— Не кажіть отих загальних слів: нам, для нас. Кажіть тільки про себе самого: мені, для мене. Бо, приміром, я зовсім легко кину наукову працю, якщо вона мені завадить... Та й ви, аби схотіли, зможете одкинутися од неї.

— Я не можу! Я вмру без книжкової роботи... збожеволію... сам собі смерть заподію...

— А ви спробуйте одурити себе самого. Скажіть собі, що ви це робите не через мою лікарську пораду і не для здоров’я, а для етично-філософського принципу. Еге, еге! Складіть собі філософську теорію, що, мовляв, книжки взагалі річ шкідлива й не моральна, не тільки для вас, але для кого завгодно... ну, до толстовщини пристаньте, чи що!.. Втовк-мачте в голову собі думку, що вся наука — ідіотство... А потім, як одужаєте, то аж тоді одкиньтесь од цієї теорії та й знов беріться за науку з новітніми силами. «І благо ти бу-деть, і долголітен будеш на землі».

— Ви жартуєте, Олександре Богдановичу!! Як же ж можна ні сіло ні впало, ad hoc обернутися в толстовця? Задля свого лікування вбити собі в голову свідомо провізоричну філософську теорію, яка зовсім не випливає з душі й з пересвідчення?!

— А! Це не так і важко, бо ви на те людина, себто той звір, що належить до класу Homo sapiens1 і має надзвичайно розвитий інстинкт самоохорони. Стародавні філософи казали, що людина — це звір без крил і без пір’я. А я б сказав: «Людина — це такий звір, що може втовкмачити собі в голову яку завгодно ідіотську дурницю, коли тую дурницю підшепне інстинкт самоохорони»... Та кому-кому, а вам, поетові, зовсім легко одурити себе й накинути собі яку хочете ілюзію, без надмірних торгів із своєю совістю... їй-богу, приставайте до толстовців!.. І ходіть цілий день по чистому повітрі, майте моціон, робіть ручну роботу, стругайте доріжки, зимою одгортайте лопатою сніг...

Доктор це казав таким добродушним тоном, без найменшого бажання вразити Лаговського, що той навіть покривдитися не міг.

— Ні, це скучно! — безнадійно крутнув він головою.

— Ну, то от вам не скучний спосіб: нашукайте собі веселу, щебетливу дівчину, трошки собі закохайтеся в ній (тільки ж аби справді трошки, не без міри!)... будьте раз у раз укупі з нею, ідіть разом на прогуляння... Вночі — грійтеся коло неї... За таким режимом книжка в голову не піде.

— Ет! — буркнув Лаговський. — Мені аж паскудно на душі стає, як згадаю про жіноцтво.

— Ну, то що ж мені чинити з вами, шановний товаришу? — комічно розвів руками доктор. — Кажу вам без книжки сидіти та систематичний курс лікування одбувати — ви плачете: «Це дуже скучно!» Кажу вам дівчину взяти — ви плачете: «Це дуже весело!» Скучного ліку — не хочете, веселого ліку — не хочете. Що ж нам, докторам, діять із вами?..

Лаговський смикнувсь на місці.

— Ну, ну!! Бачу, ви вже сердитеся... Не сердьтеся, не треба!.. Я жартував!.. — перебив самого себе медик та й поплескав невдоволеного Лаговського по плечах. — Працюйте й далі над книжками, коли не можна інакше, та тільки все в міру, не цілий день і не цілу ніч. І в усякому разі не читайте того, що вам ворушить нерви: не читайте щоденних газет, не читайте сучасної розшарпаної белетристики... Од біжучих, гарячих інтересів стійте якнайдалі.

Лаговський мовчав. Бо колись давно, як був він дуже слабий, другий лікар теж забороняв йому читати сучасні політичні писання, і той лікар так само був велика славнозвісність. Таким способом оця медична порада не була для Лаговського жодною несподіваною новітньою «єрессю».

— Які ж книжки я маю право читати, «с разрешения и одобрения медицинского департамента»? — з саркастичним, кривим осміхом спитавсь він.

— Ех! Найлучче — щоб ніяких!.. Ну, та коли без книжки ви повинні вмерти, то чергуйте свою абстрактну математику з підземною наукою археологією та з піднебесною наукою астрономією... Це науки дуже пользовиті на здоров’я... Можна й над письменством, над літературою попрацювати-ся, тільки щоб з розбором. А знаєте що? Заходіться писати якогось роману про самого себе: автобіографічна белетристика, особливо з прикрасами та підмальовуванням свого власного портрета — дуже гігієнічна річ, бо коли на душі єсть якась вагота та гострий біль, то геть чисто все попереливається на папір, а на душі стане легесенько й вільно...

А коли своєї повісті писати не хочете, читайте інших письменників... Та найлучче письменників давніх, а не теперішніх... Був би порадив вам читати античних класиків — от, Го-рацій ставсь би для вас зараз дуже добрим ліком. Так коли ж класиків тепер зовсім здискредитовано нашими ідіотськими гімназіями — вони всім набридли, сором навіть раяти їх комусь!..

«Чого він завсіди такий веселий? Чого він раз у раз радіє?» — думав Лаговський, вже неуважно слухаючи його балаканину.

— Ага, до речі, згадав... — весело,схопивсь доктор, витягаючи з бокової кишені якусь писульку, — може, вам буде цікаво прочитати оцю сатиру на класицизм, перелицьовану з української пісні «Чи я в лузі не калина була?» Скомпонував цю пародію вашою мовою один із наших професорів філологів; він ніякий українець, але теоретично знає всі мови на світі, і українську так само. Підписався він тут козацьким криптонімом «Федір Корж». Він не мені був дав цю «шпигачку», а одному з ваших земляків, теж моїх пацієнтів — ну, а я її сьогодні позичив у того, щоб почитати на дозвіллі...

Він подав Лаговському поштовий листочок паперу з українським написом: «Дорогому приятелю і товаришу Агахтангелу Охвимовичу Таврійському, хай пам’ятає і в пізні літа. 7 листопада 1899 р.» Було ж там записано дослівно от що:

НАУКА — МУКА

Чи я в свого батька не єдиний був синок?

Чи для мене в неньки не найкращий був шматок?

Взяли ж мене, відіслали Та в гімназію віддали —