Андрій Лаговський - Кримський Агатангел - Страница 53

— Коли знаєш, що писала оце людина, яка вкраїнську мову вивчила чисто філологічним способом, «а не з практики, то доводиться аж дивуватися на філологічну геніальність тієї людини, — раптом, оживившись, забалакав він. — Але таки видно, що без живої практики перебутися не можна жодному геніальному філологові, хоч би й з яким тонким лінгвістичним нюхом. Дивіть на оці слова жонок, Охвимо-вичу... За філологічними законами отак й треба було б казати — порівняйте: о-вес з буквою о, хоч вів-са уже чується з і. Так само буде по-вкраїнському Охрім, а не Єфрем, з початковим О, а не Є. Тільки ж біда, що живеє життя знає свої власні закони, не раз противофілологічні, і живі люди говорять не жонок, а жінок, по аналогії з формою жінка. Або знов — у живій мові замість сподіваного Охим, кажуть Юхим або Йохим, тільки не Охим, дарма що в інших таких випадках систематично говориться: Охрім, Овсій, Остап, усе з О, і жінка князя Юрія II Галицького звалася замість Єфімії — Офкою .. Знаєте? Жінка отого князя, що писався: Dei gratia natus dux et dominus totius Russiae Minoris40?

Доктор слухав його з прихильною усмішкою, достоту як слухають малу нетямущу дитину, що знайшла собі цяцьку і вже не плаче.

— Отак, отак його! Уцжжа! — жартівливо нацькував він Лаговського. — А це дуже добре, щоб отакі речі вас цікавили, бо з них для здоров’я шкоди не буде... Ну, а ото тамечки що в вас лежить? Лоренцо Валля? Гуманіст XV віку? Ба навіть видання того самого століття?! Це добре... Та знов розвідка: Savonarola und seine Zeit?1 Що ж, і це гаразд, і це не завадить... А ще що? Чосер? та ще Шафтсбері? Що це за Шафтсбері?

— То англійський класик-мораліст XVII віку, — сказав Лаговський. — Він же, знов, і естетик. Є ще й другий, новіший Шафтсбері. Он у мене він теж стоїть.

— Добре! І це все добре!.. Такі речі, як старе італійське письменство часів Ренесансу та давня англійська поезія, як Чосер, та стара англійська філософія, вам не пошкодять... Таке — читайте здоровенькі... Ого! А це в вас що? Якесь давне грецьке видання? Святий Анастасій Сінаїт?! Нащо він вам? — здивувавсь доктор.

— Це я був узяв його, щоб пошукати, чи не знайду тут чогось для історії математики, — пояснив Лаговський, — в цих його енциклопедичних «Питаннях і одповідях» може дещо трапитися цікаве й для моєї спеціальності.

— Ач! То ви й грецької мови не призабули ще й досі?.. От лінгвіст! Або, може, там десь на півдні ви й живу грецьку практику мали?

— Ні! — хитнув головою Лаговський. Щось його боляче вкололо.

Доктор написав рецептика — про всякий випадок, мовляв. Далі попрощався. Лаговський подякував йому за те, що він його навідав.

— Що ви робите, колего, щоб чутися отаким безжурним? — спитав він його на прощанні, сумовито всміхаю-чися.

— Що роблю?.. Гм... Як вам сказати?.. А що то у вас он там лежить? Чи не Щедрін, бува?.. Еге, Щедрін... Ну, то пригадайте собі принцип одного з його героїв: ніколи не задумуватися над життям, а хапати його нашвидкуруч, спохвату, згаряча, отак, як воно само згаряча ставиться перед вами: «Жизнь наша здешняя подобна солянке, которую в тракти-pax подают. Когда ее ешь смаху, ложка за ложкой — ничего, словно как и еда! А коли начнешь ворошить да разглядывать — стошнит!» Прощавайте, товаришу!..

Безжурний професор медик пішов, а професор поет Лаговський гірко задумавсь. «Такі самі слова й я безжурно був казав недавнечко, коли життя моє щасливо розстелялося передо мною, — подумав він. — А тепер і радий був би ковтати життя «смаху», спохвату, та нема чого!.,»

І знов згадалися щасливі дні, як приятелював він із Шмід-тами. І занило серце щемлячим болем. І пригадалася ціла низка літніх подій, що чіплялися одна за одну ланцюжком і тягли одна одну за собою. Все нещастя почалося з любовної історії, яка одбулася поміж ним і Зоєю та й зробила з нього труп. Не будь того розпутного кохання, не було б і всіх дальших подій.

