Небесний народ - Бонзельс Вальдемар - Страница 18

Липа хотіла вже починати, але у заростях над ставком подала свій голос вільшанка. У золотистих променях він прозвучав так мило, викликав таку радість, що на якусь мить хотілося заплющити очі, щоб зберегти неповторність відчуттів, спричинених цією пташиною піснею. В сутінках шум вітру, дзюрчання струмка та спів пернатих зливаються в одну гармонійну мелодію, в якій усі створіння радо висловлюють дяку Небесному Отцю.

Коли вільшанка доспівала пісню до кінця, вона пурхнула в золотисто-зелене шатро липи й прислухалася, як і інші створіння, до шелесту велетенської крони. Отож я переповім вам оповідь старого дерева.

— Сьогодні прийшов вам час дізнатися, — почала липа, — звідки походить ім’я Трауленського струмка, біля якого ми всі живемо. Ця історія сталася, як сказали би люди, десь триста років тому. За цей час багато людей народилося і багато померло. Виглядали вони по-різному, так само як і вели себе, говорили та думали кожен по-своєму. Однак, незважаючи на всі відмінності між людьми, за своєю суттю вони залишалися все ж однаковими. Повірте мені: їх внутрішня природа є такою ж і дотепер. Не сумнівайтеся — знаю, що кажу’, бо довго вже перебуваю на цьому білому світі. За великим рахунком, вони завжди ставили перед собою лише два питання, від котрих, власне, залежить і їх, і наша земна доля. Я маю на увазі вічні питання: що для нашого серця радість, а що для нього горе? Усе інше з часом втрачає свою цінність, усе на землі швидко минається.

Отож в усі часи дві людські особливості залишалися незмінними: прояв радості та горя, сміх та плач. Небагато з тих, хто мене чув і чує, доросло чи доростуть до здатності сміятися або плакати. Але повірте мені, немає нічого більшого на світі, щоб так хвилювало та зворушувало, як людський сміх і плач. Вияви радості та печалі йдуть, очевидно, у людей просто від серця, як світло плине від сонця або як джерело витікає з глибин кам’яної гори. Відколи я знаю людей, по-іншому радості чи горя вони не виявляли, а це означає, що і їхні серця залишилися незмінними. Як і сотні років тому, від болю у них з очей течуть світлі краплі і, збігаючи по щоках, падають на землю. І не більшали ці краплі з часом, і не меншали, як текли додолу, так і течуть одна за одною. Створюється враження, що небесне світло очей сходить у темну, всепоглинаючу землю. Той, хто бачив, як плаче людина, стає уважнішим, у нього проявляються хороші риси, він робить усе можливе, щоб заспокоїти страждальця.

Але не думайте, що людський сміх може мати меншу силу. Радісний невимушений сміх подібний до сонячних променів на зеленій рівнині або джерельця, котре, пульсуючи, несе прохолоду в спеку та віддзеркалює небесну блакить. У цьому сміхові звучать лісові дзвіночки та море цвіту, на якому розсипаються іскорки денного світила. Однак найбільше у людському сміхові бринить, ніжно та приховано, усвідомлення щастя, відчуття абсолютної захищеності.

Я вже говорила вам, що ці дві речі ніскілечки не змінилися з плином часу, а хіба це не є свідченням, що й людська душа не поінакшіла? Це я до того, що історії людей, котрих давно вже немає на світі, стосуються і нині живучих, бо різниця між тими й тими лише зовнішня. Чим давніша історія, тим вона гарніша, а все навсправжки красиве тісно пов’язане з правдивим. Своєю чергою, неправдиве є геть потворним, і ніхто цього змінити не може, бо на це лише Божа воля.

…Трауль була дочкою мисливця, його хатина стояла неподалік нашого узлісся. Там, де вона була, тепер ростуть густі вільхові зарості та старі сосни. Ви, хто квіти чи кущі, так далеко заглянути не годні, але бджоли, птахи та метелики, очевидно, вже вам розповіли про це місце. Від тієї хатини давно вже й сліду не залишилося. Тепер це місце повернене нашому рослинному народові. Гадаю, що люди з цієї місцини взагалі не пам’ятають та не знають про дім недалеко від нашого перелісся і його жителів. Усе, що залишилося від колишніх мешканців, це смереки. Їх посадив мисливець, коли у нього народилася донечка Трауль. Ви всі чули історію цієї юнки, проте не знаєте її так добре, як знаю я, бо тоді відомою лише їй одній лісовою стежкою дівчина приходила в години радості та суму посидіти коло струмка на мохові під моїм гіллям. Ми знали одне про одного дуже багато, отож були гарними товаришами і навзаєм любилися, як це буває у справжніх друзів. Якось, а це сталося тоді, коли померла її мати, Трауль прийшла до мене, обняла стовбур і сказала: «Ти мила мені, як милою мені була померла матуся. Ти сприймаєш мене такою, якою я є. Ти робиш добро, не питаючись моєї оцінки. Коло тебе повсякчас знаходжу тишу та спокій, хоча ніколи не просила так ставитися до мене».

