шовен більше не плифти! — оголосив він. — Більше не шекати!

— Але ж як нам дістатися до берега, Кегааре? — спитав Ліщина.

Птах здивувався:

— Собаки плифти, пасюк плифти, а ви — ні?

— Та ми можемо пропливти трохи, але ж береги надто круті для нас, Кегааре! Нас затягне водою в котрусь із цих нір, а ми не знаємо, що там, по той бік моста!

— Там добре! Ви лехко вилісти!

Ліщина розгубився. Як розуміти ці чайчині слова? Адже Кегаар не кріль! Чи зумів він оцінити цю річку з кролячого погляду? Чи означали його слова, що за мостом спокійна течія і пологий берег, де кролі можуть легко вилізти? Чогось Ліщині не вірилося…

Ліщина обвів усіх поглядом, шукаючи розради. Срібний вилизував Кучмі плече. Ожина, нервуючи, то вилазив на перекладинку, то злазив із неї, і видно було, що його терзають такі самі сумніви. Бачивши таку кролячу нерішучість, Кегаар пронизливо закричав: