Небесний народ - Бонзельс Вальдемар - Страница 19

Сум та веселощі змінювали настрій закоханих, коли двоє зустрічалися в лісі. Вони поводили себе, немов діти, сміючись та заглядаючи у воду потічка, звідки на них визирали усміхнені постаті, що мали заквітчані голови. Але нерідко їх відчуття безмежного щастя змінювалося нараз тугою і сумом. Здавалося, видимої причини для цього не було. В такі сумні моменти Трауль клала голову на плече друга, сплітала пальці на колінах і втуплювала зір у далину. Бувало таке, коли обоє завмирали поглядом на лискучій від сонця зелені, лісових чагарях і, майже не бачачи їх, думали про щось своє.

Споглядання далини лежить, очевидно, в основі людської натури. Дивовижним чином саме вона знаходить своє віддзеркалення у людських очах. Як на мене, людські очі — одне з чудес Творця, бо в маленькому-маленькому кружальці може відобразитися повнота безконечності світу.

Ми всі, ті, що рослини, ви, квіти у моїй тіні, трави та кущі — всі знаємо основний закон нашого існування. Терпіння — це наш найважливіший обов’язок. Ми вдячні за ріст і цвіт, розвиток та насіння. Ми прив’язані до місця, де народилися і не можемо його змінити. Благодать дається нашою терпеливістю, тож час від часу маємо сонячне проміння та живодайний дощик. Ми покладаємо надію на вологий ґрунт та невидимий вітер. Хоча, зрештою, і в людей терпіння — це також одна з чеснот. Проте на білому світі є річ, що набагато сильніша від терпіння. Це — самовіддане очікування раю. Нам це відчуття незнайоме, переживаємо щось подібне лише уві сні. Жертовне прагнення едему нас не зворушує і не возвеличує. Однак з людиною справа зовсім інша. Таке очікування для неї звична річ. Найбільше це проявляється, коли людина пізнає почуття любові. Усі величні вчинки на землі за своєю суттю походять від нетерплячого очікування раю.

Проте на все свій час. Настане той день і година, коли я вам розповім більше про це відчуття. Але повернімся до Трауль. Коли дівчина відчувала смуток, прояви згадуваного дожидання бриніли у неї сльозами на очах. Вона плакала, і струмочки текли по її гарному личку. Добре те, що юнак розумів цей стан і не намагався заспокоїти та не допитувався про причину.

— Послухай, Трауль, — лагідно звертався він до неї, продовжуючи розглядати мерехтливу лісову далину. — Наші радість та смуток душевні, тобто вони йдуть з нашого серця. Коли воно розкривається від почуттів, звідти струменять веселість або тута, незалежно від того, хочемо ми цього чи ні. Але, як на мене, у стократ краще, коли життя проходить мимо, не залишаючи в глибинах нашого серця сліду. Трауль, мила, з тих пір, як покохав тебе, я по-іншому ставлюся і до свого існування на білому світі. Я забув усе, що пережив до нашого знайомства, і прийдешнє, яке б воно не було, разом з тобою сприймається завсіди добре.

— Я буду з тобою завжди, — відповіла Трауль. — Навіть смерть не розлучить нас.

Та одного вечора сталося непоправне. Ця подія наповнила весь ліс жахом та сумом, її відгомін розійшовся і нашою галявиною, і там, де ви квітнете на самому березі струмка. Молодий граф приїхав тоді швидше ніж звичайно. Він пустив коня попасом, і той зійшов вниз до самого потічка за кущі. Наближалася гроза, небо помалу затягувалося важкими хмарами, і вони, освітлені вечірнім сонцем, помалу заповнювали усю просторінь вгорі. Птахи ще виспівували і щебетали, проте злива ось-ось мала настати.

Трауль ще не прийшла, і юнак впав у траву та, зачерпнувши долонею води, напився. А потім, простягнувшись навзнак, щасливо втупився широко відкритими очима у небесну далечінь. Його довге, кучеряве, золотисте волосся розсипалось у зеленій траві. Хлопець поринув у блаженну мрію очікування коханої. Забувши все зло, що існує на світі, він при слуховувався, намагаючись почути кроки дівчини.

Але раптом залунали інші звуки, і це були звуки небезпеки. Почулася важка хода та тріск зламаних гілок. Видавалося, що мирну тишу порушило саме зло, яке швидко наближалося важким чалапанням. Хлопець злякано скочив на рівні ноги і схопив шпагу, що лежала поруч у траві. А тим часом гілки чагарнику, здригнувшись, розійшлися, і на луг виступила бура груда велетенського ведмедя. Зіп’явшись на задні лапи, він посунув з голосним риком на хлопця, що перелякався на смерть.

У широко роззявленій пащі звіра виблискували ікла, і кожен рик з неї пирхав клубком гарячої пари, подібно, як бухкає димом пожадливий вогонь. Чудовисько широко розвело передні лабети з величезними кігтями, ніби запрошуючи до смертельних обіймів. Ведмідь був старим та злим, ще й якась подія призвела до того, що тварина осатаніла. Тож тепер захотіла зігнати свою лють на невинному хлопцеві.

Хіба могли юнакові допомогти його тоненька шпага та мужнє, готове до бою серце? Все-таки він устав на рівні ноги, схопив шпагу і, виставивши її поперед себе, чекав, зблідлий, на атаку тварини. Хлопець виждав момент і, коли ведмідь підійшов до нього на крок, зробив випад усім тілом, намірившись увігнати клинок просто в роззявлену криваво-червону пащеку тварини. Проте бурмило відреагував на диво блискавично: кігтиста лапа миттєво парирувала удар, перш ніж кінчик леза мав прохромити йому горлянку. Ведмідь недбало відкинув стальне жало, ніби це була соломинка.

Я не буду описувати вам продовження цього двобою тварини і людини, по завершенні якого дика лють звіра перемогла. А годину по тому на лісову стежку ступила Трауль та й звично пішла нею, нічого не підозрюючи і співаючи на ходу. Пташки, як завжди, щебетали під червонявими променями вечірнього сонця, що мирно висвітлювало стовбури, нібито й не було горя на землі та смертельного двобою. Грізні хмари на той час десь розвіялися, і злива обминула перелісся боком.

Трауль знайшла коханого мертвим біля самої води: його золотисте, кучеряве, довге волосся знову розсипалося по зеленій траві. Він лежав навзнак, розкинувши руки, а широко розкриті мертві очі втупились у небо. Юнак ніби знову влігся, намагаючись почути в траві легкі кроки коханої. Ведмідь задушив його в своїх могутніх обіймах, а потім, зірвавши всю свою лють на жертві, заспокоївся та й впустив тіло додолу, бо не відчував більше ніякого опору. Тварина тихо, ніби соромлячись, рикнула і сховалась у темній гущавині. Бурмило вже тоді, видно, передчував свою долю: гончаків, шалене переслідування і загибель — так йому помститься замок за смерть молодого графа.

На грудях юнака, з лівого боку, поблизу того місця, де ще недавно билося серце, удар лапою залишив рану, кров з якої зросила траву і квіти у ній. Багряніючи, вечірнє сонце опустилося за ниви, ліс потемнів. Для Трауль почалася нестерпно-важка ніч. Увесь цей час я стояла на сторожі коло неї, бачачи як місяць сходив і як він заходив. Зорі продовжували свій рух по небі, й увесь цей час під моїм гіллям панувала тиша.

Ні жалісливого стогону, ні зітхань: Трауль страждала мовчки. А я дивувалася та відчувала повагу до такої внутрішньої сили дівчини. Котроїсь хвилі мені здалося, що побачила якесь світіння, хоча з цілковитою впевненістю не можу цього стверджувати. Я нічним вітром плакала за Трауль, бо її коханий вже відмучився і спочив сном збавленого, а їй треба було жити без нього далі. Рослини і тварини підхопили мій жаль і тужили за втраченим щастям кохання. А земля тієї тривожної ночі здригнулася від страху, випивши людської крові.

Трауль сиділа в головах над убитим, і її душа завмерла від туги. Голова коханого спочивала в дівчини на долонях.

Над ранком вітерець доніс у сутінках тривожний голос мисливської сурми. Десь, з іншого закутка лісу, їй вторила інша. Ці нестямні звуки сповненим остраху зойком розбудили природу. Люди шукали в пущі молодого графа. Вночі його кінь прискакав додому без вершника, тож у замку запідозрили нещастя. Вже незабаром ліс наповнився звуками мисливських рогів упереміш з валуванням собак. Тоді я зрозуміла, що вже скоро вони прийдуть сюди, бо гончак не вгамується, поки не пройде слідом, який узяв, до кінця. А тим більше — слід свого господаря собака візьме завжди!

Я зашуміла кроною у вранішньому вітрі і скинула на Трауль листяну росу. Я відчула несправедливість через те, що збуджені свіжим слідом собаки та люди за ними вискочать зараз до струмка і потривожать мовчазну тугу дівчини. Юнка відразу зрозуміла мою пересторогу. Вона повільно піднялася і вслухалася у вогку вранішню пітьму. Який же охопив мене страх, коли глянула їй в лице! Воно було не менш блідим, ніж у покійного, а в її великих, без жодної сльозинки очах горів вогонь вічної скорботи. Однак, незважаючи на це, бідолаха продовжувала зберігати самовладання. Вона закрила мертвому очі і на прощання поцілувала в уста. Після цього сердешна ще раз прислухалася, як близько підійшли люди та собаки, а потім ступнула в лісову гущавину, уникаючи зустрічі з ними. Трауль, чиїм іменем назвали наш потічок, була дивною дівчиною. Вона геть відрізнялася від інших юнок, котрих я встигла надивитися за свій довгий вік. Тож часто-густо пригадую її собі…