Так вже склалося, що люди відчувають — ми більш терплячі, ніж вони. Ось тому й сприймають вони нас як утіху, самі ж бо легко піддаються фальшивим надіям чи страхам. Людина — найкрасивіше та найвидатніше, що є в природі. А Трауль виглядала серед людей найпрекраснішою. Ходила вона прямо, її чоло здіймалося в небесну височінь, а очі віддзеркалювали колір небес, мовби у душі юнки жила неземна велич. Людям дана влада над усім живим на землі. Їх образ — подібний образу Всевишнього, який сотворив усе живе, а душа їх безсмертна, як світ. Ніщо під сонцем не є рівним людині. В рисах її обличчя відображаються радість та смуток усього земного, так само, як відображається моє листя у воді. Жваві та таємничі їхні лиця. А ще людям довірений скарб невмирущої любові, і Син Божий помер за їхні гріхи. Мабуть, багато душ сьогодні вже забули, наскільки вони цінні, але Господь цього не забув. Однак продовжу свою оповідь далі.

Невдовзі після того, як померла матінка Трауль, їхав лісом молодий панич із замку. Виглядав він просто чудово у своєму шовковому одязі, крислатому капелюсі з білим пір’ям та шпагою на перев’язі. Любо глянути, як він гарцював на білому коні весняним лісом в супроводі радісного співу птаства під весняною блакиттю неба. Трауль саме заснула, скупавшись у прозорій, як кришталь, воді, на березі потічка, у затінку мого крислатого гілля. Дзеленчання прикрашених сріблом вудил та форкання коня розбудили її. Вона схопилася, проте молодий граф був не менше здивований, коли у променях вранішнього сонця побачив перед собою злякане обличчя дівчини, облямоване пишним розсипаним золотим волоссям. Її очі сяяли небесною блакиттю. У них ніби поєдналися весняна радість і смуток лісової самотності. Враження від побаченого було таким великим, що юнак, упустивши повід, простягнув дівчині обидві руки, ніби даруючи красуні частину свого захоплення. Хлопець та дівчина завмерли на мить, і було чути лише тихе дзюркотання води у потічкові, а квіти під вітерцем колихали своїми голівоньками-бутонами, ніби передбачаючи, що людська доля народжується із захвату в очах і твориться в глибинах сердець.

Ось так ця історія почалася. Я на своєму віку не бачила нічого більш милішого, більш красивішого, ніж стосунки Трауль та молодого панича. А він був зі знатної, багатої та впливової родини, якій тоді, мабуть, довкола належали усі землі. Кожного дня приїздив він верхи, коли зранку, а коли вже й у вечірніх сутінках.

І завше — щиро посміхаючись і з букетом троянд. Навіть ласкаве сонечко так не світить і травневий вітерець так не повіває, з якою ніжністю ставився молодий граф до Трауль. Повірте ви всі, хто мене слухає, — це найбільше чудо із чудес, коли сповнена щастям любові людська істота не знає, чи приховати їй свій стан, чи поділитися з іншими. У цю мить очі людей відкриті раєві. Хто пережив такі хвилини у своєму житті, той знає, про що я кажу. Душа, котра пізнала це щастя, не забуде його ніколи, і ніщо й ніхто не порушить її віри більше, як би не намагався. Юний панич брав Трауль за руку. Вони раділи, відпочиваючи на березі струмка, та милувався віддзеркаленням сонячних променів у його чистих водах. А ще закохані любувалися бігом кучерявих хмаринок. Дівчина плела вінки з анемон і прикрашала ними кучері юнака, а інколи вдягала їх сама. Вираз її обличчя загадково мінявся, коли з любов’ю дивилася на легіня, що спав. Спостерігаючи за нею, я зрозуміла, що від надлишку щастя люди інакшіють, набуваючи ледь уловного виразу туги чи якоїсь ностальгії.