Енн із Острова Принца Едварда - Монтгомери Люси Мод - Страница 21

Розділ 13

ДОРОГА ЗРАДЛИВИХ

Деві й Дора збиралися до недільної школи. Ішли вони, як то зрідка траплялося, самі, бо ж пані Лінд, котра завжди їх супроводила, вивихнула гомілку й того дня лишалася вдома. Представляти сім’ю в церкві також належало двійнятам, оскільки Енн напередодні поїхала в гості до друзів у Кармоді, а Маріллу мучив головний біль.

Деві поволі спустився сходами вниз. Дора, яку вже убрала й зачесала пані Лінд, чекала на нього в передпокої. Деві вмивався й одягався сам. У кишені в нього лежала центова монета на пожертву недільній школі і п’ятицентова — на церковну пожертву. В одній руці хлопчик мав Біблію, в іншій — підручник недільної школи; він добре знав урок, питання з катехізису й вірш зі Святого Письма, бо ж хіба не вчив усього того ще минулої неділі по обіді на кухні під суворим наглядом пані Лінд? Отож, настрій у Деві мав би бути щонайпогідніший. А втім, попри вивчений урок і катехізис, у душі він скидався радше на хижого вовка.

Забачивши Деві, із кухні, накульгуючи, вийшла пані Лінд.

— Ти чистий? — суворо запитала вона.

— Так — усе, що видно, чисте, — зухвало відказав набурмосений Деві.

Пані Рейчел зітхнула. Вона мала недобрі сумніви щодо шиї та вух Деві, проте знала, що коли взятися самій оглядати хлопця, він, найпевніше, завдасть ноги на плечі, а здоганяти його нині вона була неспроможна.

— Ну, то будьте чемні, — застерегла вона дітлахів. — Не ходіть по куряві. На ґанку не спиняйтеся побазікати з іншими дітьми. Не крутіться на лавах. Не забудьте вірша зі Святого Письма. Не забудьте віддати гроші на пожертви, і глядіть, не загубіть їх. Під час молитви не шепочіться й уважно слухайте проповідь.

Деві не принизив себе відповіддю. Він гордо попростував стежиною; за ним сумирно дріботіла Дора. У душі його вирував гнів. Він зазнав — чи то лише думав, що зазнав, — багацько лиха від рук та язика пані Лінд, відколи вона оселилася в Зелених Дахах, бо ж пані Лінд не могла жити в однім домі з будь-ким, — байдуже, дев’ять років було йому чи дев’яносто, — не намагаючись виховати його як належить. Щойно напередодні їй удалося переконати Маріллу заборонити Деві рибалити з дітьми Коттонів. Через те Деві й дотепер прискав гнівом.

Щойно двійнята вийшли на битий шлях, Деві зупинився й скорчив таку люту гримасу, аж навіть Дора, яка добре знала все розмаїття братових талантів у цій сфері, злякалася, що лице в нього так і лишиться довіку перекошене.

— Чорти б її взяли! — палко вигукнув Деві.

— Ох, Деві, не лайся, — заскімлила нажахана Дора.

— «Чорти взяли» — це не лайка. Тобто несправжня лайка. А коли й справжня, то мені байдуже, — безжурно відказав Деві.

— Якщо вже кажеш погані слова, то не роби цього хоч у неділю, — благала Дора.

І хай від покаяння Деві був незмірно далекий, усе ж потай він відчував, що, мабуть, переступив межу гріха.

— Я придумаю свою власну лайку, — заявив він.

— Господь покарає тебе за це, — суворо відповіла сестра.

— Тоді я вважаю, що Господь — це старий злостивий бевзь, — правив своєї Деві. — Хіба Він не знає, як треба часом людині дати вихід своїм почуттям?

— Деві!!! — скрикнула Дора. Вона чекала, що брата негайно поб’є грім, але нічого не сталося.

— І взагалі я більше не терпітиму наказів пані Лінд, — затявся Деві. — Енн і Марілла можуть мені вказувати, а вона — ні. І я робитиму все, що вона забороняє. От побачиш!

І в похмурому впертому мовчанні, попід нажаханим поглядом Дори він зійшов із трав’янистого узбіччя прямісінько в м’яку глибочезну куряву, що її утворили на дорозі чотири спекотних, посушливих тижні, і закрокував по ній, дошкульно човгаючи ногами, поки його не огорнула велетенська хмара пилюки.

— Це тільки початок, — урочисто оголосив Деві. — Я ще стоятиму на ґанку довго-довго й базікатиму з усіма, з ким тільки зможу, і крутитимусь, шепотітимусь, і скажу, що не знаю вірша. І ще візьму й просто зараз викину всі гроші на пожертви.

І він зловтішно шпурнув обидві монети за паркан ферми Баррі.

— Це диявол тебе підбурив, — докірливо мовила Дора.

— Ні, — гнівно відказав Деві, — це я сам собі вирішив. І я ще придумав. Я взагалі не піду ні до недільної школи, ні до церкви. Я піду гратися з Коттонами. Вони мені вчора сказали, що теж не підуть до недільної школи, бо їхня мама кудись поїхала й тепер ніхто їх не змусить. Ходімо, Доро, побавимося.

— Я не хочу, — запротестувала Дора.

— Підеш, — відповів Деві. — Бо я розкажу Маріллі, що Френк Белл поцілував тебе в понеділок у школі.

— Що ж я могла вдіяти? Я не знала, що він хоче мене поцілувати, — запхинькала Дора, вкриваючись пекучим рум’янцем.

— Але ти не дала йому ляпаса, і навіть зовсім нітрохи не розсердилася, — мовив Деві. — І це я теж розкажу, якщо не підеш зі мною. Ходімо коротшим шляхом, через поле.

— Я боюся тих корів, — заперечила сердешна Дора, сподіваючись хоч так утекти.

— І чого б то ти боялася корів, — пирхнув Деві. — Ти ж старша за них обох.

— Але вони більші за мене, — відповіла Дора.

— Та що вони тобі зроблять? Ходімо. Ну, от і чудово. Коли я виросту, то взагалі не ходитиму до церкви. Я й сам зможу потрапити на Небеса.

— Ти потрапиш у геть інше місце, якщо порушиш день суботній, — тужливо бурмотіла Дора, плентаючись за ним проти власної волі.

Проте цього Деві не боявся — поки що. Пекло було так далеко, а радість від риболовлі з малими Коттонами — так близько. Якби ж то ще Дора не була така тютя! Вона раз по раз оглядалася назад і, здавалося, могла щомиті заплакати, а це псувало хлопчині всю забаву. Цур їм, тим дівчатам! Цього разу Деві не згадав чортів навіть подумки. Він не картався — поки що — тим, що зробив це одного разу, та все ж вирішив не спокушати Незвіданих Сил удруге протягом дня.

Малі Коттони, що гралися на задньому дворі своєї ферми, привітали Деві радісними вигуками. Піт, Томмі, Адольфус та Мірабел Коттон були вдома самі — мати й старші сестри поїхали. Дора тішилася, що бодай Мірабел була вдома, тож їй не доведеться бути єдиною дівчинкою в хлопчачому товаристві. Утім, Мірабел і сама була, мов хлопчисько — галаслива, засмагла й збитошна. Але вона принаймні носила спідниці.

— Ми прийшли рибалити! — оголосив Деві.

— Ура! — закричали Коттони й кинулися копати черв’яків. Попереду мчала Мірабел із бляшанкою в руках. Дорі хотілося сісти й розплакатися. І чого тільки той гидкий Френк Белл надумав її цілувати? Тепер через нього вона не могла покинути Деві й піти до улюбленої недільної школи.

Звісно ж, вони не насмілилися рибалити на ставку, де їх могли би побачити ейвонлійці, йдучи на службу до церкви. Мусили сховатися понад струмком у лісі за фермою Коттонів. Утім, він аж кишів фореллю, і всі вони пречудово розважилися — принаймні Коттони, та й Деві, здавалося, теж. Він обачно роззувся й стягнув з ніг панчохи, а в Томмі Коттона позичив старий засмальцьований костюм. У такому вбранні можна було не боятися лісової грязюки й боліт. Дора, натомість, була явно й відверто нещасна. Вона пленталася за рештою від затоки до затоки, притискаючи до грудей свою Біблію та підручник і з тяжким серцем згадуючи свій улюблений клас, де мала б сидіти в цю хвилину перед учителькою, яку вона обожнювала. Але вона осьдечки, блукає лісом із цими напівдикими Коттонами, стараючись не промочити ніг, не забруднити й не порвати гарненького білого платтячка. Мірабел запропонувала була позичити їй фартуха, та Дора презирливо відмовилася від такої ласки.

Риба йшла добре, як то завжди буває в неділю. За годину малі грішники наловили її аж задосить і повернулися додому, на превелике полегшення Дори. Вона гордовито сиділа на клітці для курей, доки решта із криками й гиготінням бавилися на подвір’ї у квача, опісля чого видерлися на дах свинарника й повидряпували свої ініціали на гребені. Невдовзі плаский дах пташника й копиця соломи попід ним надихнули Деві на нову забаву, отож наступні півгодини вони провели, раз по раз вилазячи на дах і з вереском кидаючись із нього в солому.