Зовсім машинально він узяв в руки грецьку книжку Ана-стасія Сінаїта, яку був витяг доктор. Думка в Лаговського була про Зою, а пальці несвідомо перегортали грецький текст. Як стій Лаговський скинув очима на одне місце — і ще гірш йому стало: Дгю у ар екп (тоаас evwtoxaxoi ёх тог) оозратоq: |ліа — лол/аіпс; uo/дншаа, .vcu ціа аушСоиоа, той f soxiv т| отгара xai то 5dvpuov— вичитав він. Він поглянув на заголовок статті — це була стаття про любодіяння та нечисті сни. «Єсть в людській природі така вода, що, як вибіга з тіла, то святить його. То сльоза. І єсть в людській природі така вода, що, як вибіжить з тіла, то споганить його: то — сперма».

Разом з тим у голові майнув десь вичитаний уривок з російського вірша про якогось бедуїнського доісламського витязя:

Женским телом не сквернил свое он тело.

«Я і скверний, я і труп, — подумав Лаговський. — Але що ж діяти!.. Коли труп, то й будьмо трупом! — безнадійно махнув він рукою. — Знов, як давніш, покину все живеє, політику ж найпаче, житиму самою математикою та ідеями Ренесансу або ідеями підземної археології чи надземної астрономії... А коли пощастить, то посунуся й далі: спробую ще й од тих мертвих наук одкинутися, житиму без думання, без ідей, худоб’ячим життям на зеленій паші».

Він одяг пальто і вийшов посидіти на бульвар. Було багацько народу, бо на бульварі грали музики. Народ лавою сунув коло професора, все гуло, як рій в улику. А професора не кидала неодзивна думка про те, що якби не було літньої його розпусної історії, то жив би він і досі щасливий, і що неплатонічне кохання є джерело всіх нещасть для людства. А люди, диви, пнуться до кохання!.. І всі, хто тут є на бульварі, всі одного й того самого бажають!..

Згадалися й слова цинічного Володимира, старшого із Шмідтів, про сексуальний «фосфоричний дощ», який ллється понад головами згуртованої юрби; здалося Лаговському, що й сам він навіть бачить того доща... І цілий світ — наче дом розпусти.

Шумить-кипить бульвар. А я сиджу сумливий,

Дивлюся на людей...

В старих і в парубків я думи женихливі

Вичитую з очей.

Гляджу й на хлопчаків... А в них якії мрії?

Яку таять мету? —

Принести на вівтар — на груди до повії —

Невинність молоду.

Гляджу й на Немовлят... Кумедні споминання

Викликує той рід;

Що кожне, кожне з них із акту спарування

Прийшло на білий світ.

Народ, як лава, пре, і тиснеться, і треться...

Шумить-кипить бульвар.

Огидно на душі... і цілий світ, здається,

Великий лупанар...

Такі думки снувалися в його голові.

VI

Настали лекції, робота із студентами. Вересень збігав непомітно за новими тими університетськими враженнями. Додавалися ще й інші враження. В одному з товстих місячників з’явилася дуже прихильна оцінка поетичних писань Лаговського, а з Академії наук прислали йому золоту медаль за математичне писання. Про це й у газетних телеграмах скрізь оповіщено було. Прочитали про це й Шмідти; а вони вже повернулися з Кавказу.

І от прийшла поштою коротенька записка од генеральші Шмідтової: «Дорогий Андрію Івановичу! Ми вже давно в Москві. Чом Ви не заходите?»

Серце Лаговського затріпотіло, як перечитав він ці рядки. «Піду!» — зрадів був він. Та то був лиш один-однісінький момент, бо зараз-таки виринула убийча, холодна, безнадійна гадка: «Нащо йти? Щоб побачили мене слабовитого, сумного, нудного? А нудний — синонім того самого, що й докучний... Піти, щоб на них наводити нудоту, а собі завдавати жалю вічною наочною згадкою про те, що минуло й не вернеться? Та вже ж і Данте каже, що то одна з найгірших мук — ricordare la felicita nella miseria41... їм скука, мені — жаль, гарна перспектива! Це навіть негігієнічно і для них, і для мене було б!» — іронічно усміхнувсь Лаговський сам до себе.

«Ну добре! Був пішов би, — міркував він далі, — що ж після того вийде?.. Певне, що знову незабаром, ускорості, настала б неминуча розлука. А за нею наново пекуча самота? Наново мали б розпочатися для мене всякі гіркі муки в усій своїй болючій силі, тим часом як тепер я вже хоч трохи був заспокоївсь і серце хоч трошки загоїлося?.. Ні, ні! Не піду!.. Треба зовсім перетяти нитку, іншого виходу немає».